Ерлшор нервово облизав губи.
– Це ви не серйозно, містере Трент. Ви жартуєте.
Мовби не чуючи, хазяїн готелю рвучко відсунув келих.
– Як ти міг, Томе? Ну, хай би хтось інший, але ти?!
– Богом присягаюся, не розумію, про що…
– Тільки не вдавай невинного ягняти, Томе. Бо ти вже не обдуриш мене.
– Кажу ж вам, містере Трент…
– Не бреши!
Різкий Трентів вигук враз урвав мирний гомін голосів у коктейль-холі. Очі в Ерлшора злякано забігали, й Трент зрозумів, що всі обернулися до них. Він насилу стримував задушливу хвилю гніву.
Ерлшор судорожно ковтнув.
– Навіщо ви так, містере Трент. Я працюю у вас тридцять років, і ви ніколи так зі мною не розмовляли. – Голос його був ледь чутний.
Уоррен Трент витяг із внутрішньої кишені піджака донесення О'Кіфових інформаторів, перегорнув дві сторінки й на третій прикрив долонею частину написаного.
– Читай!
Ерлшор тремтячими руками надів окуляри й схилився над аркушем паперу. Прочитавши кілька рядків, він звів очі. Виправдуватися було безглуздо. В ньому заговорив інстинктивний страх загнаної в безвихідь тварини.
– Однаково ви нічого не зможете довести!
Уоррен Трент грюкнув кулаком об стойку. Вже не думаючи про присутніх, він дав волю своїй люті:
– Якщо схочу, то доведу! Можеш бути певен, що доведу! Ти шахраював, і ти крав, і, як кожен шахрай і злодій, усіх слідів ти замести не міг!
Том Ерлшор від жаху спітнів. Звичний світ, світ, у якому він почувався так упевнено, раптом вибухнув і розколовся. Ерлшор уже й сам забув, коли вперше запустив руку в хазяїнову кишеню – і крав він так довго, що вже встиг повірити в свою невразливість. Навіть уявляючи своє майбутнє в найчорніших барвах, він не припускав, що може настати цей день. Тепер, холонучи зі страху, він думав про те, чи знає хазяїн, скільки він за цей час устиг накрасти.
Уоррен Трент тицьнув пальцем у документ, що лежав на стойці між ними.
– Ці люди викрили злодійство, бо їх не ввело в оману те, що мене робило сліпим: я ж бо покладався на тебе, вважав своїм приятелем! – Судорога здушила йому горло, та він переборов себе: – Варто мені копнути – докази зразу знайдуться. Бо тут зібрано далеко не все. Так? Так, я тебе питаю?
Том Ерлшор – нещасний, жалюгідний – кивнув головою.
– Отож-бо. Але ти не бійся – в поліцію я не заявлю. Не хочу самому собі в душу плювати.
В очах бармена спалахнула радість, але він одразу ж пригасив той блиск і благально заговорив:
– Присягаюся, якщо ви дасте мені шанс, цього ніколи більше не буде!
– Це, видно, треба розуміти так: оскільки тебе спіймали на гарячому, ти не робитимеш більше того, що робив десятки років. Виявиш мені ласку – не будеш красти…
– Містере Трент, я ж пропаду. В моєму віці мене ніхто не візьме на роботу. А в мене сім'я…
– Так, Томе. Я пам'ятаю про це, – тихо промовив Уоррен Трент.
Ерлшор промимрив:
– Зарплата в мене маленька… Я б не зводив кінці з кінцями. На все ж потрібні гроші – і на квартиру, і на одежину для діточок…
– І на букмекерів, Томе. Про них теж не забудь. Вони весь час смикали тебе, правда ж? Вимагали, щоб ти розплачувався… – Це був постріл навмання, але Ерлшорове мовчання засвідчило, що він влучив у ціль. – Ну, годі балакати, – твердо промовив Трент. – Забирайся геть з готелю, і щоб ноги твоєї тут не було.
В "Понтальбі" зробилося людно – з вестибюля весь час надходили нові відвідувачі, і в коктейль-холі запанував багатоголосий гомін. Молодий помічник бармена зайшов за стойку й почав готувати коктейлі, а офіціанти підхоплювали їх і розносили по столиках. Хлопець намагався не дивитися на хазяїна готелю й на свого тепер уже колишнього начальника.
Том Ерлшор заморгав і, наче не вірячи власним вухам, запитав:
– А як же відвідувачі? Зараз ленч…
– Це вже не твій клопіт. Ти тут більше не працюєш.
Повільно, в міру того, як до свідомості бармена доходило, що хазяїнове рішення – остаточне й безповоротне, вираз його обличчя змінювався. З нього зійшла маска запобігливості, залишивши по собі тільки криву, злобну посмішку.
– Гаразд, я піду, – процідив він крізь зуби. – Тільки ви теж вилетите звідси, всемогутній містере Трент, бо і вам скоро дадуть коліном під зад. Про це вже всі знають!
– Що ж вони знають?
– А те, що ви нікчемний старий дурень, який і з паперовим кульком не дав би собі ради – не те, що з готелем. Через це у вас і відберуть готель, відберуть, це вже точно, і не я один реготатиму до нестями, коли почую про це! – Відсапуючись, він трохи повагався – казати далі чи досить і цього? Та бажання дати здачі взяло гору над обачністю. – На всіх, хто тут працює, ви дивилися як на свою власність. Що ж, може, ви й платили нам на кілька центів більше, ніж платять інші, а декому – мені наприклад – ще й подачки давали – такий собі Ісус Христос і пророк Мойсей в одній шкурі! Але ми не такі дурні, ми все розуміли. Ті кілька центів ви накидали нам, щоб ми не вступали до профспілки, а подачки роздавали тому, що вони звеличували вас у власних очах, і всі знали, що вам від них більше радості, ніж нам. Ось чому люди сміялися з вас, і кожен – і я теж – дбав про себе сам. Ще й як дбав! Знали б – за голову схопились, тільки цього вам повік не взнати. – Ерлшор замовк, і на обличчі його відбилася тривога – чи не надто далеко він зайшов.
Коктейль-хол швидко заповнювали люди. Два сусідніх стільці за стойкою були вже зайняті. Під акомпанемент дедалі голоснішого гамору Уоррен Трент задумливо тарабанив пальцями по шкіряному верху стойки. Дивно, але він уже не відчував гніву.
Він звів очі на чоловіка, з яким був знайомий тридцять років і якого всі тридцять років не знав.
– Томе, ти ніколи не здогадаєшся, чому і як, але наостанку ти зробив мені велику послугу. А тепер забирайся – поки я не передумав і не запроторив тебе за грати.
Том Ерлшор крутнувся на підборах і, дивлячись перед себе, пішов геть.
8
Після скандалу, який завершився тим, що доктор Ніколас пішов з готелю, Пітер Макдермот засмучено постояв у вестибюлі, міркуючи, що робити далі. Кінець кінцем він вирішив, що зразу ж апелювати до організаторів з'їзду дантистів не варто. Якщо голова з'їзду доктор Інгрем здійснить свою погрозу й на його вимогу делегати почнуть виїздити з готелю, то станеться це не раптово – в кожному разі, не раніше, ніж завтра вранці. Отож годину-дві можна спокійно перечекати – хай пристрасті трохи вщухнуть. А потім він звернеться до доктора Інгрема чи, як буде потреба, до його колег.
Що ж до репортера, який був свідком цієї ганебної сцени, то з ним, певна річ, ніякі переговори вже неможливі. Лишається тільки сподіватись, що газета не зробить скандал у "Сейнт-Грегорі" сенсацією дня…
Повернувшись до свого кабінету, Пітер до обіду просидів над дрібними поточними справами. Хоч як йому хотілося розшукати Крістіну, він вирішив не робити цього, розуміючи, що і тут краще виждати, щоб вона трохи заспокоїлася й охолола. Вранці він допустився ідіотської помилки, і тепер мусив якось затерти її.
Він хотів навідатися до Крістіни перед обідом, але йому перешкодив телефонний дзвінок: черговий заступник адміністратора повідомив, що в номері, зайнятому містером Стенлі Кілбріком з міста Маршалтауна, штат Айова, побував злодій. Хоч містер Кілбрік повідомив про це кілька хвилин тому, обікрали його, очевидно, вночі. Злодій забрав багато коштовностей, велику суму грошей, і, як висловився заступник адміністратора, містер Кілбрік перебуває в істеричному стані. Один з готельних детективів уже піднявся до нього в номер.
Пітер попросив телефоністку розшукати старшого детектива. Він не знав, у готелі Огілві чи ні, бо цей гладун ходив на роботу за розкладом, відомим тільки йому самому. Незабаром, однак, Пітера повідомили, що Огілві вже особисто розслідує цю справу і найближчим часом доповість про результати. Хвилин за двадцять той увійшов до кабінету Пітера Макдермота і обережно вмостився в шкіряному кріслі перед столом.
Переборюючи інстинктивну неприязнь до цієї людини, Пітер запитав:
– Ну, що ви з'ясували?
– Цей тип, якого обікрали, – дурний шмаркач. Спіймався на гачок. Ось список украдених речей. – Огілві поклав на стіл списаний аркуш. – Копію я залишив собі.
– Дякую. Я передам його нашій страховій компанії. А як злодій потрапив у номер? Є якісь сліди?
Детектив похитав головою.
– Він мав ключа. Тут усе ясно, як божий день. Кілбрік зізнався, що вчора загуляв у Французькому кварталі. Його мамі, видно, не слід було відпускати його самого. Твердить, що ключа свого загубив. Присягається, що загубив. Та я гадаю, що його обдурила якась наводчиця.
– Хіба він не розуміє, що, сказавши правду, може допомогти нам знайти вкрадене?
– Я йому втовкмачував це. Та все даремно. По-перше, в нього зараз ум за розум заходить. А по-друге, він, видно, зметикував, що готельна страховка компенсує його втрати. А може, хоче й поживитися на цьому – каже, що мав у гаманці чотириста доларів готівкою.
– Ви не вірите йому?
– Не вірю.
"Що ж, – подумав Пітер, – цей містер Кілбрік буде розчарований: готельна страховка компенсує вартість утрачених речей на суму не більш як сто доларів, і на готівку це не поширюється".
– Ну, а що ви скажете про цю історію взагалі? Думаєте, це поодинокий випадок?
– Ні, – відповів Огілві. – Я гадаю, тут ми маємо справу з професіональним готельним злодієм. І він мешкає у нас.
– У вас є якісь підстави думати так?
– Атож. Уранці надійшла ще одна скарга – з номера шістсот сорок першого. Вам про неї, мабуть, іще не доповіли.
– Якщо й доповіли, то я не пригадую.
– Рано вранці – видно, ще вдосвіта, – якийсь тип увійшов у номер шістсот сорок перший, відімкнувши двері своїм ключем. Мешканець номера прокинувся. Тоді той тип удав, ніби він п'яний і переплутав номери – йому, мовляв, треба в шістсот чотирнадцятий. Ну, законний мешканець знову заснув, а прокинувшись, поцікавився, чому ключ від номера шістсот чотирнадцять підходить до дверей шістсот сорок першого. Отак я й довідався про це.
– Портьє не міг дати не той ключ?
– Міг, але в даному випадку портьє до цього не причетний. Я перевірив. Нічний черговий присягається, що ні того, ні того ключа нікому не давав. І в шістсот чотирнадцятому мешкає подружжя. Вони лягли рано й спали до ранку.
– Чи маєте ви опис людини, яка заходила до шістсот сорок першого?
– Дуже приблизний – вважайте, що не маю.