Навпаки, він робив усе так, як той, хто підкрадається, щоб заподіяти лихо. Він припав до м’якої лісової землі й визирав з-за грубого кореня великого дерева. Джеррі наїжачився й теж припав до землі, стежачи за ним.
Раз чорношкірий був підніс рушницю до плеча; але в ту мить почувся гучний плюскіт води й сміх, і його жертви, що й не здогадувалися про небезпеку, очевидно, зникли з поля його зору. Озброєний він був не застарілим снайдером, а цілком сучасним магазинним вінчестером і, видно, вмів стріляти від плеча, а не від кульші, як більшість малейтян.
Незадоволений своєю позицією за деревом, тубілець спустив рушницю й підповз ближче до плеса. Джеррі покрався за ним, припадаючи до землі так низько, що голова його, витягнена поземно вперед, була нижче, ніж плечі, які химерно випиналися горбом над усім тілом. Коли чорношкірий спинявся, застигав на місці й Джеррі. А як чорношкірий рушав далі, рушав за ним і Джеррі, тільки швидше, і відстань між ними коротшала. І весь час шерсть на в’язах і плечах у нього їжачилась хвилями люті й гніву. Це вже був не золотавий песик із прищуленими вухами й ласкавим язичком, не Співунчик в обіймах у своєї богині, що виспівував прадавні спогади, повитий хмарою її волосся, а чотириногий боєць, іклатий убивця, готовий роздирати й нищити.
Джеррі збирався напасти, тільки-но підповзе досить близько. Він забув про табу, яке забороняло ганяти чорношкірих на "Аріелі". У ту хвилину воно зовсім випало з його свідомості. Він знав тільки, що богові й богині загрожує лихо й заподіяти його хоче оцей чорношкірий.
Він підкрався до тубільця вже так близько, що вирішив стрибати, коли той звівся й почав підносити рушницю. Ще приклад не торкнувся до плеча, як Джеррі стрибнув — швидко, та все-та-ки зовсім нечутно, і чорношкірий таки не чув нічого, аж поки не впало йому на плечі щось важке, мов камінь із пращі. І в ту саму мить Джеррині зуби вгородилися йому в потилицю, але занадто низько, де грубі плечові м’язи прикривали хребет та ікла не могли дістати до спинного мозку.
З несподіванки тубілець навмання сіпнув пальцем за курок і нестямно вереснув. Повалений ницьма, він перевернувся на спину і зчепився з Джеррі, що вже роздер йому зубами вилицю та щоку й пошматував вухо, бо ірландські тер’єри мають звичку кусати часто й швидко, а не впинатися зубами намертво, як бульдоги.
Коли надбіг Гарлі Кенен, голий, як Адам, і з пістолетом у руці, він побачив, що собака й людина, сплівшись у двобої, качаються й розривають лісову підстилку. Чорношкірий із геть закривавленим обличчям обома руками душив Джеррі за шию, а пес харчав, задихався, гарчав і відчайдушно дряпав його задніми лапами. На них були вже не щенячі кігтики, а міцні пазурі й тверді, сильні м’язи дорослого пса, і вони лишали на голих грудях і животі довгі червоні смуги, аж урешті тубілець спереду весь облився кров’ю.
Гарлі Кенен не важився стріляти, так тісно вони сплелися. Він підступив ближче й стукнув чорношкірого колодочкою пістолета по голові. Приголомшений тубілець розціпив пальці, і звільнений Джеррі відразу рвонувся йому до горла, та Кенен устиг спіймати собаку за в’язи, крикнув на нього, і він відскочив назад. Він ще довго аж трусився з люті й грізно гарчав, хоча й зиркав угору, прищулював вуха та крутив хвостиком щоразу, коли Гарлі промовляв: "Молодця, песику! Молодця!"
Джеррі знав, що "молодця" — це похвала, і з того, що Гарлі кілька разів повторив це слово, зрозумів, що прислужився своєму богові, і прислужився добре.
— Ти знаєш, цей злидень хотів нас забити, — сказав Гарлі дружині, що підійшла, натягуючи на себе одяг. — Так зблизька, менш як за п’ятдесят футів, він би не схибив. Поглянь на його вінчестер. Це тобі не якась допотопна фузія. А хто має таку рушницю, той, певне, вміє й стріляти з неї.
— Але чого ж він нас не повбивав? — спитала Вілла.
Її чоловік показав на Джеррі. Вона зрозуміла, й очі їй засяяли.
— Невже… — почала вона.
Гарлі кивнув головою:
— Атож. Співунчик не дав.
Він нахилився, перевернув безвладного тубільця долілиць і побачив пошматовану потилицю.
— Ось куди він учепився зразу, а в нього, певне, палець уже був на курку, і цілився він у тебе й у мене — спершу, мабуть, у мене, — коли Співунчик поламав його плани.
Вілла майже не слухала чоловіка, бо вже обіймала Джеррі, називала його золотим песиком і вгамовувала його гарчання та пригладжувала ще наїжачену шерсть.
Та коли чорношкірий заворушився, кволо звівся й сів, Джеррі загарчав знову й почав рватися до нього. Гарлі витяг з-за пояса в тубільця ніж і спитав:
— Як твій звати?
Та чорношкірий ніби й не чув. Він не спускав зачудованих очей із Джеррі. Помалу в голові йому трохи проясніло, він збагнув, що сталось, і усвідомив, що оця невелика кремезненька звірина зіпсувала йому все полювання.
— Далебі, цей собака багато напсуй мені, — вишкірився він до Гарлі. Тоді полапав рани на потилиці й обличчі, а очима пересвідчився, що білий пан уже заволодів його рушницею.
— Ти давай сюди мій стрільба, — зухвало сказав він.
— Я давай тобі трах по голова, — відказав Гарлі, а тоді обернувся до Вілли. — Це не звичайний малейтянин. По-перше, де б він тут узяв таку рушницю? Потім завваж, яка сміливість. Він же напевне бачив і судно, і наш катер на березі. І все ж наважився добути наші голови й утекти з ними в джунглі.
— Як твій звати? — знову спитав він. Однак не почув тубіль-цевого ймення, аж поки не надбігли захекані Джонні з матросами. Коли Джонні вгледів спійманого, очі йому аж загорілись, і він збуджено заговорив до Кенена:
— Ти давай мені цей хлопець. Еге? Ти давай мені цей хлопець?
— Так навіщо він тобі?
Джонні відповів не одразу, а тільки тоді, як Кенен сказав, що хоче відпустити тубільця, бо той, мовляв, нічого лихого не зробив. Тоді Джонні бурхливо запротестував:
— Ліпше ти вези цей хлопець до Тулагі, урядовий дім. Урядовий дім давай тобі два по десять фунт. Він дуже-дуже поганий цей хлопець. Він звати Макавао. Дуже-дуже поганий. Він Квін-сленд хлопець…
— ’Кий біс Квінсленд? — перебив його Кенен. — Він живе там?
Джонні похитав головою.
— Він зразу живе Малейта. Давно-давно він вербуйся на шхуна ходи працюй Квінсленд.
— Він повернувся з квінслендських плантацій, — переклав Гарлі дружині. — Розумієш, коли пішло гасло "Австралія для білих", квінслендським плантаторам довелося відіслати назад усіх чорношкірих робітників. Цей Макавао один із них, і то, видно, гарна цяця, коли Джонні правду каже, що за нього призначено двадцять фунтів нагороди. Це велика сума, як за чорношкірого.
Далі лоцман розповів про їхнього полоненого таке: Макавао від самого початку набув лихої слави. У Квінсленді він відсидів загалом чотири роки ув’язнення за крадіжки, грабунки, замах на вбивство. Коли австралійський уряд відіслав його на Соломонові острови, він завербувався на плантацію Булі — як потім виявилося, з метою роздобути зброю й припаси до неї. За спробу вбити наглядача плантації він дістав у Тулагі п’ятдесят канчуків і рік в’язниці. Вернувшись до Булі відробляти решту терміну, він таки примудрився за відсутності наглядача вбити власника плантації й утекти вельботом.
Із собою він забрав усю зброю та набої, які були на плантації, голову господаря, десятьох робітників-малейтян і двох сан-крістобальців — цих останніх задля того, що вони були береговики й уміли правити човном. Сам Мокавао й десятеро малейтян, бувши лісовиками й не знавши моря, не могли зважитись на довгий морський перехід від Гвадалканару.
Дорогою він напав на маленький острівець Уджі, зняв голову одинокому крамареві, плохенькому метисові з острова Норфолк, що вів свій рід із Піткерну, від самого Маккоя із "Щедрості" [15], і забрав усі товари. Щасливо прибувши на Малейту, він із товаришами, не потребувавши більше сан-крістобальців, постинав їм голови, а тіла їхні з’їли.
— Далебі, він дуже-дуже поганий, — так докінчив свою розповідь Джонні. — Урядовий дім, Тулагі, з біса радий давай два по десять фунт за цей хлопець.
— Любий мій Співунчику, — проворкотіла Вілла у вуха Джеррі. — Якби не ти…
— …Твоя й моя голови теліпалися б тепер за плечима в Макавао, що поспішав би джунглями додому, — докінчив за неї Гарлі. — Далебі, цей собака, він добрячий, дуже-дуже, — додав він жартівливо. — А я ще сварив його недавно за те, що чорношкірих ганяє. А він, бач, зна своє діло краще від мене.
— Якщо тільки хто спробує забрати його в нас… — промурмотіла Вілла, насупившись.
Гарлі кивнув головою на знак згоди.
— А все ж таки хоч одна втіха була б, якби твоя голова помандрувала в джунглі, — всміхнувся він.
— Утіха? — обурено вигукнула Вілла.
— Авжеж, бо й моя б помандрувала з твоєю.
— Рідний мій чоловіче! — прошепотіла вона й підвела на нього раптом затуманені сльозою очі, руками ще обіймаючи Джеррі; а той відчув її зворушення й лизнув свою богиню в запашну щоку рожевою стьожечкою язика.
РОЗДІЛ XXIV
Коли "Аріель" відплив із Малу, що на північно-західному узбережжі острова, Малейта сховалася за морським обрієм — і сховалася для Джеррі вже назавжди. Для нього вона стала ще одним зниклим світом, що в його уявленні запав у те саме небуття, яке поглинуло Шкіпера. Якби він про це думав, Малейта могла б йому уявитися світом із відтятою головою, що лежала на колінах у якогось замисленого чорношкірого бога, безмежно могутнішого за Башті, на чиїх колінах лежала Шкіперова висушена й продимлена голова, і той нижчий бог бентежною думкою намагався випитати, вивідати, вгадати подвійні таємниці простору й часу, матерії й руху над ним, і під ним, і довкола нього, і в ньому, і поза ним.
Та Джеррі про таке не думав, він-бо й гадки не мав про існування таких таємниць. Він просто сприймав як факт, що Малейта була, а тоді зникла. І згадував її так, як згадував сновиддя. Сам він був живий, справжній, матеріальний, мав вагу й розміри, рухався в реальному просторі, серед відчутних речей, — одно слово, він був незаперечне "щось", оточене зникомими тінями й примарами таємничого "ніщо".
Він сприймав свої світи один по одному. Один за одним ті світи звіювались парою, ніби википали під гарячим сонцем, навік западали за морський обрій, ставали несправжні, минущі, мов сновиддя. Цілий людський світ, хоч який тісний і мізерний супроти зоряного всесвіту, був неприступний розумінню Джеррі так само, як зоряного всесвіту не можуть осягнути навіть найвищі злети людського розуму й уяви.
Джеррі більш ніколи не побачив дикунської Малейти, хоч дуже часто в його сновиддях острів яскраво поставав перед ним, і він знов переживав пробуті на ньому дні — від знищення "Еренджі" та людожерської оргії на березі й до його втечі від розкиданої снарядом хатини та останків Наласу.