Ще за хвильку він був уже в самому курнику, й почалася різанина.
Коли вранці Бідон Скотт вийшов на веранду, перше, що впало йому в око, — це п'ятдесят сніжно-білих леггорнів[1], яких виклав уряд стайничий. Скотт тихенько засвистів, спершу здивовано, а тоді захоплено. Біле Ікло був також тут. Ні сорому, ні почуття провини не було на ньому помітно. Навпаки, він мав дуже гордий вигляд, певний, либонь, що вчинив щось дуже гарне й варте нагороди, і не відчував на своїй совісті жодного гріха. Хазяїн стиснув губи, коли подумав, яке перед ним прикре завдання. Тоді він суворо звернувся до злочинця, і в голосі його замість звичайної приязні Біле Ікло почув тільки божий гнів. До того ж хазяїн тицьнув його носом у зарізані кури і вдарив кулаком.
Більше вже ніколи Біле Ікло не чинив набігів на курник. Кури були під охороною закону і він зрозумів це. Невдовзі хазяїн повів його з собою в загорожу для курей. Тільки глянувши на живий харч, що залітав у нього над головою й забігав попід ногами, Біле Ікло ворухнувся, щоб стрибнути, але голос хазяїна спинив його. В загорожі вони пробули з півгодини. Кілька разів хижацький інстинкт узяв би був гору в Білому Іклі, якби не стримував його щоразу голос хазяїна. Таким оце чином, не встигши й вийти з загорожі, опанував Біле Ікло ще один закон і перестав звертати на курей увагу, наче їх і зовсім тут не було.
— Хижака не переробиш, — сумно хитаючи головою, сказав суддя Скотт, коли за сніданком син йому розповів, яку науку дав він Білому Іклу. — Коли вже він узяв собі таку звичку, коли покуштував крові… — Суддя знову похитав головою.
Але Бідон Скотт не хотів з батьком погодитись.
— А знаєте, що я зроблю? — заявив він нарешті. — Я замкну його разом з курми на півдня.
— Але що ж від курей залишиться? — заперечив батько.
— Ще й більше, — провадив молодий Скотт, — за кожне загризене курча або курку я плачу по долару золотом.
— На батька теж треба накласти якусь пеню, — втрутилась Бет.
Її підтримала сестра, й решта — ті, хто сидів за столом, — також схвалили цю думку. Суддя кивнув головою на знак згоди.
— Гаразд! — Бідон Скотт на хвильку задумався. — Якщо Біле Ікло складе іспит і до вечора не зачепить ані курчати, то за кожні десять хвилин, що він пробуде в загорожі, ти казатимеш йому раз розважно й помірковано, як ото у себе в суді, оголошуючи присуд: "Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав".
Усі члени родини розташувались по різних місцях, де їх не було видно, і налагодились на. цікаве видовище. Та нічого такого не сталося. Коли хазяїн замкнув Білого Ікла в загорожі, він розлігся собі й заснув, і раз тільки встав, щоб напитися з корита. Птиці він не помічав, для нього вона перестала існувати. О четвертій годині він з розгону вистрибнув на дах курника, звідти зіскочив на землю по другий бік огорожі й повагом подався до будинку. Він засвоїв новий закон. На веранді його зустрів суддя Скотт і при всій захопленій родині, поволі й урочисто, сказав шістнадцять разів: "Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав".
Проте сама численність законів збивала з пантелику Білого Ікла і через це він потрапляв у неласку. Він, приміром, не одразу зрозумів, що не можна чіпати й тих курей, що належать чужим богам; а ще ж були коти, кролики, індики. Нічого цього не дозволялося чіпати. Правду кажучи, коли вперше знайомився Біле Ікло із цим законом, у нього склалося враження, що він не має права зачепити жодної живої істоти. На луці з-під самого носа йому спурхували перепілки, а він, хоч і тремтів увесь з напруження й жадоби, проте не рушав з місця, скоряючись волі богів.
Одного разу перед його очима, на тій-таки луці, Дік погнався за зайцем. Хазяїн дивився на те і мало що не заборонив йому, ба навіть і його, Білого Ікла, послав услід за Діком. Отже, цей закон на зайців не поширюється, як зрозумів Біле Ікло. Виходить, що між ним, Білим Іклом, і всіма свійськими тваринами не повинно бути ніякої ворожнечі, і якщо не приязнь, то вже нейтралітет — неодмінний. Решта, одначе, живих істот — білки, перепілки, зайці, що лишились вірні Пустелі й не покорилися людині, — були законною здобиччю кожного собаки. Боги боронили тільки свійських тварин і не дозволяли, щоб поміж ними існувала смертельна ворожнеча. Право на життя й на смерть мали тільки боги, і це право вони ретельно оберігали.
Життя в долині Санта-Клара було далеко не таке просте, як на Півночі. Серед заплутаних і складних обставин нового життя він мусив найперше — стримувати свої поривання. Ця врівноваженість мала бути непомітна, як павутина на вітрі, й водночас тверда, як криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли він біг за екіпажем у Сан-Хосе чи никав довкола, поки екіпаж спинявся, життя пливло повз нього мінливим, широким і глибоким потоком, воно збуджувало й хвилювало його й вимагало, щоб він раз у раз, і то миттю, пристосовувався до нього і майже завжди гамував свої природні інстинкти.
У м'ясних крамницях висіло багато м'яса. Дуже легко було схопити те м'ясо — але ж такого не дозволялося. У тих будинках, куди заходив хазяїн, пирхали на нього коти, яких годі було займати. Скрізь на нього гарчали собаки, а він не смів відповісти на це як слід. Ще й більше, — сила-силенна людей, що проходили тротуарами, завжди звертали на нього увагу. Вони спинялися, показували на нього пальцями, розглядали його, заговорювали до нього і навіть гладили його. А він мусив терпіти всі ті непевні доторки чужих рук. Щоправда, терплячості Біле Ікло уже набрався. Він і свою незграбність та сором'язливість зумів уже подолати, навчившись із належною гідністю сприймати увагу чужих богів. Він поблажливо відповідав на їхню поблажливість. Проте завше в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю хоробрістю.
Але часом Білому Іклу велося дуже тяжко. Приміром, коли він біг за екіпажем у передмісті Сан-Хосе, хлопці з усіх сторін починали кидати в нього камінням, а він не смів погнатися за ними й дати їм доброго прочухана. Йому доводилось гамувати в собі інстинкт самозбереження, і він таки це робив, бо ставав уже свійський і цивілізований.
І все ж Біле Ікло не зовсім був задоволений таким станом речей. Він не мав виразного поняття про безсторонність і чесність, але ж у кожній живій істоті є певний інстинкт справедливості, і цей інстинкт повставав у Білому Іклі, коли він не смів сам себе боронити від цих хлопців. Він забув, що в його договорі з богами передбачено й те, що боги повинні дбати про нього й боронити його. Проте хазяїн цього не забув і одного разу вискочив з екіпажа з прутом у руці й порозганяв хлопців. Потім вони вже ніколи не кидалися камінням. Біле Ікло зрозумів це і був задоволений.
Трапився якось ще один подібний до цього випадок. По дорозі в місто, на перехресті, стояв салун[2]. Тут завше вешталося троє собак, що завели собі звичай кидатись на Білого Ікла, коли він пробігав повз них. Відон Скотт знав його убивчий спосіб битись, через те повсякчас умовляв його, що він не сміє гризтися з собаками. Біле Ікло добре зрозумів цей закон, та все ж тяжко страждав щоразу, пробігаючи повз салун. Правда, його хиже гарчання стримувало собак на певній відстані, але вони бігли за ним, гарчали, гавкали й усіляко йому дошкуляли. Так тяглося доволі довго. Люди, що сиділи в салуні, під'юджували собак проти Білого Ікла, а раз то й відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коні.
— Візьми їх! — сказав він Білому Іклу.
Той навіть не повірив одразу, — він подивився на хазяїна, потім на собак і знов допитливо й пильно на хазяїна. Скотт кивнув головою:
— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!
Біле Ікло не вагався більше. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі троє собак зустріли його одностайно. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви й зовсім закрила поле бою. За кілька хвилин двоє собак уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через канаву й огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як вовк, швидко й нечутно, ледве землі торкаючись. Серед поля він наздогнав його й загриз.
Це потрійне вбивство поклало край всім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася скрізь по долині, і люди самі гляділися, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.
Розділ IV
ПОКЛИК КРОВІ
Минали місяці за місяцями. Їжі на Півдні було досхочу роботи ніякісінької — отже, Біле Ікло розкошував і був щасливий. Він не тільки жив на Півдні, але й у житті в нього настав полудень. Ласка людська світила йому як сонце, і він розцвітав під нею, немов рослина, посаджена в добрий ґрунт.
І однак він був не такий, як інші собаки. Він знав закони краще навіть за собак і дотримувався їх пильніше. Та все ж скидалося на те, що хижість у Білому Іклі не зникла, а тільки зачаїлася, мовби Пустеля й досі міцно його тримала і вовка в ньому лише приспано.
Із собаками він ніколи не приятелював. Ціле своє життя він жив самотою і гадав так жити й далі. Ще цуценям його цькував Ліп-Ліп і вся зграя молодих собак, а пізніше, коли він жив у Красеня Сміта, його примушували битися з усякими собаками, і через те все в ньому виробилась огида до них. Природний перебіг його життя силою випадку змінився, й, одвернувшись від свого роду, він прихилився до людини.
Крім того, південні собаки ставились до нього дуже підозріливо. Він збуджував у них інстинктивний страх перед Пустелею, і, здибавшись із ним, вони гарчали й гавкали й усіляко виявляли свою ненависть. Але він уже знав, що йому зовсім нема потреби вдаватись до зубів, досить вищирити ікла й скривити гнівно губи, щоб собака, вже намірившись кинутися на нього, зразу осідав на задні лапи.
Єдиною прикрістю його теперішнього життя була Коллі. Вона не давала йому й хвилини спокою.
Вона корилася законові далеко не так беззастережно, як Біле Ікло, і, попри всі намагання хазяїна, не хотіла потоваришувати з вовком. Йому аж у вухах дзвеніло від її нервового, верескливого гарчання: вона ніяк не могла подарувати йому загризених курей і була певна, що всі його заміри лихі. Коллі вважала його за злочинця навіть тоді, коли не мала на це найменших підстав.