Шевальє помітив це й сказав панні Брідуа:
– Векселі, пані! Але ж векселі йдуть в обіг і невідомо, до яких рук вони потраплять.
– Ви жартуєте, пане шевальє. Ми ж розуміємося трохи, яка шана належить особам вашого рангу…
Вона добуває з кишені блокнота, читає силу прізвищ усякого стану й становища. Шевальє підходить до мене й каже:
– Векселі! Це річ до біса серйозна. Міркуй, що маєш робити. Ця жінка здається мені чесною. До того ж ще перед строком ти будеш при грошах або я.
Жак. І ви підписали векселі?
Пан. Атож.
Жак. Батьки, коли їхні діти їдуть до столиці, мають звичай брати з них невеличку присягу. Не водіться з поганим товариством, догоджайте начальникам ретельним виконанням обов'язків, держіться своєї віри, цурайтеся дівчат лихої поведінки, усяких пройдисвітів, а над усе – не підписуйте векселів.
Пан. Що ж поробиш, я зробив, як усі: перше, про що я забув, так це про батькову науку. Отож постачили мені краму на продаж, але нам треба було грошей. Було там кілька пар прегарних манжет з мереживом. Шевальє взяв їх по своїй ціні, сказавши мені:
– Оце вже частина твоїх покупок, на якій ти нічого не втратиш.
Матьє де Фуржо взяв годинника й дві золоті скриньки, вартість яких мав зразу принести мені; решту взяв Лебрен до себе на схов. Я поклав у кишеню чудовий гарнітур із манжетами. То була одна з квіток того букета, що я мав подарувати. Матьє де Фуржо вмить вернувся з шістдесятьма луї, десять він вивернув собі, а я одержав п'ятдесят. Він сказав мені, що не продав ні годинника, ні двох скриньок, але заставив їх.
Жак. Заставив?
Пан. Так.
Жак. Я знаю де.
Пан. Де?
Жак. У панни з реверансами, у Брідуа.
Пан. Це правда. З парою манжет та гарнітуром я взяв іще гарненьку каблучку та до неї скриньку з мушками, викладену золотом. У гаманці я мав п'ятдесят луї, і ми з шевальє тішились та раділи.
Жак. От і гаразд. У всьому цьому тільки одне мене цікавить: Лебренова некорисливість. Хіба таки він не взяв ніякої участі у здобичі?
Пан. Та ви глузуєте, Жаку, ви не знаєте пана Лебрена! Я запропонував йому подякувати за послугу, він розгнівавсь і відповів, що я вважаю його, мабуть, за якогось Матьє де Фуржо і що він ніколи не простягав руку.
– Мій любий Лебрен завжди такий! – скрикнув шевальє. – Але сором нам був би, якби він був чесніший від нас…
І вмить він узяв з нашого краму дві дюжини носовичків та штуку серпанку й примусив його прийняти їх для дружини та дочки. Лебрен почав розглядати носовички й серпанок, які здалися йому такими чудовими й тонкими. Подарунок був запропонований так люб'язно, і йому випадала така близька нагода віддячити нам продажем речей, які в нього лишилися, що він дав себе переконати; і ми рушили, щодуху помчали візником до житла тієї, яку я кохав і якій призначені були гарнітур, манжети й каблучка. Подарунок мав величезний успіх. Вона була чарівна. Зразу приміряла гарнітур і манжети; каблучка ніби зроблена була на її палець. Повечеряли весело, як ти й гадаєш.
Жак. І ви заночували там?
Пан. Ні.
Жак. Невже шевальє?
Пан. Здається.
Жак. Якщо й далі вас так скубтимуть, ваших півсотні луї ненадовго стане.
Пан. Атож. Через тиждень ми рушили до Лебрена подивитись, що дала нам решта наших речей.
Жак. Нічого або мало. Лебрен був сумний, напався на Мерваля й панну з реверансами, назвав їх дурисвітами, негідниками, шахраями, ще раз зарікся будь‑коли з ними мати справу й дав вам сім‑вісім сотень франків.
Пан… Приблизно; вісімсот сімдесят ліврів.
Жак. Отож, якщо я вмію трохи рахувати, вісімсот сімдесят ліврів від Лебрена, п'ятдесят луї від Мерваля чи Фуржо, гарнітур, манжети й каблучка, хай ще п'ятдесят луї, – оце й усе, що ви дістали за свій крам на дев'ятнадцять тисяч шістсот сімдесят п'ять ліврів. Чорт, чиста робота! Мав рацію Мерваль: не щодня маєш діло з такими гідними людьми.
Пан. Ти забуваєш манжети, що взяв по своїй ціні шевальє.
Жак. Бо й шевальє вам про них ніколи не згадував.
Пан. Погоджуюсь. І про дві золоті скриньки та годинника, що заставив Матьє, ти теж нічого не кажеш.
Жак. Бо не знаю, що про них сказати.
Пан. Тим чарам прийшов строк векселям.
Жак. А гроші не прийшли ні вам, ні шевальє.
Пан. Я змушений був ховатися. Повідомили моїх батьків; один з моїх дядьків приїхав до Парижа. Він подав на всіх цих шахраїв заяву до поліції. Цю заяву передано одному урядовцеві, а цей урядовець був підкупленим заступником Мерваля. На заяву відповіли, що справа юридично правильна і що поліція тут безсила. Позичальник, якому Матьє заставив дві золоті скриньки й годинника, заклав позов на Матьє. Я втрутився у процес. Судові витрати були такі величезні, що після продажу годинника й скриньок бракувало ще п'ять‑шість сотень франків, яких не було чим сплатити.
Ви в це не вірите, читачу. Так я розкажу вам, що якийсь час тому помер мій сусіда‑лимонадник і покинув двох бідних малолітніх сиріт. До небіжчика з'явився комісар, наклав печать. Зняли печать, списали майно, продали, дістали з продажу вісімсот‑дев'ятсот франків. Із цих дев'ятисот франків, коли стягли судові витрати, на кожну сироту лишилося по два су. їм дали кожній два су в руки й відвели до шпиталю.
Пан. Це гидота.
Жак. А так воно й досі.
Пан. Тим часом помер мій батько. Я сплатив векселі й вийшов зі схованки, де, треба віддати їм належне, шевальє та моя кохана досить вірно підтримували мені товариство.
Жак. І ви точнісінько так, як і раніш, закохані в шевальє та свою кралю, але ваша краля гне кирпу вище, ніж коли‑небудь.
Пан. А чому це, Жаку?
Жак. Чому? Бо з вас, господаря своєї особи й власника чесного достатку, треба було зробити цілковитого дурня – шлюбного чоловіка.
Пан. їй‑богу, такий, здається, і був у них намір, але вони схибили.
Жак. Вам дуже пощастило, або вони дуже невміло повелися.
Пан. Але мені здається, що голос у тебе менше хрипить і говориш ти вільніше.
Жак. То вам тільки здається.
Пан. Чи не міг би почати далі історію свого кохання?
Жак. Ні.
Пан. Так, по‑твоєму, мені далі розказувати про своє?
Жак. По‑моєму, треба зробити паузу й зазирнути в кабаківку.
Пан. Як! Ти, не зважаючи на те, що в тебе болить горло, налив‑таки кабаківку?
Жак. Еге ж, але, стонадцять чортів, відвару налив! Тому нема в мене думок, я – йолоп і буду йолопом, поки в кабаківці буде відвар.
Пан. Що ти робиш?
Жак. Виливаю відвар на землю, боюсь, що він нам приносить нещастя.
Пан. Ти божевільний.
Жак. При розумі чи божевільний, а в кабаківці не лишиться ні краплини.
Поки Жак спорожняє на землю свою кабаківку, його пан дивиться на годинника, розчиняє табакерку й збирається розповідати далі історію свого кохання. А мені, читачу, хочеться заткнути йому рота, показавши віддалік або старого, зігнутого військовця, що їде верхи риссю, або молоду селянку в брилику та червоній спідниці, що мандрує пішки чи на ослі. І чому б старому військовцеві не бути або Жаковим капітаном, або товаришем його капітана? – Але ж він помер. – Ви гадаєте?.. Чому б молодій селянці не бути або пані Сузанною, або пані Маргаритою, або господинею "Великого оленя", або матір'ю Жанною, або навіть її дочкою Денізою? У романороба за цим діло не стало б, але я не люблю романів, якщо це тільки не Річардсонові. Я пишу бувальщину; цікава чи нецікава буде ця бувальщина, то вже не мій клопіт. Мій намір – бути правдивим, і я його виконав. Отже, я не заверну брата Жана з Лісабона. Той гладкий чернець, що їде назустріч нам кабріолетом з молодою гарною жінкою, не буде абатом Юдсоном. – Але ж абат Юдсон помер? – Ви гадаєте? Ви були на його похороні? – Ні. – Не бачили, як його в яму клали? – Ні. – То він живий чи мертвий, як мені буде до вподоби. Тільки від мене залежить спинити цей кабріолет і разом з ченцем та його подорожньою товаришкою зсадити з нього низку подій, унаслідок яких ви не знатимете ні Жакового, ні його пана кохання. Але я такі способи зневажаю. Я бачу, що, мавши трохи уяви та стилю, немає нічого легшого, як написати роман. Держімося правди, і поки у Жака болить горло, даймо говорити його панові.
Пан. Одного ранку шевальє прийшов до мене дуже сумний. Це було наступного дня після того, як ми – шевальє, його чи моя подруга, а може, й подруга нас обох, батько, мати, тітки, кузини та я – їздили за місто. Він спитав мене, чи не припустився я якої нескромності, що зрадила б перед батьками мою пристрасть. Він повідомив мені, що батько й мати, стривожені моїм учащанням, запитали із цього приводу свою дочку; що, коли в мене чесні наміри, найпростіше було б у них признатися, що на цих умовах мене прийняли б з честю, а коли я не порозуміюся ясно протягом двох тижнів, мене попросять припинити одвідини, які впадають в око, про які вже говорять і які шкодять їхній дочці, відвертаючи від неї вигідні партії, що могли нагодитися, коли б не страх відмови.
Жак. Ну, що ж, пане мій, є в Жака нюх?
Пан. Шевальє додав:
– Протягом двох тижнів! Строк досить короткий. Ви кохаєте, вас кохають. Що ж ви зробите через два тижні?
Я без манівців відповів шевальє, що відступлюся.
– Відступитесь? Так ви, виходить, не кохаєте?
– Кохаю, і дуже. Але маю батьків, ім'я, становище, плани і ніколи не зважуся закопати всі ці переваги в крамниці якоїсь міщаночки.
– І мені сказати їм це?
– Як хочете. Але, шевальє, надмірна прискіпливість цих людей мене дивує. Вони дозволяли своїй дочці приймати від мене подарунки; вони двадцять разів лишали мене з нею наодинці; вона тиняється по балах, асамблеях, виставах, по гульбищах за містом і в місті з першим‑ліпшим, хто може запропонувати їй добрий екіпаж; вони непробудно сплять, коли в неї займаються музикою та розмовами; ти буваєш у їхній господі, коли хочеш, а між нами, шевальє, коли тебе прийнято в домі, то й іншого можна прийняти.