Тут ніхто їх не кривдить, не займає, ніяка небезпека їм не загрожує, а головне — доброї їжі вдосталь. Клірці прилітають худі, мов сороки, а незабаром стають гладкими, мов бабаки.
— А додому хоч хтось повертається? — спитав Пантагрюель.— Невже вони не тужать за домівкою?
— Майже ніхто,— відповів Едітус.— Щоправда, недавно, після деяких затемнень, що сталися за велінням зірок 157, знялася ціла зграя. А ми й раді — менше на острові залишиться... Перед тим як відлетіти, вони поскидали своє пір'я в кропиву і в терен 158.
Він показав на купку пір'я, яка лежала в кропиві.
Раптом у небі закружляла зграя птахів, яких на цьому острові мандрівники ще не бачили. Було їх двадцять п'ять або й більше. Покружлявши у високості, вони посідали на землю. їхнє пір'я прибирало різних кольорів, мов шкіра у хамелеонів. І у всіх під лівим крилом було намальоване коло, яке ділили дві проведені поряд лінії, або ж лінія, прямовисна до прямої. Ці кола різнилися й кольорами: в одних птахів були білі, в інших — червоні, ще в інших — зелені, у цих — фіолетові, у тих — блакитні 159.
— Як називаються ці птахи? — спитав Пантагрюель.— Такі вже вони незвичайні, такі вже химернії
— Це метиси,— відповів Едітус.— А прозиваємо ми їх ненажерами. На нашому острові багато корчем та шинків. Не тільки наїстися, а й об'їстися можна. Тож вони й сидять там од рання до смеркання.
Є тут птахи, які носять на лапках гарні дорогі підв'язки. Є й такі, що носять поверх пір'я знак перемоги над злим духом. А деякі носять баранячу шкуру... 160 Лишенько, як я забалакався І А ви ж голодні — чотири дні постили! Ходімо трапезувати!
Едітус повів Пантагрюеля та його друзів спершу до лазень; там їх скупали й помастили пахучими мастями. А потім завів їх до просторої затишної світлиці й сказав:
— Прошу до столу! Після чотириденного посту ви будете їсти й пити чотири дні.
— А спати ми все-таки будемо? — спитав Панург.
— А це вже як самі схочете,— відповів Едітус.— Як кажуть: хто спить, той і п'є.
Чого тільки не понаносили слуги на стіл!
Мандрівники заходилися їсти та пити і небо благати, щоб добрий та щедрий паламар Едітус був прй доброму здоров'ї.
РОЗДІЛ XXXVI
Про те, як паламар Едітус
показав Пантагрюелеві священного папця
Сидячи за столом, брат Жан спитав у Едітуса:
— Отже, у вас на острові живуть самі лиш птахи? А відомо ж бо, що вони не сіють і не жнуть — тільки літають, стрибають, співають, щебечуть, тьохкають. Звідки ж у вас стільки чудового харчу? Стіл ваш — справжнісінький ріг достатку.
— Нам постачає харчі весь світ,— відповів Едітус.— Тільки деякі північні країни — там народ збунтувався — нічого не надсилають 161
— Ну, без них, певно, можна обійтися,— зауважив брат Жан.
— АвжежІ Любі гості, їжте, пийте! Вистачить і наїдків, і напитків! Навіть коли б небеса зробилися мідними, а земля — залізною, наш припас не вичерпався 6. Нам його стане років на сім, а то й на вісім довше, ніж тривав голод у Єгипті... 162 А звідки ви прибули?
— Із Франції,— відповів Панург.— 3 Турені.
— О, чого тільки не привозять нам із Турені! Кажуть, що герцог туренський навіть живе надголодь, бо попередники його завше постачали нам фазанів, куріпок, тетеруків, рябців, каплунів, індиків. По-гляньте-но на клітки! Бачите, які всі наші птахи тлу-стенькі? Вони їдять туренський харч. Отим-то вони й співають там милозвучно! Кращих співів ніде не почуєте І
— Ну, як же вам не позаздриші — вигукнув Панург.— Добре вам живеться на цьому світі!
— А на тому ще краще буде,— весело відповів Едітус.— За ваше здоров'я, любі гості!
Два дні тривало веселе гульбище. А на третій день Пантагрюель сказав, що він конче мусить побачити папця.
— Папець дуже не любить, щоб на нього дивилися,— відповів Едітус.— Проте я постараюся вдовольнити ваше бажання.
Він устав з-за столу і вийшов із трапезної. Повернувся десь за чверть години й сказав, що поведе нас до клітки папця. Тільки треба йти навшпиньки і не мовити жодного слова.
Скрадаючись, вони підійшли до величезної клітки. В ній, розпустивши крила, сидів папець. Біля нього примостилися охоронці — два невеличкі кардинці й шість угодованих єпископців. Панург довго придивлявся до папця, а потім вигукнув:
— А бодай би нечистий тебе взяв! Справжня чубата потороча!
— Тихше, благаю вас, тихше! — пошепки мовив Едітус.— Він має вуха!
— І все-таки це справжнісінька потороча! — не вгавав Панург.
— Якщо папець почує ваші непоштиві слова — вам кінець! Бачите у нього в кліщі водойму? З не)" виринуть блискавки, громи, смерчі і вмить заженуть вас глибоко під землю!
— То чого ж тут стояти? Вже надивилися. Ходімо краще назад до трапезної,— обізвався брат Жан.
— Ні, постіймо ще хвилинку! — попросив Панург.— Мені хочеться послухати спів папця.
— Папець співає лише в певні, заздалегідь визначені дні. І їсть у певні, заздалегідь визначені години,— сказав Едітус.
— А я їм, коли їсти хочеться! Ходімо звідси! Ходімо бенкетувати! — вигукнув Панург.
— Золоті слова! — захоплено мовив Едітус.— Коли й живете ви так само, як кажете, то ніколи єретиком не станете! Ходімо!
Повертаючись до трапезної, вони побачили під деревом клітку, а в ній — старого єпископця. Той сидів, розчепіривши крила, і спав, гучно хропучи. А біля нього сиділа гарненька єпископиця й весело щебетала.
— Оце так! — зауважив Панург.— Чарівна єпископиця співає, аж у горлечку їй клекоче, а цей черевань дає хропака! Ну, стривай, зараз і ти в мене заспіваєш, тільки зовсім іншої!
Панург подзвонив у дзвін, що висів над кліткою. Проте що гучніше він дзвонив, то голосніше хропів єпископець.
— Старий бевзь! — вигукнув Панург.— Все одно ти в мене заспіваєш!
Він схопив камінь і замахнувся.
— Схаменіться, чоловіче! — сказав Едітус.— Коли хочете — вигублюйте всіх королів, коли хочете — ангелів із неба виганяйте; всі ці гріхи папець вам відпустить. Але коли ви торкнетесь котрогось із цих чарівних птахів — смерть вам! І не тільки вам, а й усій вашій рідні, нинішній і майбутній. Та й друзям вашим буде непереливки. Не забувайте про водойму!
— Дуже потрібна мені та водойма! — мовив Панург.— Ушиваймося звідси! Повернімось до трапезної!
— До столу, друзі, до столу! — підхопив брат Жан.— А ворогам нашим хай шматок поперек горла стане, хай вони кісточкою вдавляться!
Вони повернулися до трапезної і знову сіли за столи.
Через чотири дні мандрівники розпрощалися з Еді-тусом. Пантагрюель подарував йому гарного склада-ного ножика. Паламар красно подякував і наказав доставити на їхні кораблі всякого смачного харчу. Потім побажав їм ходового вітру і взяв обіцянку навідати його на зворотному шляху.
РОЗДІЛ XXXVII
Про те, як Пантагрюель потрапив на острів Катівню, де жив кіт Дряповирв, ерцгерцог Пухнастих котів ,63.
Мандрівники, ситі, веселі, посідали на свої кораблі й підставили вітрила ходовому вітрові. Через кілька днів вони побачили вдалині острів. Це був острів Катівня. Пантагрюель хотів проминути його, та друзі вмовили його причалити. Як вони про це потім пошкодували!
Тільки-но вони ступили на берег, як їх, за наказом володаря острова ерцгерцога Нявнія Дряповирва, схопили Пухнасті коти.
— Ви звинувачуєтеся в тому, що, бувши на острові Сутяг, побили одного старого сутягу! — сказали вони.— Ходімо до ерцгерцога Дряповирва!
Пухнасті коти — це препаскудні тварини. Вони їдять малих дітей. Носи в них плескаті, шерсть росте всередину. Пазурі довгі, міцнющі та гострі. Як хто в ті пазурі попаде, то вже не вирветься... І геть усі носять розшморгнуті торби: хто на череві, хто на спині, хто на боці, хто на шиї. Це їхній символ і девіз.
По дорозі мандрівникам зустрівся старий жебрак. Пантагрюель подав йому милостиню, і той сказав:
.— Ой, добрі люди, добрі люди, якби ви знали, куди потрапили! Хай господь вам поможе вибратися звідси цілими й здоровими! Присягаюся словом чесного жебрака — ці Пухнасті коти скоро захоплять усю Європу — без усякої війни! — і загребуть собі всі її багатства. Вони вішають, четвертують, колесують людей, усім стинають голови, всіх кидають у в'язниці та в катівні. Все у них навпаки. Непорядність зветься доброчесністю, злість — добротою, зрада — вірністю, крадіжка — щедрістю. І при цьому вони певні,що в усьому світі немає нікого кращого й справедливішого за них, а те, що вони чинять,— чинять для загального добра. Щоб ви знали: всі війни, пошесті, хвороби, всі землетруси й пожежі, всі бурі, злидні й голод,— усе це через їхню небачену, нечувану, незмірну лють. На жаль, більшість людей цього не розуміє і ненавидить Пухнастих котів не так, як вони того заслуговують. Проте коли зрозуміють, які підлі, підступні та лихі Пухнасті коти, то покарають їх страшною карою. І це буде справедлива кара, хоч би яка вона була жор-
стока. Не буде такого суворого, драконівського закону, який би їх охороняв! Не буде такого правителя, який своєю владою заборонив би загнати їх кудись у лігво й спалити живцем! Батько мій, коли помирав, узяв із мене обітницю, що я стоятиму отут, на цьому місці, доти, аж доки в Пухнастих котів ударить блискавка і спопелить їх усіх. Бо люди вже так отупіли, так зачерствіли душею, що їм байдуже до зла, яке є в світі! Вони не відчувають його і не думають про нього! А ті, хто відчуває й думає, не сміє, не хоче або не може те зло знищити.
— Спасибі тобі, чоловіче! — рказав Панург.— Друзі, тікаймо звідси! До кораблів!
Та втекти було ніяк — адже мандрівників вели під охороною, та й ворота острова було замкнено. Охоронці сказали, що ввійти сюди легко, а вийти важко: треба мати дозвіл ерцгерцога Дряповирва і перепустку, ним підписану. До того ж, з ярмарку тікають не так швидко, як з базару... Та й ноги в нас загшлюже-ні...
їх привели до ерцгерцога Нявнія Дряповирва, володаря Катівні.
Це був наймерзенніший з усіх Пухнастих котів. Він мав три зрослі голови: лев'ячу, собачу й вовчу. Лев'яча голова рикала, собача гавкала, вовча вила. Лапи в нього були вимазані кров'ю, пазурі — страховинно довгі, гострі й загнуті, ніс — мов воронячий дзьоб, зуби — мов кабанячі ікла, очиська — мов у сатани блискучі.
На стіні за стільцем, на якому сидів Дряповирв, була намальована стара баба в окулярах. В правій руці вона тримала піхви від серпа, у лівій — ваги 164. На них висіли оксамитові торби; одна, напхана монетами, низько опустилася, друга, порожня, високо піднялася.
Мандрівники збагнули — це був символ правосуддя.