Ні – справжня дама, з тих, що відкривають виставки хризантем та хрестять броненосці.
Уявіть собі, сер, нам так і не пощастило наздогнати в морі оту фруктову посудину. Океан – великий, і ми, мабуть, десь розминулись. Але ми все ж таки тримали курс на Анчурію, бо саме туди прямував фруктовоз.
До того мавпячого берега ми прибули якось надвечір, годині о четвертій. Поганеньке суденце саме приймало там на борт вантаж бананів. Мавпи підвозили їх до нього на великих шлюпках. Може, то був пароплав, на якому прибув старий Уорфілд, а може, й не той, невідомо. Я зійшов на берег, щоб роздивитись. Краєвиди там дуже гарні. Таких не побачиш і в нью-йоркських театрах. Бачу – стоїть серед мавп на березі американець, великий такий, спокійний чолов'яга. Він показав мені, де живе консул. Консул – зовсім молодий і дуже симпатичний. Він сказав, що фруктовий пароплав зветься "Карлсефін" і що він звичайно ходить до Нового Орлеана, але цього разу прибув з Нью-Йорка. Тоді я вирішив, що на ньому й сидять мої втікачі, хоч усі запевняли, що на "Карлсефіні" – жодного пасажира. Я подумав собі, що вони хочуть висадитись, коли стемніє, що їх лякає моя яхта. Отже, мені залишалось одне: ждати, доки вони зійдуть на берег, а тоді відразу злапати їх. Заарештувати старого Уорфілда я не міг, бо для цього потрібен дозвіл місцевої влади; моя гра була – перехопити вкрадені гроші. Вони звичайно не опираються, якщо ви заскочите їх зненацька, коли вони виморені, розбиті, знервовані.
Коли стемніло, я присів на часинку під кокосовою пальмою на березі, а потім підвівся й пішов на розвідку в місто. Аж там немає на що й глянути! Жити в Нью-Йорку й бути чесною людиною – у сто разів краще, ніж опинитися серед отих мавп із мільйоном у кишені.
Препогані глиняні халупи; трава на вулицях мало не до колін; жінки з голими шиями та руками ходять сюди-туди, курячи сигари; жаби сидять на деревах і торохтять, мов віз із пожежною кишкою; величезні гори, з яких сиплеться каміння в задвірки, океан, що змиває фарбу з будинків, – ні, сер, краще жити в божій країні[92] та харчуватись у їдальні для бідних!
Я пішов по головній вулиці, що тяглась понад берегом, а потім завернув у якийсь провулок, де хати були з жердин та соломи. Мені заманулось подивитися, що роблять мавпи у себе дома, коли вони не лазять по кокосових деревах. І в першій же халупці, куди я заглянув, я побачив моїх утікачів. Мабуть, висадились на берег, коли я прогулювався по місту. Чоловік років п'ятдесяти, чисто виголений, навислі брови, в чорному плащі – й виглядає так, ніби от-от запитає: "Ану, хлопчику з недільної школи, чи можеш відповісти на таке запитання?" Він мовби прикипів до саквояжа, важкого, як десяток цеглин із чистого золота; поблизу сиділа на табуретці шикарна дівчина – ну, справжній тобі персик! – вбрана так, наче тільки що з П'ятої авеню. Старенька чорна жінка саме ставила на стіл каву та боби. На гвіздку висів ліхтар – ото й усе освітлення. Я ввійшов і став на дверях, і вони глянули на мене, і я сказав:
– Містере Уорфілд, ви заарештовані. Сподіваюся, заради леді ви будете поводитись розумно. Ви знаєте, чого мені треба од вас.
– Хто ви? – запитав старий.
– О'Дей, – відповідаю, – з Колумбійського розшукного агентства. А тепер дозвольте, сер, дати вам добру пораду. Повертайтесь назад і проковтніть пілюлю як мужчина. Віддайте їм гроші – і, може, вам подарують провину. їдьте сміливо, я замовлю слівце за вас. Даю вам п'ять хвилин на обміркування.
Я вийняв годинник і став ждати.
Тут устряла молода леді. Високого лету пташка!
З того, як сиділа на ній сукня, і взагалі з усього поводження було видно, що П'ята авеню створена для неї.
– Увійдіть же, – мовить вона, – не стійте на дверях, а то ваш костюм розтривожить усю вулицю. Ну, чого вам треба?
– Минуло три хвилини, – сказав я. – Ви дізнаєтесь про все, поки минуть і останні дві. Ви визнаєте, що ви президент "Республіки"?
– Визнаю, – каже він.
– Добре, – кажу я. – Отже, зрозумійте мене. Треба приставити до Нью-Йорка Дж. Черчілла Уорфілда, президента страхової компанії "Республіка". А також гроші, належні згаданій компанії, замкнені тепер в отому саквояжі, в незаконному володінні згаданого Дж. Черчілла Уорфілда.
– О-о! – каже молода леді, начебто думаючи. – Ви хочете нас одвезти назад до Нью-Йорка?
– Мені потрібен містер Уорфілд. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, міс. Але вам, звичайно, дозволяється повернутись туди разом з вашим батьком.
Раптом дівчина тихенько скрикнула й схопила старого за шию.
– О батьку, батьку! – вигукує вона таким собі контральтовим голосочком. – Невже цьому правда? Невже ти взяв чужі гроші? Скажи мені, батьку!
Вас би пройняв дрож, якби ви почули тремоло в її голосі.
Старий спочатку, видимо, очманів, коли вона вчепилася за нього. Але дівчина не відступалась і щось довгенько шепотіла йому на вухо, ляскала його по плечі, аж поки він нарешті заспокоївся, тільки спітнів трохи.
Вона одвела його набік, вони побалакали з хвилину, а потім він надів золоті окуляри, підійшов до мене й віддав саквояж.
– Містере детектив, – каже він якоюсь ламаною мовою. – Я вирішай повертати з вами. Я вже зрозумів, що краще вмерти, як жити на цей пустельний і неприємний берег. Я повернусь і віддамся на ласку компанії "Республіка". У вас є який-небудь суд?
– Суд? – кажу я. – Я не маю ніякого відношення до...
– Судно, – поправляє його молода леді. – А ви не смійтесь. Мій батько походженням німець і не дуже добре володіє англійською мовою. На чому ви приїхали?
Дівчина була вкрай засмучена. Вона притулила хустку до лиця й щохвилини приказувала: "О батьку, батьку!" Потім підійшла до мене й поклала свої лілейно-білі руки на мій костюм, який спершу так неприємно вразив її. Мені запахтіли мільйони фіалок. Першокласна леді! Я сказав, що прибув на приватній яхті.
– Містер О'Дей, – каже вона. – О, заберіть нас якомога швидше з цього жахливого краю! Ви заберете нас? Ви не відмовите? Скажіть, що не відмовите!
– Спробую, – відповідаю я, намагаючись не показати, що й сам до смерті хочу відпровадити їх на солону воду, поки вони не передумали.
Вони погоджувались на все й просили тільки ні в якому разі не вести їх до шлюпки через місто. Казали, що бояться розголосу і що їм не хотілося б тепер, коли вони повертаються до Нью-Йорка, попасти на сторінки газет. Присягалися, що не підуть зі мною, поки я не пообіцяю приставити їх на яхту без свідків. І я погодився, аби не розгнівити їх.
Матроси, які привезли мене з яхти, грали в більярд у барі, недалеко від берега, ждучи моїх розпоряджень. Я сказав, що накажу одвести шлюпку на півмилі вбік і там зачекати нас. Але як передати їм розпорядження? Не міг же я звірити саквояж на арештованого!
З собою брати його я не зважувався, боявся, щоб де-небудь не перестріли мавпи.
Молода леді каже, що кольорова жінка могла б віднести їм записку. Я присів до столу й написав кілька слів і віддав жінці, пояснивши, куди треба віднести записку, а вона трусить головою та скалить зуби, як павіан.
Тоді містер Уорфілд почав сипати їй слова на якомусь закордонному жаргоні, а вона киває головою та повторює "Сі, сеньйор" разів п'ятдесят, коли не більше, і потім біжить геть із запискою.
– Стара Августа розуміє тільки по-німецьки, – каже міс Уорфілд і посміхається до мене. – Ми зупинились у неї, щоб розпитати, де можна знайти квартиру, й вона умовила нас випити кави. Вона каже, що виховувалась в одній німецькій сім'ї в Сан-Домінго.
– Дуже можливо, – відказав я. – Але ви можете обшукати мене й не знайдете жодного німецького слова, крім "нікс ферштей" та "нох ейнст"[93]. Ризикну зауважити, проте, що "сі, сеньйор" більше скидається на французьку мову.
І от ми втрьох накинули круга аж поза передмістям, щоб не попастись кому-небудь на очі. Ми плутались у ліанах, у папороті, в бананових кущах і взагалі в тропічних краєвидах. Околиці того мавпячого міста такі самі дикі, як Центральний парк у Нью-Йорку. Ми вийшли до берега за добрих півмилі від міста. На березі під кокосовою пальмою спав один смаглявець, а біля нього лежала рушниця завдовжки десять футів. Містер Уорфілд бере рушницю й закидає в море.
– Берег охороняється, – каже він. – Бунти та змови достигають, як фрукти.
Він показав на сонного, а той навіть не поворухнувся.
– Отак вони виконують свої обов'язки, – каже він. – Діти!
Я помітив, що наближається наш човен, черкнув сірником і запалив шматок газети, – показати матросам, де ми. За півгодини ми були на яхті.
Першим ділом містер Уорфілд, його дочка та я занесли саквояж у каюту власника яхти, відкрили його й переписали все, що в ньому було. А там було сто п'ять тисяч доларів купюрами Сполучених Штатів; крім того, купа діамантів та сотці зо дві гаванських сигар. Я повернув сигари старому, а на решту видав розписку від імені страхової компанії. Потім замкнув усе те добро у своїй каюті.
Ніколи я не подорожував з такою приємністю. Коли ми вийшли в море, молода леді стала надзвичайно весела. Першого ж дня, коли ми сіли обідати й стюард налив їй у бокал шампанського – та директорська яхта була справжня плавуча "Уолдорф-Асторія", – вона підморгує мені й каже:
– Навіщо нам зайвий клопіт, містере агент? Дай боже вам з'їсти ту курку, що гребтиметься на вашій могилі!
На яхті було піаніно, й вона присіла до нього, й заспівала так, що можна віддати дві детективні справи, аби тільки послухати її ще й ще. Вона знала наскрізь не менше як дев'ять опер. То був самий bon ton і шик! Вона була не з тих, що про них пишуть у газетах "та інші". Ні, вона належала до особливого списку!
Старий – дивна річ! – теж підбадьорився в дорозі. Якось він частував мене сигарами та й каже – так жваво – з-за цілої хмари диму:
– Містере О'Дей, я чомусь думаю, що в мене з компанією "Республіка" великих неприємностей не буде. Пильнуйте саквояжа, містере О'Дей, бо його доведеться повернути власникові, коли ми приїдемо на місце.
Висадившись у Нью-Йорку, я подзвонив шефові, щоб він зустрів нас у конторі директора. Взяли кеб, поїхали. Саквояж був у мене, ми ввійшли, і я зрадів, коли побачив, що шеф скликав тих самих червонопиких товстосумів у білих жилетах. Я ставлю саквояж на стіл і кажу:
– Гроші тут.
– А де заарештований? – питає шеф.
Я вказав на містера Уорфілда.