Отак, як ви бачите мене перед собою, мій пане, я був свого часу охрищений.
Пан: Як ти пропонуєш почати розмову про втрату твоєї невинности з тієї миті, коли тебе вийняли з христильниці, то ми не скоро дійдемо кінця.
Жак: Отож, я мав хрищеного й хрищену. Майстер Біґр, найкращий стельмах на селі, мав сина. Біґр-батько був мій хрищений, а Біґр-син — мій приятель. Коли нам було вісімнадцять-дев'ятнадцять років, обидва ми закохалися одночасно в молоду швачку на ім'я Жюстина. Не сказати, щоб вона була жорстока, але їй хотілося набити собі ціну, давши комусь першому гарбуза, і на цю ролю вона обрала мене.
Пан: Це знову одна з дивних жіночих примх, які ніколи не можна зрозуміти.
Жак: Усе житло колесника Біґра, мого хрищеного, складалося з майстерні й вишок. Його ліжко стояло в глибині майстерні. Біґр-син, мій приятель, спав на вишках, на які можна було злізти за допомогою короткої драбини, що стояла приблизно посередині між ліжком його батька і дверима майстерні.
Коли Бігр, мій хрищений, було добре успиться, Біґр, мій друг, потихеньку відчиняв двері, і Жюстина короткою драбинкою злазила на вишки. Наступного ранку, до схід сонця, заки ще Біґр-батько прокинеться, Біґр-син злазив з вишок, відчиняв двері, і Жюстина зникала потихеньку так само, як і приходила.
Пан: Щоб навідатися ще на одні вишки, на свої чи чужі.
Жак: Чом би й ні? Зустрічі між Біґром і Жюстиною укладалися добре, але мусіло статися так, щоб вони зазнали ускладнення: так було написано угорі, і так мало статися.
Пан: Через батька?
Жак: Ні.
Пан: Через матір?
Жак: Ні, на той час вона вже померла.
Пан: Через суперника?
Жак: Та ні ж бо, ні, ні через якого дідька! Мій пане, так уже записано вам там, угорі, до кінця ваших днів; скільки й житимете, будете відгадувати; і ще раз вам скажу — відгадуватимете не в лад.
Одного ранку, коли мій друг Біґр, більше втомлений, ніж звичайно, чи то від роботи напередодні, чи від нічних утіх, блаженно відпочивав в обіймах Жюстини, раптом з-під маленької драбини пролунав суворий голос:
— Біґре! Біґре! дідчий валяко! Уже благословило до утрені, десь буде коло гав на шосту годину, а ти все ще на своїх вишках! Чи не поклав ти собі перебути там аж до полудня? Може, злізти мені туди, щоб потурити тебе звідти скоріше, ніж тобі бажалося б? Біґре! Біґре!
— Га, батьку?
— А за вісь, на яку чекає той відлюдок фармер, ти забув? Хочеш, щоб він знову прийшов сюди галасувати?
— Його вісь готова, і не мине й чверти години, як він її матиме...
Можете собі уявити переляк Жюстини й мого друга Біґра-сина.
Пан: Я переконаний, що Жюстина назавжди зареклася приходити на вишки і знову прийшла того ж таки вечора. Але як вона вислизнула звідти того ранку?
Жак: Якщо ви знову заходитеся відгадувати, я перестану оповідати... Тим часом Біґр-син зірвався з ліжка: босий, штани в одній руці, а піджак у другій. Поки він одягався, Біґр-батько бурмотів собі під ніс:
— Відколи він утратив голову з цією лобігушкою, усе йде навиворіт. Цьому треба покласти край; так не може тривати далі; маю вже цього досить. І те сказати, якби ж ця дівчина була бодай чогось варта, а то ж тварюка! Господь знає, яка тварюка! Ех, якби бідна покійниця, якій честь була над усе, побачила таке, вона давно б уже відшмагала його, а тій перед усім миром при виході з служби Божої видряпала б очі під церквою; ніщо її не зупинило б. Але коли я терпів собі досі, хай не уявляють, що так триватиме й далі, вони помиляються!
Пан: І ці слова, гадаєш, Жюстина чула з вишок?
Жак: У цьому я не сумніваюся. Тим часом Біґр-син вибрався до фармера, скинувши його вісь на плече, а Біґр-батько почав робити своє. Ударивши кілька разів сокирою, він почув, що його ніс просить понюшки табаки, і почав шукати табатирки, але ніде не міг знайти її, ні по кишенях, ні в головах свого ліжка. "Це той раклюга, — мовив собі, — узяв собі, як звичайно це робить..." Та й поліз на вишки. Якусь мить пізніше він зауважив, що йому бракує також люльки й ножа, і знову поліз на вишки.
Пан: А Жюстина?
Жак: Вона на швидку руч схопила своє манаття і забилася під ліжко та й розпласталася там на животі ні жива, ні мертва.
Пан: А твій друг Біґр-син?
Жак: Віднісши й замотувавши свою вісь та одержавши, що належало, він прибіг до мене і виклав мені усі свої несвітські клопоти, в яких він заплутався. Трохи потішившися з його розповіді, я сказав йому:
— Слухай, Біґре, іди собі погуляй по селу, де тобі захочеться, а я знайду спосіб урятувати тебе. Одне лише прошу тебе: дай мені час...
Ви смієтеся, мій пане; чого вам смішно?
Пан: Нічого.
Жак: Мій друг Біґр пішов. Я одягнувся, бо ще не вставав, і пішов до його батька. Ледве він мене зауважив, як скричав з несподіваної радости, кажучи:
— Гей, хрищенику, де ти взявся! Звідки йдеш і чого прийшов сюди на зорі?..
Мій хрищений Біґр справді любив мене; тож я йому ніби зовсім щиро сказав:
— Ідеться тепер не про те, щоб знати, звідки я прийшов, а про те, як мені повернутися додому.
— Ого, хрищенику, ти пошився у волоцюги; боюся, що ви з Біґром один одного варті. Ти цілу ніч не був дома.
— А мій батько в таких оправах не знає жартів.
— Твій батько добре робить, що в таких справах не знає жартів. Але почнімо з того, що поснідаймо, а пляшка нас на розум наставить.
Пан: Жаку, той чоловік тримався доброго звичаю.
Жак: Я відповів йому, що я не маю ні потреби, ні бажання випивати чи снідати, бо так утомлений, що сон мене з ніг валить. Старий Біґр, який свого часу не пас задніх серед своїх товаришів, відповів глузливо:
— Видно, хрищенику, вона гарна, і ти не посоромив себе. Слухай: Біґр десь пішов, іди на вишки й одкидай ноги на його ліжку... Але хочу ще тобі сказати слово, заки він прийде. Ви собі друзі, і коли лишитеся сам-на-сам, скажи йому, що я ним не вдоволений, дуже невдоволений. Йдеться про малу Жюстину, яку ти повинен знати (бо й хто з сільських парубків не знає її?), яка мені його зіпсувала. Ти зробив би мені велику послугу, якби розлучив його з цією потворою. До того він належав до тих, яких називають порядними хлопцями, але відколи він зав'язав це нещасне знайомство... Але ти не слухаєш мене; тобі злипаються очі; іди нагору і ляж відпочити.
Я лізу по драбині, роздягаюсь, стягаю ковдру й простирало, мацаю скрізь — Жюстини ніде нема. Тим часом Біґр, мій хрищений, веде своє:
— Діти! Кляті діти! Ось тобі ще один, що завдає клопоту батькові!
Не знайшовши Жюстини на ліжку, я не мав сумніву, що вона була під ним. Закамарок був зовсім темний. Я нахилився, простягнув руки і намацав її руку; схопив її і потягнув до себе; вона вилізла з-під ліжка, вся трясучися. Я обняв і заспокоїв її, подавши їй знак, щоб вона лягла коло мене. Вона молитовно склала руки й кинулася мені в ноги, обхопила мої коліна. Можливо, що я не встояв би проти цього німого благання, якби це діялося серед ясного дня, але пітьма не викликає ніяковости, навпаки, підбадьорює. До того ж, я мав ще в серці гнів на неї за минуле. Замість відповіді, я штовхнув її в напрямі драбини, що вела до майстерні. З переляку вона скрикнула. Біґр, почувши її вигук, сказав: "Він марить..." Жюстина заніміла, її коліна затряслися під нею; майже безтямно вона благала приглушеним голосом:
— Він зараз прийде... він уже йде... я чую, що він лізе по драбині... я пропаща!..
— Ні, ні, — відповів я їй теж приглушеним голосом, — заспокойся, замовкни й лягай...
Вона пручається далі, я наполягаю на своєму, врешті, вона здається — і ми лежимо одне побіч одного.
Пан: Зраднику, ошуканче, чи свідомий ти, на який злочин важишся? Ти хочеш зґвалтувати дівчину, як не силою, то залякуванням. Якби тебе поставити перед судом, ти зазнав би найсуворішої кари, яка передбачається за насильство над дівчатами.
Жак: Не знаю, чи я ґвалтував її, але добре знаю, що не зробив їй нічого злого, і вона мені теж. Відвертаючи спочатку свої уста від моїх поцілунків, вона прикладала їх потім до мого вуха і тихо шепотіла:
— Ні, ні, Жаку, ні...
У відповідь на ці слова я зробив вигляд, ніби хочу встати з ліжка, щоб іти до драбини. Вона мене затримала й прошепотіла ще на вухо:
— Я ніколи б не повірила, що ти такий жорстокий; я бачу, що від тебе годі сподіватися найменшого співчуття. Але бодай пообіцяй мені, присятнися...
— В чому?
— Що Біґр нічого не знатиме.
Пан: Ти пообіцяв, ти присягнувся, і потім пішло все добре.
Жак: І потім дуже добре ще раз.
Пан: І потім ще раз дуже добре?
Жак: Достеменно так, наче б ви там були. Тим часом Біґр, мій друг, нетерплячий і занепокоєний, залудившися в блуканні навколо дому, не бачивши мене, повернувся до свого батька, який роздратовано звернувся до нього:
— Десь ти з-за дрібниці так довго блукав.
Біґр ще більш роздратовано йому відповів:
— Так наче б я не мусів сточувати цю чортячу вісь з обох кінців, бо вона була затовста!
— Я ж тебе попереджав про це, але ти все хочеш робити, як тобі забагнеться.
— Бо завжди легше ще щось надстругати, ніж доточувати.
— На ось цей обід і йди дороби його там, за дверима.
— Чому ж за дверима?
— Бо брязкіт струменту збудив би Жака, твого друга.
— Жака!..
— Так, Жака. Він там, нагорі, на вишках, ліг відпочити. Ех, шкода цих бідних батьків; як не одне, так друге! Гов, швидше повертайся. Тим часом, як ти стоїш отак, ніби борошенним мішком прибитий, звісивши голову й роззявивши рота та опустивши руки, робота не робиться...
Біґр, мій друг, люто кидається до драбини; Біґр, мій хрищений, зупиняє його, кажучи:
— Ти куди? Дай йому поспати, небораці; він докраю знесилений утомою. Ти на його місці був би дуже радий, якби тобі не давали спокійно спочити?
Пан: І Жюстина чула все це далі?
Жак: Як оце ви мене.
Пан: А що ти робив?
Жак: Я сміявся.
Пан: А Жюстина?
Жак: Вона зірвала з себе чепчик; рвала на собі волосся; вона піднесла очі до неба (принаймні так я собі уявляю), ламала собі руки.
Пан: Ти, Жаку, жорстокий; у тебе серце з бронзи.
Жак: Ні, мій пане, ні, мені не бракує чутливости, але я її бережу для ліпшої нагоди.