Здається, Жак, змушений мовчати через свій біль у горлі, облишив на якийсь час історію свого кохання, а його пан почав історію свого. Це – лише здогад, нічого більше. Після кількох рядків крапок, що свідчать за прогалину, читаємо: "Немає у світі сумнішого, як бути дурнем…" Чи це Жак виголошує цю апофтегму[79]? Чи його пан? Це було б предметом довгої і трудної розправи. Якщо Жакові не забракло б зухвалості звернутися із цими словами до пана, то й панові не забракло б щирості звернутися з ними до самого себе. У всякому разі, річ очевидна, річ найочевидніша, що далі мову мовить пан.
Пан. Завтра її іменини, а в мене грошей немає. Для шевальє де Сент‑Уена, мого найближчого приятеля, труднощів ніколи не бувало.
– У тебе грошей немає? – каже він мені.
– Немає.
– То треба їх зробити.
– А ти знаєш, як їх роблять?
– Звичайно.
Я одягаюсь, ми виходимо, і він веде мене обхідними вулицями до похмурого будиночка, де ми піднімаємося брудними східцями на третій поверх, а там заходимо в досить просторе й незвичайно умебльоване помешкання. Серед інших речей там стояло вряд три комоди, усі три різної форми. За тим, що посередині, – велике дзеркало з надто високим для стелі капітелей, так що комод затуляв це дзеркало на добрих півфута. На цих комодах – усілякого ґатунку крам, два триктраки, навколо попід стіною – досить гарні стільці, але жодного до пари; у ногах ліжка без заслони – чудовий шезлонг; коло одного з вікон – пташарня без птахів, але новісінька. Біля другого вікна висіла на мітлищі люстра, а мітлище двома кінцями лежало на двох поганеньких плетених стільцях, а далі, праворуч і ліворуч, – картини, які на стінах, які купою.
Жак. Від цього тхне жмикрутом на ціле льє.
Пан. Ти вгадав. Як кинуться шевальє та пан Лебрен (так звали нашого тандитника і лихваря) одне одному в обійми…
– А, це ви, пане шевальє!
– Атож я, пане Лебрен.
– Та що ж з вами сталося? Цілу вічність вас не видно. Часи дуже сумні, хіба не так?
– Дуже сумні, мій любий Лебрене. Але не про те мова. Ось слухайте, маю вам дещо сказати…
Я сів. Шевальє з Лебреном відійшли в куток і розмовляють. З їхньої розмови я можу передати лише кілька слів, підхоплених на льоту…
– Він добрий?
– Чудовий.
– Повнолітній?
– Цілковито.
– Це син?
– Син.
– Чи знаєте, що наші останні дві справи…
– Говоріть тихіше.
– Батько?
– Багатий.
– Старий?
– І немічний.
Лебрен голосно:
– Слухайте, пане шевальє, я не хочу більш ні в що втручатися, це завжди призводить до прикрих наслідків. Це ваш приятель, на добрий час! Він виглядає цілком порядною людиною, але…
– Любий Лебрене!
– У мене немає грошей.
– Але ви маєте знайомства!
– То все дурисвіти, шахраї неприторенні. Вам ще не обридло, пане шевальє, плутатись у їхніх лапах?
– Нужда закон змінює.
– Нужда, що вас штовхає, це гра, зальоти, краля.
– Любий друже…
– Я завжди слабий, як дитя, а ви хоч із кого зробите кривоприсяжника. Ну, подзвоніть же, треба довідатись, чи вдома Фуржо… Ні, не дзвоніть, Фуржо поведе вас до Мерваля.
– Чому не ви?
– Я? Я заприсягся, що той огидний Мерваль не працюватиме ні для мене, ні для моїх друзів. Ви мусите поручитися за цього пана, який, може, й справді чесна людина, я поручуся за вас перед Фуржо, а Фуржо поручиться за мене перед Мервалем…
Тим часом увійшла покоївка, кажучи:
– Це до пана Фуржо?
Лебрен (до покоївки). Ні, це ні до кого… Пане шевальє, я не можу, ніяк не можу.
Шевальє його обнімає, голубить:
– Мій любий Лебрене, друже любий…
Я підходжу, долучаю і своє прохання:
– Пане Лебрене! Пане‑добродію!..
Лебрен дає себе переконати. Покоївка, що посміхалась на цю комедію, іде геть і вмить з'являється з клишоногим, заїкуватим чоловічком у чорному вбранні, із ціпочком у руці, із сухим, зморшкуватим обличчям та жвавими очима. Шевальє повертається до нього й каже:
– Ну, пане Матьє де Фуржо, нам не можна й хвилинки гаяти. Ведіть нас мерщій…
Фуржо, ніби не слухаючи його, розв'язував замшевий гаманець.
Шевальє (до Фуржо). Ви жартуєте, це наша справа…
Я підходжу, виймаю екю і даю його шевальє, а він – покоївці, провівши їй рукою під підборіддям. Тим часом Лебрен казав до Фуржо:
– Я вам забороняю вести туди цих добродіїв.
Фуржо. А чому, пане Лебрене?
– Це шахрай, це дурисвіт.
– Я знаю, що пан де Мерваль… Але без гріха та без лиха не проживеш. Та я й не знаю, у кого, крім нього, є зараз гроші.
Лебрен. Робіть що знаєте, пане Фуржо. Панове, я вмиваю руки.
Фуржо (до Лебрена). Хіба ви не підете з нами, пане Лебрене?
Лебрен. Я? Боронь Боже! Це негідник, якого мої очі більш не бачитимуть.
Фуржо. Але без вас ми нічого не зможемо зробити.
Шевальє. Це правда. Ходімо, мій любий Лебрене, ідеться про послугу мені, ідеться про допомогу порядній людині, що потрапила в скруту. Ви мені не відмовите, ви підете.
Лебрен. Що б я пішов до Мерваля! Я! Я!
Шевальє. Так, ви, ви підете задля мене…
Під тиском прохань Лебрен дає себе повести, і от ми – я, Лебрен, шевальє та Матьє де Фуржо – рушаємо. Шевальє по‑приятельськи б'є Лебрена по руці й каже мені:
– Це чудова людина, найпослужливіша у світі, найкращий знайомий…
Лебрен. Мабуть, пан шевальє зробив би мене навіть фальшивомонетником…
От ми у Мерваля.
Жак. Матьє де Фуржо…
Пан. Що ти хочеш цим сказати?
Жак. Матьє де Фуржо!.. Хочу сказати, що пан шевальє де Сент‑Уен знає тих людців на ім'я та прізвище і що він – махляр, який знається з тією поганню.
Пан. Може, ти й мав би рацію… Годі знайти людину лагіднішу, чемнішу, чеснішу, ввічливішу, милосерднішу, спочутливішу, некорисливішу, як пан де Мерваль. Коли було встановлено мою повнолітність і спроможність, пан де Мерваль прибрав щирого та сумного виразу обличчя і сказав нам зворушено, що він у розпачі, що цього ранку він був змушений порятувати одного свого приятеля в пекучій скруті і що зараз у нього на гроші сухо. Потім додав, звертаючись до мене:
– Не нарікайте на себе, пане, що не прийшли раніше. Мені гірко було б вам відмовити, але я зробив би це: дружба передусім…
Ми всі приголомшені. Шевальє, сам Лебрен і Фуржо навколішках благають де Мерваля, а пан де Мерваль каже їм:
– Ви всі мене, знаєте, панове. Я люблю допомогти і стараюсь не псувати враження від своїх послуг, примушуючи їх випрошувати. Але, слово честі, у мене в хаті чотири луї…
У мене був вигляд, як у людини, якій зачитали вирок. Я сказав шевальє:
– Ходімо, шевальє, ці добродії нічим не зможуть нам допомогти…
А шевальє, відвівши мене вбік, мовив:
– Ти подумай, завтра ж її іменини. Я сказав їй, попереджаю тебе, і вона чекає від тебе якогось подарунка. Ти її знаєш: це не значить, що вона корислива, але, як і всі вони, не любить помилятися у своїх сподіванках. Вона вже похвалилася цим батькові, матері, тіткам, подругам, і не мати чого показати їм після цього – це ж поразка!..
Потім знову підходить до Мерваля, напосідає ще завзятіше. Давши себе на розтерзання, Мерваль каже:
– У мене найдурніше у світі серце, не можу бачити людей у скруті. Мені спала одна думка.
Шевальє. Яка думка?
Мерваль. Чому б вам не взяти краму?
Шевальє. Він у вас є?
Мерваль. Ні, але я знаю жінку, яка вам його дасть, чесну й порядну жінку.
Лебрен. Так, але вона постачить нам лахміття, за яке добряче злупить, а ми чи збудемо його.
Мерваль. Аж ніяк, то будуть прегарні тканини, золоті та срібні коштовності, різноманітні шовкові тканини, перли, самоцвіти. На цих речах важко втратити. Ця добра душа задовольниться малим, бо крам той випадковий, дешево їй обходиться. Зрештою, подивіться самі, за огляд грошей не правлять…
Я сказав Мервалеві й шевальє, що продавати крам мені не личить і коли б навіть таке полагодження справи не було мені відразливе, моє становище не дає мені часу скористатися з нього. Послужливі Лебрен і Матьє де Фуржо скрикнули в один голос:
– За цим діло не стане, ми за вас продамо. Це клопоту на якихось півдня…
І засідання відкладено до післяполудня в пана де Мерваля, який, б'ючи мене злегка по плечі, казав мені солодко й переконливо:
– Я дуже радий прислужитися, пане, але послухайте мене, не робіть часто таких позичок. Вони завжди кінчаються розоренням. У нашому краї вам хіба що дивом якимось трапиться ще раз мати діло з такими чесними людьми, як добродії Лебрен та Матьє де Фуржо…
Лебрен і Фуржо де Матьє чи Матьє де Фуржо подякували йому, вклонившись, і сказали, що він дуже добрий, що досі вони старались провадити свою маленьку комерцію совісно і за це їх нема чого хвалити.
Мерваль. Ви помиляєтесь, панове, бо в кого ж тепер є совість? Спитайте в пана шевальє де Сент‑Уена, він мусить на цьому трохи розумітися…
От ми вийшли від Мерваля, який на сходах спитав нас, чи може на нас розраховувати й закликати свою торговку. Ми відповіли йому ствердно і пішли вчотирьох обідати до сусідньої корчми, чекаючи години побачення.
Обід замовив Матьє де Фуржо. За десертом до нашого столу підійшло двоє дівчаток з лірами. Лебрен посадив їх до столу, їх почастували, завели з ними балачку, попросили заграти. Поки троє моїх гостей підмовяли одну з них собі на розвагу, її товаришка, що була поруч мене, шепнула мені:
– Ви в дуже поганому товаристві, пане. Серед цих людей немає жодного, що не був би записаний у червоній книзі.[80]
Призначеної години ми покинули корчму й пішли до Мерваля. Забув сказати тобі, що цей обід вичерпав мій і шевальє гаманець і що по дорозі Лебрен сказав шевальє, а він мені переказав, що Матьє де Фуржо вимагає десять луї комісійного, що це найменше, скільки можна йому дати, що, коли він буде задоволений нами, ми матимемо крам зовсім дешево і що ми легко покриємо цю суму з продажу.
От ми в Мерваля, де торговка вже випередила нас зі своїм крамом. Панна Брідуа (так її звали) обсипала нас чемностями та реверансами і розклала перед нами тканини, мережива, каблучки, діаманти, золоті скриньки. Ми всього взяли. Ціну визначали Лебрен, Матьє де Фуржо та шевальє, а Лебрен записував. Підсумок виносив дев'ятнадцять тисяч сімсот сімдесят п'ять ліврів, на які я збирався уже дати розписку, коли панна Брідуа сказала мені, зробивши реверанс (бо вона ніколи ні до кого не зверталась без реверансу):
– Ви, пане, сплачуватимете ваші розписки в строк?
– Безперечно, – відповів я.
– У такому разі, – сказала вона, – вам байдуже, що дати мені: розписки чи векселі?
На слові "вексель" я зблід.