Почуття власності більш не існувало в його серці. Як усі хворі, він думав тільки про свою хворобу. Зіпершись на виступ каміна, повз який, походжаючи по фойє, сновигали молоді й старі чепуруни, колишні й нові міністри, пери невизнані або фальшиві, породжені Липневою революцією, безліч комерсантів та журналістів,— Рафаель помітив у натовпі за кілька кроків від себе дивну, надприродну постать. Він пішов назустріч цьому незвичайному створінню, безцеремонно примруживши очі, щоб краще його розглядіти. "Оце то колорит!" — подумав він. Брови, волосся, борідка комою, як у Мазаріні — незнайомець видимо пишався нею, були пофарбовані на чорне, та оскільки він був, мабуть, уже добряче посивілий, це надало їм якогось неприродно лілового відтінку, що мінився під тремтячим світлом. Його вузьке, плескате обличчя, на якому зморшки були замазані густим шаром рум'ян та білила, виражало хитрість і стурбованість водночас. Непофарбовані місця, де проступала землиста, зів'яла шкіра, прикро вирізнялись; годі було дивитися без сміху на цю фізіономію з гострим підборіддям, з опуклим лобом, яка нагадувала ті прекумедні фігурки, що їх на дозвіллі вирізьблюють німці-пастухи. Коли б якийсь спостережливий чоловік придивився спершу до цього старого Адоніса, а потім до Рафаеля, то помітив би, що в маркіза молоді очі за старечою маскою, а в незнайомця — тьмяні старечі очі за маскою юнака. Рафаель силкувався пригадати, де він бачив цього щуплявенького дідка в чудовій краватці, в високих чоботях із дзвінкими острогами і схрещеними на грудях руками — одне слово, з таким виглядом, ніби він зберіг весь юнацький запал. В ході його не було нічого робленого, штучного. Елегантний фрак, старанно застебнутий на всі ґудзики, створював враження, що його власник по-старовинному міцно збудований, підкреслював прямий стан цього старого дженджика, що й досі стежив за модою. Валантен дививсь на цю оживлену ляльку, мов заворожений, ніби перед ним з'явився привид. Дивився, як на старе закурене полотно Рембрандта, недавно реставроване, полаковане і вставлене в раму. Це порівняння навело його на слід істини: віддавшись невиразним спогадам, він раптом пізнав антиквара, котрому завдячував своє нещастя. В ту саму хвилину на холодних губах цього фантастичного персонажа, що прикривали вставні зуби, заграла безмовна усмішка. І ось живій Рафаелевій уяві відкрилась разюча подібність цього чоловіка до тієї ідеальної голови, якою митці наділяють Гетевого Мефістофеля. Безліч забобонних думок опанувало душу скептика. Рафаель у ту хвилину вірив у могутність демона, в усі види чарів, про які оповідають середньовічні легенди, відтворювані поетами. З жахом відкинувши шлях Фауста, він раптом палко, як це буває з умирущими, повірив у Бога, в діву Марію й заволав до небес. У яскравому, променистому світлі побачив він небо Мікеланджело й Санті Урбінського; хмари, сивобородого діда, голівки з крильцями, прекрасну жінку, оточену сяйвом. Тепер він осягав ці чудовні створіння; фантастичні й водночас такі близькі людині, вони пояснювали йому те, що сталося з ним, і ще лишали надію. Та коли погляд його впав знову на фойє Італійської опери, то замість діви Марії він побачив чарівну дівчину, нікчемну Ефразію, танцівницю з тілом гнучким і легким, у блискучій сукні, обсипаній східними перлами; вона поволі підійшла до свого нетерплячого старигана — безсоромно, з гордо піднятою головою, блискаючи очима, вона показувала себе заздрісному й спостережливому світові, щоб усі бачили, який багатий той купець, чиї незліченні скарби вона розтрачує. Рафаель згадав про насмішкувате побажання, яким він відповів на фатальний дарунок старого, і тепер він заживав усю насолоду помсти, дивлячись на глибоке приниження цієї найвищої мудрості, падіння якої ще так недавно видавалося неможливим. Ветхий дід усміхнувся до Ефразії висохлими устами, і та сказала йому у відповідь щось ласкаве; він подав їй свою висхлу руку й кілька разів обійшов з нею фойє, радісно ловлячи палкі погляди та компліменти натовпу, адресовані його коханці, й не помічаючи зневажливих посмішок, не чуючи злобних кпин на свою адресу.
— На якому цвинтарі дівчина-вампір викопала цього трупа? — спитав найелегантніший з романтиків.
Ефразія всміхнулась. Дотепник був білявий, стрункий молодик із вусами, з блискучими голубими очима, в куцому фраку, в капелюсі набакир; швидкий на язик, він так і сипав модними слівцями з романтичного лексикону.
"Як часто старі люди кінчають дурощами своє чесне, трудяще, добропорядне життя! — подумав Рафаель.— У нього вже ноги холонуть, а він тягається..."
— Слухайте! — гукнув він, зупиняючи купця й підморгуючи Ефразії.— Ви що, забули суворі правила вашої філософії?
— Ох, тепер я щасливий, як юнак,— рипучим голосом відповів дідок.— Я хибно розумів буття. Все життя — в єдиній годині кохання.
В ту хвилину глядачі, почувши дзвінок, рушили на свої місця. Старий і Рафаель розійшлися. Увійшовши до своєї ложі, маркіз саме навпроти себе, в другому кінці зали, побачив Феодору. Очевидно, вона щойно приїхала й тепер відкидала за плечі шарф, відкриваючи декольте й роблячи при цьому безліч дрібних невловних рухів, як і годиться кокетці, що виставляє себе напоказ; усі погляди звернулись на неї. Її супроводив молодий пер Франції; вона попросила в нього свій лорнет, якого давала йому потримати. З її жесту, з манери дивитись на свого нового супутника Рафаель зрозумів, як тиранічно підкорила вона його наступника. Зачарований, мабуть, не менше, ніж Рафаель колись, обморочений, як і він, цей юнак, що, як і він, усією силою почуття боровся з холодним розрахунком цієї жінки, він мав зазнавати тих самих мук, від яких звільнився Валантен. Невимовна радість осяяла обличчя Феодори, коли, навівши лорнет на всі ложі й швидко оглянувши туалети, вона дійшла висновку, що своїм убором і красою затьмарила найелегантніших жінок Парижа; вона сміялась, щоб показати свої білі зуби; красуючись, повертала голову, прибрану квітами, переводила погляд із ложі на ложу, глумилася з недоладно зсунутого на чоло берета в однієї російської княгині або з невдалого капелюшка, що псував уроду дочки банкіра. Несподівано вона зустрілась очима з Рафаелем і поблідла; відринутий коханець уразив її пильним, нестерпно презирливим поглядом. Тоді як усі відштовхнуті нею поклонники не виходили з-під її влади, Валантен, один в усьому світі, звільнився від її чарів. Влада, з якої безкарно глумляться, близька до загибелі. Ця істина глибше закарбована в серці жінок, ніж у мозку королів. І ось Феодора побачила в Рафаелі смерть для свого чару й кокетства. Дотеп, кинутий ним напередодні в Опері, підхопили вже й паризькі салони. Укол цієї жахливої насмішки завдав графині незагойної рани. У Франції ми навчилися припікати виразки, але ще не вміємо втамовувати біль, завданий однією-єдиною фразою. В ту хвилину, коли всі жінки дивились то на графиню, то на маркіза, вона ладна була вкинути його в один із кам'яних мішків якоїсь нової Бастілії, бо, попри властивий Феодорі хист приховувати почуття, її суперниці зрозуміли, що вона страждає.
Та ось і остання розрада відлетіла від неї. В солодких словах: "Я за всіх вродливіша!", в цій незмінній фразі, що пом'якшувала всі скрухи враженої пихи, вже не було правди. Перед початком другого акту якась дама сіла в сусідній з Рафаелевою ложі, що доти була порожня. По всьому партеру пролетів шепіт захвату. По морю людських облич заходили хвилі, вся увага, всі погляди звернулись на незнайомку. Всі, старе й молоде, так загули, що, коли підіймалась завіса, музиканти з оркестру обернулись, аби поновити тишу, але гомін ще погучнішав, бо й вони приєднались до загального захвату. В усіх ложах загомоніли. Дами попідносили до очей лорнети, дідки, зразу помолодівши, заходились протирати лайковими рукавичками скельця біноклів. Та помалу гомін захвату стих, зі сцени залунав спів, порядок відновився. Вище товариство, засоромившись того, що піддалося природному поривові, віднайшло аристократично-церемонний світський тон. Багаті намагаються ні з чого не дивуватись; вони повинні з першого погляду відшукати в чудовому творі гандж, аби звільнитись від подиву — вельми вульгарного почуття. А втім, декотрі чоловіки так і не могли отямитись: не чуючи музики, поринувши в наївний захват, вони невідривно дивились на Рафаелеву сусідку. Валантен помітив у бенуарі, поруч із Акіліною, огидне, налите кров'ю обличчя Тайфера, що схвально моргав йому. Потім побачив Еміля, що, стоячи коло оркестру, ніби промовляв до нього: "Глянь же на те чарівне створіння, що сидить поруч тебе!" А ось і Растіньяк, сидячи поряд пані де Нюсінген та її дочки, взявся м'яти в руках рукавички, всім виглядом виказуючи відчай, що він прикутий до місця й не може підійти до божественної незнайомки. Життя Рафаелеве залежало від угоди з самим собою, доти ще не порушеної: він зарікся дивитись уважно на будь-яку жінку і, щоб уникнути спокуси, замовив собі лорнета зі зменшувальними скельцями, вельми хитро виготовленими; вони руйнували гармонію найпрекрасніших рис, спотворювали їх. Рафаель іще не подужав страху, що охопив його вранці, коли через звичайне люб'язне побажання талісман так швидко стиснувся, і тепер він твердо вирішив не озиратись на сусідку. Він повернувся до її ложі спиною і, розлігшись у кріслі, зухвало затулив від красуні половину сцени, нібито нехтуючи сусідку й не бажаючи знати, що поряд сидить гарненька жінка. Сусідка наче копіювала Валантенову позу: вона зіперлась ліктями на край ложі й, напівобернувшись до сцени, дивилась на співаків так, ніби позувала перед художником. Обоє нагадували коханців, що посварились і відвернулись одне від одного, але з першим же ласкавим словом обнімуться. Час від часу легенькі пір'їни марабу в зачісці незнайомої або її волосся торкались Рафаелевої голови й викликали в ньому солодке відчуття, з яким він, проте, мужньо боровся; невдовзі він відчув ніжний доторк мережива, почувся жіночний шелест сукні — легкий трепет, сповнений чарівної млості; нарешті викликаний диханням цієї вродливої жінки непримітний порух її грудей, спини, всього її звабливого єства передавсь Рафаелеві, ніби електрична іскра; тюль і мережива, полоскотавши плече, ніби донесли до нього приємну теплоту її оголеної білої спини.