Попід огорожею стояло шестеро облуплених емалевих відер, і в них яскравими червоними квітами майоріла герань, за якою доглядали так ретельно, ніби вона росла на подвір'ї міс Моді Аткінсон (якби міс Моді дозволила, щоб герань росла на її подвір'ї). Люди казали, що за квітами доглядала Мейєла Юел.
Ніхто до пуття не знав, скільки дітей було в цьому дворі. Одні казали — шестеро, другі — дев'ятеро; коли хто-небудь проходив мимо, у вікнах завжди з'являлося кілька замурзаних фізіономій. Правда, тут рідко хто ходив, хіба що на Різдво, коли церковна рада роздавала біднякам подарунки в кошиках, а мер Мейкомба просив нас трохи допомогти міському сміттяреві, і ми самі відносили на звалище ялинки та всілякий мотлох, що лишався після свята.
Торік на Різдво, коли Аттікус приїздив сюди, він і нас брав із собою. Від шосе повз звалище грунтова дорога вела до невеличкого негритянського селища, яке починалося ярдів за п'ятсот від садиби Юелів. Отже, від звалища до шосе можна було дістатися, даючи машині задній хід, або проїхати до кінця грунтової дороги і повернути назад. Майже всі обирали цей другий спосіб і розверталися в одному з негритянських дворів. У морозних грудневих сутінках їхні халупки здавалися чистенькі і затишні, з димарів піднімався блідо-блакитний димок, в кожній хатині топилося, і через напіввідчинені двері надвір падали від вогню янтарні відблиски. Повітря було сповнене приємними запахами: пахло смаженою куркою, беконом. Нам з Джемом навіть здалося, що звідкись повіяло запахом смаженої білки, а батько учув ще й опосума та кролика — видно, що Аттікус жив не тільки в місті. Проте всі ці аромати зникли, як тільки ми поминули дворище Юелів.
Маленький чоловічок, що зайняв місце на підвищенні для свідків, мав ту перевагу над своїми найближчими сусідами, що коли б його довго мили в гарячій воді з дьогтьовим милом, шкіра б у нього стала білою.
— Містер Роберт Юел? — запитав містер Джілмер.
— Всі мене так звуть,— відповів свідок.
Містер Джілмер трошки випростався, і мені стало шкода його. Тут, мабуть, треба дещо пояснити. Я чула, що діти юристів, спостерігаючи, як гаряче виступають їхні батьки проти другої сторони, вбачають в останній особистих ворогів своїх батьків, важко переживають гострі дебати, а потім немало дивуються, коли під час першої ж перерви батько виходить із залу під руку з своїм "мучителем". Ми з Джемом так не думали. Вигравав наш батько процес чи програвав — ми не сприймали цього надто гостро. На жаль, я не можу пригадати жодного випадку, коли б поразка Аттікуса глибоко схвилювала нас, і якби я сказала, що таке бувало, то погрішила б проти істини. Ми розуміли, коли дебати ставали надто колючі й виходили за межі професійної етики, але з нашим батьком такого не траплялось. Я ще ніколи не чула, щоб Аттікус підвищив голос, за винятком тих випадків, коли йому доводилося мати справу з глухими свідками. Містер Джілмер робив своє діло, Аттікус — своє. Крім того, містер Юел був свідком містера Джілмера, і в нього не було ніяких підстав відповідати прокуророві так грубо.
— Ви батько Мейєли Юел? — знову запитав містер Джілмер.
— Ну, якщо навіть і не я, то тепер усе одно не дізнаєшся хто: мати її померла,— була відповідь.
Суддя Тейлор засовався. Він повільно повернувся в своєму кріслі, добродушно глянув на свідка.
— Ви батько Мейєли Юел? — запитав він таким голосом, що в залі відразу перестали сміятися.
— Так, сер,— покірно відповів містер Юел.
Суддя Тейлор мовив доброзичливіше:
— Ви перший раз у суді? Щось не пригадую, щоб я коли-небудь бачив вас тут.
Свідок кивнув головою, і суддя провадив далі:
— Так от. Давайте домовимося. Поки я тут суддя, в цьому залі ніхто не вимовить жодного непристойного слова. Зрозуміло?
Містер Юел кивнув головою, але я не певна, що він усе зрозумів. Суддя зітхнув і сказав:
— Можете говорити далі, містер Джілмер.
— Дякую, сер. Містер Юел, розкажіть нам, будь ласка, своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада.
Джем посміхнувся і відкинув назад волосся. "Своїми словами" була улюблена фраза містера Джілмера. Цікаво, чиїми ж іще словами, на думку містера Джілмера, міг заговорити свідок?
— Ну, це було двадцять першого листопада. Іду я ввечері з лісу, несу оберемок хмизу, доходжу до огорожі і чую — верещить моя Мейєла в хаті, як недорізана свиня...
Суддя Тейлор глянув суворо на свідка, але, певно, вирішив, що грубість допущено ненавмисно, і тільки спитав сонним голосом:
— О котрій годині це було, містер Юел?
— Якраз перед заходом сонця. Отож, кажу, верещить Мейєла так, наче її сам чорт... — Знову суворий погляд, і містер Юел замовк.
— Далі. Ви сказали, що вона верещала,— мовив містер Джілмер.
Містер Юел розгублено подивився на суддю.
— Ну, коли я почув, що вона кричить не своїм голосом, кинув той хмиз і побіг щодуху, але наскочив на загорожу і трохи заплутався, потім таки виплутався, підбіг до вікна й бачу...— містер Юел весь почервонів, підвівся і вказав пальцем на Тома Робінсона,— бачу, цей чорномазий... з моєю Мейєлою!
Судді Тейлору рідко коли доводилося вдаватися до свого молотка, засідання завжди відбувалися спокійно, але цього разу він тарабанив молотком не менше як п'ять хвилин. Аттікус підійшов до нього і щось сказав, містер Гек Тейт — перша офіційна особа в округу — стояв посередині проходу, намагаючись заспокоїти вщерть переповнений зал. Негри позаду нас сердито загомоніли.
Преподобний Сайкс перегнувся через нас з Ділом і смикнув Джема за рукав.
— Містер Джем,— сказав він,— було б краще, якби ви одвели міс Джін Луїзу додому. Ви чуєте, містер Джем?
Джем повернув до нас голову.
— Всевидько, йди додому. Діл, одведи її.
— Так я тебе й послухала!
Джем люто зиркнув на мене і до преподобного Сайкса:
— Я думаю, тут нічого страшного немає, ваша превелебність, вона ж нічого не розуміє.
Ці слова я сприйняла як смертельну образу.
— Помиляєшся, розумію, і не гірше за тебе!
— Замовкни! Нічого не розуміє, ваша превелебність, їй же ще й дев'яти немає.
Чорні очі преподобного Сайкса були неспокійні.
— А містер Фінч знає, що ви всі тут? Міс Джін Луїзі це ніяк не підходить, та й вам, молоді люди, теж ні до чого.
Джем похитав головою.
— Ми далеко від нього. Він нас не побачить. Не турбуйтесь, ваша превелебність.
Я знала: Джем не піддасться, тепер його ніяка сила звідси не витягне. Нам з Ділом поки що нічого не загрожувало — поки що, бо досить Аттікусу подивитися вгору, і він нас помітить.
Суддя Тейлор несамовито тарабанив своїм молотком, а містер Юел тим часом, зручно вмостившись у своєму кріслі, спокійно стежив за тим, що накоїв. Словом, він перетворив веселих і безтурботних людей у насуплений, насторожений і неспокійний натовп, на який, немов гіпноз, діяв молоток судді. Гомін поступово вщухав, удари молотка ставали дедалі слабкіші, нарешті в залі запала тиша, тільки чутно було легеньке тук-тук-тук, ніби суддя тихенько постукував олівцем об стіл.
Упевнившись, що в залі знову панує тиша і порядок, суддя Тейлор відкинувся на спинку крісла. Раптом стало помітно, що він стомився, що він уже далеко не молодий; недарма Аттікус казав, що містер і місіс Тейлор не дужо часто цілуються. Справді, йому, напевно, було десь під сімдесят.
— Мене попросили, щоб я звільнив зал від публіки,— сказав суддя Тейлор,— або принаймні від жінок і дітей. Поки що я цього не робитиму. Люди звичайно бачать те, що вони хочуть бачити, чують те, що хочуть почути; ви навіть узяли з собою своїх дітей — це ваше право. Але в одному я можу вас запевнити: дивитись і слухати ви будете мовчки або доведеться звільнити приміщення суду; проте спочатку все це зборище буде притягнуто до відповідальності за образу суду. Вас, містер Юел, я прошу давати свідчення по змозі в межах пристойності. Прошу, містер Джілмер.
Містер Юел скидався на глухонімого. Я була певна, що він ніколи раніше не чув слів, з якими до нього звернувся суддя Тейлор,— він ворушив губами, намагаючись їх повторити,— але суть все-таки, мабуть, вловив. Вираз самозадоволення розтанув на його обличчі, натомість прийшла тупа зосередженість, та це не завело в оману суддю Тейлора: весь час, поки Юел сидів у кріслі свідка, суддя не зводив з нього очей, ніби тільки й ждав, щоб той схибив.
Містер Джілмер і Аттікус перезирнулися. Підпираючи щоку рукою, Аттікус знову сидів на своєму місці, але його обличчя ми не бачили. Містера Джілмера охопила невпевненість, однак він підбадьорився, коли суддя Тейлор спитав свідка:
— Містер Юел, ви бачили, що підсудний чинив насильство над вашою дочкою?
— Бачив.
Зал мовчав, але підсудний щось тихо сказав. Аттікус шепнув йому, і він замовк.
— Ви сказали, що підійшли до вікна? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— Вікно високо від землі?
— Майже три фути.
— Вам добре було видно кімнату?
— Так, сер.
— Який вигляд мала кімната?
— Там усе було порозкидано, як після бійки.
— Що ви зробили, коли побачили підсудного?
— Я кинувся навколо дому до дверей, але не встиг добігти, як він вискочив і ну тікати. Проте я його добре розгледів, хоча й не гнався за ним — дуже розхвилювався за Мейєлу. Я вскочив у хату — Мейєла лежить на підлозі і гірко ридає...
— Що ж ви тоді зробили?
— Ну, я щодуху побіг по Тейта. Чорномазого я впізнав, він живе недалеко від нас, там їх ціле кубло, а він повз наш дім щодня ходить. Суддя, я вже п'ятнадцять років прошу наше окружне начальство: викуріть звідти чорномазих, з ними ж небезпечно жити по сусідству, до того ж і майно розкрадають...
— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.
Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.
— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?
Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.
— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?
— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?
— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?
— Ну аякже.