Кричать: "бал, бал, веселощі! просто, погань бал, не в руському дусі, не в руській натурі, чорт зна що таке: дорослий, повнолітній раптом вискочить увесь у чорному, обскубаний, обтягнутий, як чортик, і давай місити ногами. Інший навіть, стоячи в парі, перемовляється з другим про важливу справу, а ногами в той самий час, як козеня, вензелі направо й наліво... Все через мавпування, все через мавпування! Що француз у сорок років така ж дитина, яким був і в п'ятнадцять, так ось нумо й ми! Ні, справді... після всякого балу, справді, ніби який гріх зробив; і згадати навіть про нього не хочеться. У голові, просто, нічого, як після розмови з світською людиною: усього вона наговорить, усього злегка торкнеться, усе скаже, чого насмикала з книжок, кучеряво, красиво, а в голові хоч би що з того виніс, і бачиш потім, як навіть розмова з простим купцем, що знає тільки своє діло, але знає його твердо й досвідчено, краща за всі ці брязкотельця. Ну, що з нього візьмеш, з цього балу? Ну, коли б, припустімо, який-небудь письменник надумав описувати усю цю сцену так, як вона є? Ну і в книзі і там була б вона, така ж безглузда, як і в натурі. Що вона таке: чи моральна, чи неморальна? просто чорт знає що таке! Плюнеш, та й книгу потім закриєш". Так відзивався непохвально Чичиков про бали взагалі; але, здається, сюди домішалася інша причина обурення. Головна досада була не на бал, а на те, що трапилось йому зірватися, що він несподівано показався перед усіма Бог знає в якому вигляді, що зіграв якусь чудну, двозначну роль. Звісно, глянувши оком розсудливої людини, він бачив, що все це пусте, що безглузде слово нічого не важить, особливо тепер, коли головну справу уже оброблено як слід. Та дивна людина: його засмучувала дуже неприхильність тих самих, кого він не поважав і про кого висловлювався різко, картаючи їхню суєтність і вбрання. Це тим більше було йому прикро, що, розібравши справу ясно, він бачив, що причиною цього був почасти сам. На себе одначе ж він не розсердився, і в тому, звісно, мав рацію. Всі ми маємо маленьку слабість трохи пощадити себе, а подбаємо краще відшукати якого-небудь ближнього, на кому б зігнати свою досаду, наприклад, на слузі, на чиновникові нам підлеглому, який вчасно нагодився, на дружині або нарешті на стільці, який буде відкинений чорт знає куди, аж до дверей, так що відлетить від нього ручка й спинка, хай, мовляв, знає, що таке гнів. Так і Чичиков скоро знайшов ближнього, який потяг на плечах своїх усе, що тільки могла навіяти досада. Ближній цей був Ноздрьов, і нічого казати, він був так вишпетений з усіх боків і сторін, як хіба тільки якийсь мотяга староста або ямщик буває вишпетений яким-небудь бувалим, досвідченим капітаном, а іноді й генералом, що, крім багатьох висловів, які зробилися класичними, додає ще багато невідомих, котрих винайдення належить власне йому. Увесь родовід Ноздрьова був перебраний, і багато членів його фамілії у висхідній лінії дуже потерпіли.
Але протягом того, як він сидів у твердому своєму кріслі, тривожимий думками й безсонням, частуючи щиро Ноздрьова й усю рідню його, і перед ним блимала лойова свічка, якої гніт давно вже накрився нагорілою чорною шапкою, щохвилини загрожуючи погаснути, і дивилася йому у вікна сліпа, темна ніч, готова ось-ось посиніти від наближення світанку, і пересвистувалися вдалині далекі півні, і в зовсім заснулому місті, може, пленталася де-небудь фризова шинель, бідолаха невідомо якого класу й чину, який знає одну тільки (гай-гай!) занадто второвану російським безшабашним народом дорогу, — в цей час на другому кінці міста відбувалась подія, що мала ще погіршити неприємне становище нашого героя. А саме по далеких вулицях і завулках міста деренчав дуже дивний екіпаж, який викликав сумнів щодо своєї назви. Він не був схожий ні на тарантас, ні на коляску, ні на бричку, а був швидше схожий на товстощокий опуклий кавун, поставлений на колеса. Щоки цього кавуна, тобто дверці, що мали сліди жовтої фарби, зачинялись дуже погано через поганий стан ручок і замків, абияк зв'язаних мотузками. Кавун був набитий ситцьовими подушками у вигляді кисетів, валків і просто подушок, напханий мішками з хлібинами, калачами, кокурками83, скородумками й кренделями з заварного тіста. Пиріг з курятиною і пиріг-розсольник виглядали навіть зверху. Зап'ятки були зайняті особою лакейського походження, в куртці з доморобної вибійки, з неголеною бородою, в якій уже пробивалася рідка сивина, особа, відома під ім'ям слуги. Деренчання і скрегіт від залізних скобок та іржавих гвинтів розбудили на другому кінці міста будочника, який, піднявши свою алебарду, закричав спросоння що було сили: "хто йде?" але, побачивши, що ніхто не йшов, а чулося тільки здалека деренчання, піймав у себе за коміром якогось звіра і, підійшовши до ліхтаря, скарав його тут же в себе на нігті. Після чого, відставивши алебарду, знову заснув за статутами свого рицарства. Коні раз у раз падали на передні коліна, бо були нековані, і до того ж, як видно, зручний міський брук їм був мало знайомий. Колимага, зробивши кілька поворотів з вулиці на вулицю, нарешті звернула в темний провулок повз невелику парафіяльну церкву Миколи на Недотичках і спинились перед ворітьми будинку протопопші. З брички вилізла дівка з хусткою на голові, в тілогрійці, і грюкнула обома кулаками у ворота так сильно, що хоч би й чоловікові (слугу у вибійчаній куртці уже потім стягнено було за ноги, бо спав, як мертвий). Собаки загавкали, і ворота, роззявившись, нарешті, проковтнули, хоч і на превелику силу, цей незграбний дорожній утвір. Екіпаж заїхав на тісне подвір'я, завалене дровами, курниками і всякими хлівцями; з екіпажа вилізла пані: ця пані була поміщиця, колезька секретарша Коробочка. Старенька, незабаром по від'їзді нашого героя, в такий зайшла неспокій щодо обману, який міг статися з його боку, шо, не поспавши три ночі підряд, вирішила поїхати до міста, незважаючи на те, що коні не були ковані, і там дізнатися напевне, почому йдуть мертві душі, і чи не схибила вона, боронь Боже, продавши їх, може, за півдарма. До якого наслідку призвело це прибуття, читач може дізнатися з однієї розмови, що відбулася між двома дамами. Розмова ця... але хай краще розмова ця буде в дальшій главі.
ГЛАВА IX
Вранці, раніше навіть того часу, який призначено в місті N. для візитів, з дверей оранжевого дерев'яного будинку з мезоніном і голубими колонами випурхнула дама в клітчатому чепурному клокові, супроводжена лакеєм у шинелі з кількома комірами й золотим галуном на круглому лощеному капелюхові. Дама впурхнула відразу з незвичайною поквапливістю по відкинутих приступках
у коляску, що стояла біля під'їзду. Лакей зараз же зачинив даму дверцями, закидав приступками й, ухопившись за ремені позаду коляски, гукнув кучерові: "поганяй!" Дама везла щойно почуту новину і почувала потяг непереможний швидше переказати її. Щохвилини виглядала вона з вікна й бачила на невимовну собі досаду, що все ще залишається півдороги. Кожен будинок здавався їй довшим, ніж звичайно; біла кам'яна богадільня з вузенькими вікнами тяглася нестерпно довго, так що вона нарешті не стерпіла, щоб не сказати: проклята будівля, і краю нема! Кучер уже двічі діставав наказ: "швидше, швидше, Андрюшко! ти сьогодні нестерпно довго ідеш!" Нарешті мета була досягнута. Коляска спинилась перед дерев'яним теж одноповерховим будинком темно-сірого кольору, з білими дерев'яними барельєфчиками над вікнами, з високими дерев'яними штахетами перед самими вікнами й вузьким палісадником, за штахетами якого тоненькі деревця побіліли від міської куряви, що ніколи з них не сходила. У вікнах мигтіли вазони з квітами, папуга, що гойдався в клітці, учепившись дзьобом за кільце, і дві собачки, що спали на сонці. В цьому будинку жила щира приятелька прибулої дами. Автор в надзвичайному утрудненні, як назвати йому обох дам так, щоб знову не розсердилися на нього, як сердилися давніше. Назвати вигаданим прізвищем небезпечно. Хоч яке вигадай ім'я, а вже неодмінно знайдеться в якомусь кутку нашої держави, гаразд, що велика, хто-небудь, що ним зветься, і неодмінно розсердиться не на життя, а на смерть, почне говорити, що автор умисне приїжджав секретно з тим, щоб вивідати все, що таке він сам, і в якому кожушку ходить, і до якої Аграфени Іванівни навідується, і що любить поїсти. Назвати ж по чинах, боронь Боже, ще небезпечніше. Тепер у нас усі чини й стани такі роздратовані, що все, що тільки буває в друкованій книзі, уже здається їм натяком на них: таке вже, видно, віяння у повітрі. Досить сказати тільки, що є в одному місті дурна людина, це вже й натяк: раптом вискочить пан поважного вигляду ft закричить: адже я теж людина, виходить, я теж дурень, словом, вмить збагне, в чому річ. А тому, щоб уникнути всього цього, будемо називати даму, до якої приїхала гостя, так, як її називали майже одностайно в місті N., саме дамою приємною у всіх відношеннях. Цю назву вона здобула законним способом, бо, справді, нічого не жалкувала, щоб бути люб'язною до краю. Хоч, звісно, крізь люб'язність прокрадалася ух яка в'юнка жвавість жіночого характеру! і хоч часом у кожному приємному слові її стирчала ух яка шпилька! а вже не доведи Господи, що кипіло в серці проти тієї, яка б пролізла як-небудь і чим-небудь у перші. Але все це було огорнуте найтоншою світськістю, яка тільки буває в губернському місті. Всякий рух робила вона з смаком, навіть любила вірші, навіть іноді мрійно вміла тримати голову, і всі погодились, що вона, справді, дама приємна у всіх відношеннях. А друга дама, тобто та, що приїхала, не мала такої різноманітності в характері, і тому будемо називати її: просто приємна дама. Приїзд гості збудив собачок, що спали на сонці: кудлату Адель, що безнастанно плуталась у власній шерсті, і песика Попурі на тоненьких ніжках. Той і друга з гавкотом понесли бубликами хвости свої в передпокій, де гостя звільнялась від свого клока й зосталася в платті модного узору й кольору та в довгих хвостах на шиї; жасміни полинули по всій кімнаті. Як тільки у всіх відношеннях приємна дама дізналася про приїзд просто приємної дами, так і вибігла в передпокій.