А насправді падіння тривало декілька секунд. Однак пригадую, що поки падав униз у темряві, я багато чого передумав. Згадав про свою далеку батьківщину. Про дівчину, яку встиг один-єдиний раз обійняти перед відправленням на фронт. Згадав про батьків і тішився тим, що маю молодшу сестру, а не брата. Навіть якщо я тут помру, принаймні вона залишиться з ними й не боятиметься мобілізації. Згадав про рисові коржики, загорнуті в дубове листя. Після того я так сильно вдарився об висохлу землю, що від шоку на мить знепритомнів. Здавалось, ніби все повітря вирвалося назовні з мого тіла. Воно гепнулося на дно колодязя, немов мішок з піском.
Знепритомнів я від шоку лише на одну мить. Коли прийшов до тями, зверху на мене падали якісь бризки. "Невже дощ?" — подумав я спочатку. Та ні, це не був дощ, а сеча. Я лежав на дні колодязя, а монгольські солдати, один за одним, обливали мене своєю сечею — їхні силуети видніли високо вгорі, навколо круглого отвору. Як на мене, відбувалося щось страхітливо нереальне, схоже на наркотичні галюцинації. А проте це була реальність. Я перебував на дні колодязя, а на мене лилася справжня сеча. Коли вони вже все скінчили, хтось посвітив на мене електричним ліхтариком. Почувся регіт, і їхні постаті на краю ями зникли. Як тільки вони пішли, все поглинула глибока тиша.
Я вирішив полежати долілиць і почекати, чи не повернуться вони. Минуло двадцять хвилин, потім тридцять (звісно, я не мав годинника, а тому кажу тільки приблизно), а солдати не верталися. Напевне, зовсім забралися. І залишили мене напризволяще самого на дні колодязя, серед пустелі. Коли я зрозумів, що монголи вже не повернуться, то вирішив перевірити, що сталося з моїм тілом. Зробити це в темряві було важкувато. Адже свого тіла я не бачив і не міг на власні очі переконатися, що з ним. Я мусив довіритися своїм відчуттям. Але не був певен, чи можна на них покластися в такій темряві. Мені здавалося, що вони вводять мене в оману, дурять. Дуже дивно я почувався.
Однак поволі й уважно я почав усвідомлювати становище, в якому опинився. Передусім я зрозумів, що мені справді пощастило — дно колодязя вкривав доволі м'який пісок. Бо інакше, падаючи з такої висоти, я поламав би собі більшість кісток. Я глибоко вдихнув і спробував ворухнутися. Спочатку заворушив пальцями рук. Вони послухалися, хоча й неохоче. Потім спробував підвестися, але не зміг. Здавалось, тіло нічого не відчувало. Зі свідомістю було все в порядку, але з тілом вона не мала зв'язку. І хоч я старався з усіх сил, власних команд не міг передати м'язам. Я змирився з цим і на деякий час заціпенів у темряві.
Як довго я так пролежав — не знаю. Та згодом відчуття поволі поверталися, а разом з ними, природно, й біль. Досить сильний біль. Мабуть, я зламав ноги. А може, вивихнув або, на біду, зламав плече.
Я лежав у незмінній позі, намагаючись перетерпіти біль. Мимоволі по щоках стікали сльози. Від болю, а ще більше від безнадії. Гадаю, вам важко зрозуміти, що означає залишитися самому серед пустелі на краю світу, на дні глибокого колодязя, у непроглядній темряві з нестерпним болем, відчуваючи самотність і відчай. Я навіть пожалів, що той сержант мене не пристрелив. Тоді принаймні монголи знали б про мою смерть. А от якщо я тут пропаду, то ця смерть буде в цілковитій самотності, нікому невідомою. Така собі тиха смерть.
Іноді до мене долинав шум вітру. Коли він пролітав над землею, в колодязному отворі утворювався якийсь дивний звук — здавалося, ніби в якомусь далекому світі когось оплакує жінка. Той далекий світ сполучався з моїм за допомогою вузького отвору, через який доходив до мене її голос. А я залишався сам-один у глибокій пітьмі й тиші.
Пересилюючи біль, я легенько обмацав навколо себе землю. Дно було рівним і нешироким — метр шістдесят-сімдесят у діаметрі. Ковзаючи по землі, рука раптом наткнулася на щось тверде й гостре. Злякавшись, я машинально відсмикнув руку, але потім ще раз обережно протягнув її до цього гострого предмета. Спочатку я подумав, що це гілка, однак виявилося — кістки. Не людини, а невеликої тварини. Вони розсипалися по землі — може, тому, що довго-довго лежали, або тому, що я на них упав. Крім кісток і сухого піску, на дні колодязя більше не було нічого.
Потім я обмацав долонею стіну. Видно, її склали з невеликих плескатих каменів. Удень земля в степу нагрівалась, але в цей підземний світ спека не проникала, й камені залишалися холодними, немов лід. Проводячи рукою по стіні, я перевірив щілини між каменями — думав, що, може, вдасться знайти опору для ніг і вибратися наверх. Однак щілини були надто вузькими, тож, враховуючи мої травми, я майже не міг на щось таке сподіватися. Я підвівся, волочучи тіло, й нарешті сперся об стіну. При кожному поруху тіла плечі й ноги так боліли, ніби в них впивалися десятки товстих цвяхів. А при диханні було таке відчуття, наче тіло от-от розпадеться на частини. Торкнувся плеча — воно розпухло й палало.
Скільки часу збігло після того — не знаю. Та раптом сталося щось несподіване. Сонячне проміння освітило колодязь, наче якесь одкровення. І в цю мить я зміг побачити все навколо. Яскраве світло переповнювало колодязь. Наче повінь. Від його яскравості мені перехопило горло. Пітьма й холод миттю кудись ділися, а моє голе тіло ніжно огортало сонячне тепло. Здавалося, ніби сонячне проміння благословляло навіть мій біль. Осявало воно своїм теплом і білі кістки невеликої тварини, що лежали коло мене, і вони, такі зловісні, наче складали зі мною дружню компанію. Я зміг роздивитися кам'яну стіну навколо мене й при світлі навіть забув про страх, біль і відчай. Приголомшений, я сидів, занурившись у сяйво. Однак світло не тривало довго. Воно так само миттєво зникло, як і з'явилося, і пітьма знову закрила все навколо. Світло справді тривало короткий час — щонайбільше секунд десять-п'ятнадцять. Сонячне проміння досягало колодязного дна, можливо, один раз на день, коли падало під певним кутом до землі. Світляна повінь зникла так швидко, що я навіть не встиг збагнути її суті.
Коли світло зникло, я опинився у ще густішій темряві — настільки густій, що не міг ворухнутися. Не було нічого — ні води, ні їжі, ні шматка тканини, щоб загорнутися. Скінчився довгий день, настала ніч. Температура повітря швидко знижувалася. Я майже не міг заснути. Тіло вимагало сну, але холод упивався в нього незчисленними колючками, що, здавалось, проникали в саму душу, яка щораз твердішала й поволі вмирала. Наді мною видніло безліч зірок, наче примерзлих до небосхилу. Я невідривно стежив, як вони повільно пересуваються по небу. І завдяки цьому впевнювався, що час таки не стоїть на місці. Я на хвильку засинав, але прокидався від холоду й болю, потім знову засинав і знову прокидався.
Нарешті настав ранок. Зірки, чітко видимі в отворі колодязя, поволі меркли на тлі слабкого ранкового сяйва, однак не зникали. Щоб втамувати спрагу, я лизав краплі ранкової роси, що осіла на кам'яній стіні. Звичайно, вологи було дуже мало, але я сприймав її, як небесну благодать. Я згадав, що цілий день нічого не пив і не їв, але голоду не відчував.
Я сидів на дні ями і нічого не міг робити. Відчай і самотність були такими глибокими, що я навіть не міг думати. Просто сидів, нічого не роблячи й ні про що не думаючи. Однак підсвідомо очікував того потоку світла. Сліпучого світла, що проникало на дно глибокого колодязя один раз на день хоч на коротку мить. Оскільки світло падає на землю прямовисно тоді, коли сонце перебуває в зеніті, то, можливо, це трапляється опівдні. Я очікував саме такого світла. Адже більше чекати не було чого.
Здається, після того минуло досить багато часу. Непомітно я задрімав. Коли, ніби щось почувши, прокинувся, світло вже сяяло. Я знову відчув на собі його нестримний потік. Я підсвідомо широко розкрив руки й підставив їх долонями до сонця. Цього разу його промені були набагато яскравішими й довше огортали мене. Принаймні так мені здавалося. При такому світлі у мене з очей закапали сльози. Здавалося, ніби всі мої життєві соки перетворилися на сльози й потекли з очей. Було таке враження, що саме тіло от-от розтане й попливе. Я подумав, що під таким благодатним сяйвом можна й померти. Навіть захотів померти. Цього разу я вперше відчув тут єдність з усім навколишнім світом. "Так, — подумав я. — Справжній зміст людського життя саме в цьому світлі, що триває кілька секунд! Тож я повинен тут умерти".
Однак світло швидко зникло. Отямившись, я побачив, що, як і раніше, сиджу на дні цього нещасного колодязя. Пітьма й холод обхопили мене так, ніби хотіли сказати, що ніяке світло ніколи сюди не заглядало. Після того я довго сидів, скоцюрбившись, із заплаканим обличчям. Наче збитий на землю велетенською силою, я не міг ні думати, ні щось робити. Я навіть не відчував власного тіла. Здавалось, від мене залишився висохлий кістяк або шкаралупа. Потім у моїй голові, схожій на порожню кімнату, сплило ще раз пророцтво капрала Хонди про те, що я не помру на континенті, у Китаї. Тепер, коли з'явилося і зникло це світло, я по-справжньому повірив у його пророчі слова. Бо я не міг померти там і тоді, де й коли мав померти. Я не просто не помер, я не міг померти. Ви мене розумієте, Окада-сан? Таким чином я втратив небесну ласку.
По цих словах своєї розповіді лейтенант Мамія зиркнув на годинник.
— І от, як самі бачите, я тут, — сказав він тихо й, ніби відганяючи невидимі нитки спогадів, злегка похитав головою. — Як і сказав Хонда-сан, я не помер на материку, у Китаї. А прожив найдовше з усіх нас чотирьох.
Я кивнув.
— Вибачте, що так довго розповідав. Мабуть, надокучив вам своїми старечими спогадами. — Мамія випростався. — Та якщо я ще трохи затримаюся, то спізнюся на поїзд.
— Почекайте, — занервував я. — Не зупиняйте на цьому своєї розповіді. Що ж сталося потім? Я хочу дослухати її до кінця.
Лейтенант Мамія перевів погляд на мене.
— Що ж нам робити? Я справді не маю часу. То, може, ви проведете мене до автобусної зупинки? І за цей час я коротко розповім вам, що було потім.
Ми разом вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки.
— Уранці третього дня мене врятував капрал Хонда. Тієї ночі, коли монголи нас спіймали, він здогадався, що вони прийдуть, а тому вислизнув з намету й довго переховувався.