Це справді смішна історія. Вона, знаєте, незвичайна жінка і завжди домагається свого.
— Я це помітив, — відповів я.
Вона легко відшила Роя, коли він виявив бажання супроводити відвідувачів по будинку. Ніби вгадавши мою думку, він кинув на мене швидкий погляд і засміявся.
— Ви не знаєте Америки так, як я, — сказав він, — Вони завжди віддають перевагу живій миші перед мертвим левом. В цьому одна з причин моєї любові до Америки.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ :
Провівши відвідувачів, місіс Дріффілд повернулася до нас; під пахвою вона тримала портфель.
— Які приємні молоді люди! — мовила вона. — От якби англійська молодь виявила такий інтерес до літератури. Я подарувала їм фотографію Едварда в труні, вони попросили також мою, і я її надписала. — Потім вона поблажливо додала:— Ви справили на них велике враження, Рою. Вони кажуть — їм страшенно пощастило, що вони познайомилися з вами.
— Я так багато виступав з лекціями в Америці, — скромно відповів Рой.
— Але вони читали ваші книги. І кажуть, що їм найбільше сподобався мужній дух вашої творчості.
В портфелі було безліч старих фотографій: групка школярів, і серед них хлопчисько з розкуйовдженим волоссям — я впізнав у ньому Дріффілда лише після того, як мені його показали; команда регбістів з уже трохи старшим Дріффілдом; і нарешті молодий моряк у фуфайці й бушлаті — Дріффілд, коли він утік на море.
— А ось це фото зроблено після його першого одруження, — сказала місіс Дріффілд.
Він був з бородою і в чорно-білих картатих штанах, у петлиці в нього стирчала велика троянда, а поруч на столі стояв циліндр.
— А ось і наречена, — промовила місіс Дріффілд, насилу гамуючи усмішку.
Бідна Розі, знята сільським фотографом понад сорок років тому, мала сміховинно безглуздий вигляд. Затамувавши подих, вона стояла з великою китицею квітів на фоні баронського замку; її плаття з турнюром було ретельно задрапіроване. Чубок спадав майже на самі очі. На високо зачесаному волоссі — вінок померанцевих квітів, а з нього звисала довга вуаль. Тільки я знав, який милий вигляд повинна вона була мати в ту хвилину.
— У неї страшенно вульгарний вигляд, — відзначив Рой.
— Така вона й була насправді, — пробурмотіла місіс Дріффілд.
Ми переглянули й інші Едвардові фото: одні були зроблені, коли він тільки-но став відомим, на них він був з вусами, а на інших, зроблених пізніше, він був чисто виголений. Його обличчя дедалі худло і бралося зморшками. Уперта банальність ранніх портретів поступово переходила в стомлену витонченість. На ньому позначилися зміни, породжені досвідом, роздумами і задоволеним честолюбством. Я знову глянув на фотографію молодого моряка, і мені здалося, що вже на ній знати слід тієї відчуженості, яка так впадала в око на пізніших знімках і яку ще багато років тому я невиразно відчув у самому оригіналі. Обличчя його здавалося маскою. Ніби все те, що він робив у своєму житті, не мало для нього аніякісінького значення. У мене склалося враження, що насправді ця людина, невідома і самотня до самої смерті, була привидом, який мовчки і непомітно прослизнув поміж письменником і тим, хто жив приватним життям під іменем Дріффілда; привид цей з іронічною відчуженістю сміявся над обома ляльками, яких світ вважав за Едварда Дріффілда. Я певен: те, що я написав про нього, не є портретом живої людини, яку ми бачимо оком, людини, що має руки й ноги, керується всім зрозумілими мотивами і діє за законами логіки — я до цього й не прагнув. Мене тішить думка, що це завдання я можу перекласти на вправніше перо Олроя Кіра.
Я натрапив на фотографії Розі, зроблені актором Гаррі Ретфордом, а потім — на репродукцію з портрета, написаного Лайонелом Хільєром. Туга пройняла мене. Саме такою я пам'ятаю її і досі.
Незважаючи на старомодне плаття, вона була ніби жива і тремтіла від пристрасті, що переповнювала її. Здавалося, вона пропонує себе коханому.
— Вона справляє враження здорової сільської дівки, — заявив Рой.
— Щось на зразок молочниці, — зауважила місіс Дріффілд. — Вона завжди нагадувала мені білу негритянку.
Саме так любила називати її місіс Бартон Треффорд; якщо взяти до уваги товсті губи і широкий ніс Розі, в критиці була частка гіркої правди. Але вони не бачили срібного золота її волосся, золотого срібла її шкіри; вони не знали її чарівної посмішки.
— Вона анітрохи не нагадувала білої негритянки, — заперечив я. — Вона була непорочна, як вранішня зоря. Вона була як Геба, як біла троянда.
Місіс Дріффілд посміхнулася і обмінялася з Роєм промовистим поглядом.
— Місіс Бартон Треффорд багато розповідала мені про неї. Не хочу видатися злостивою, але боюся, що не зможу повірити, ніби вона була дуже хороша жінка.
— От тут і криється ваша помилка, — зауважив я. — Вона справді була дуже хороша жінка. Я ніколи не бачив, щоб вона сердилася. Варто було тільки сказати, що вам щось потрібно, як вона ладна була віддати все, що мала. Я ніколи не чув, щоб вона мовила про кого погане слово. У неї було золоте серце. Правда, вона була страшенна нечупара. В її домі завжди стояв гармидер, не хотілося сідати в крісло, бо його вкривав шар пилу, а в кутки страшно було навіть зазирнути. Та й за собою вона не стежила. Вона ніколи, було, не одягне рівно плаття, і з одного боку в неї завжди витикалася дюймів на два нижня спідниця. Розі не зважала на такі речі. Вони не зменшували її чарівності. І вона була така ж добра, як і чарівна!
Рой вибухнув реготом, а місіс Дріффілд, щоб сховати усмішку, піднесла до рота руку.
— Ну, містер Ешенден, ви вже перебрали міру. Врешті-решт, усім відомо, що вона була німфоманка.
— Я вважаю, що це дуже погане слово, — відповів я.
— Тоді я дозволю собі сказати, що навряд чи можна вважати її хорошою дружиною — вона так погано повелася з бідолашним Дріффілдом. Звичайно, не буває лиха без добра. Якби вона не втекла від нього, йому довелося б нести цей хрест до кінця своїх днів, а з таким тягарем він ніколи не мав би становища, якого досяг без неї. Але факт лишається фактом — вона зраджувала його при кожній нагоді. Всі сходяться на тому, що вона вішалася на шию геть усім.
— Ви її не розумієте, — сказав я. — Вона була дуже проста жінка. Її інстинкти були здорові й відверті. Вона любила приносити людям щастя. Вона любила кохання.
— Ви називаєте це коханням?
— Ну, гаразд, — акт кохання. Коли їй хтось подобався, для неї було цілком природно лягти з ним у ліжко. Вона ніколи не надавала цьому значення. Це не був порок; це не була похітливість — така була в неї натура. Вона віддавалася природно — як сонце віддає своє тепло або квіти — свої пахощі. Це було приємно їй, і вона любила давати радість іншим. Це не спливало на її вдачу; вона лишалася щирою, незіпсованою і безпосередньою.
У місіс Дріффілд був такий вигляд, ніби вона проковтнула ложку касторки і зараз смокче лимон, щоб перебити її смак.
— Я цього не розумію, — заявила вона. — І мушу визнати — я ніколи не розуміла, що знаходив у ній Едвард.
— А він знав, що вона віється з ким завгодно? — спитав Рой.
— Певне, що ні, — швидко відповіла вона.
— Ви вважаєте його більшим дурнем, ніж я, місіс Дріффілд, — заперечив я.
— То чому ж він терпів це?
— Спробую вам пояснити. Бачите, вона була не з тих жінок, що здатні вселити любов. Вона вселяла тільки пристрасть. Ревнощі тут були ні до чого. Вона була як чистий і глибокий лісовий ставок, в якому так приємно скупатися і який не стає менш прохолодний і менш прозорий від того, що перед вами в нього поринали волоцюга, циган або лісник.
Рой знову зареготав, і цього разу місіс Дріффілд, не криючись, посміхнулася.
— Ви дуже смішно висловлюєтесь, коли на вас находить ліричний настрій, — промовив Рой.
Я придушив зітхання. Коли я кажу найсерйозніші речі, людей душить сміх, і я сам, перечитуючи через деякий час місця, написані мною від щирого серця, мало не сміявся. Мабуть, є щось абсурдне в щирих проявах почуттів, але я ніяк не збагну, чому це так; може, тому, що людина — цей ефемерний мешканець маленької планетки — з усіма своїми стражданнями й поривами — є всього лише жартом всесвітнього Розуму.
Я помітив, що місіс Дріффілд хоче про щось спитати мене, але ніяк не може наважитись.
— Як ви гадаєте, він прийняв би її назад, якби вона схотіла повернутись?
— Ви знали його краще за мене. На мою думку — ні. Позбувшись якогось почуття, він, здається мені, більше не виявляв інтересу до особи, котра його викликала. Я сказав би, що в ньому дивно поєднувались висока чутливість і виняткова безсердечність.
— Не розумію, як можете ви таке казати, — вигукнув Рой. — Я не зустрічав добрішої людини.
Місіс Дріффілд пильно глянула на мене і потупила очі.
— Цікаво, що сталося з нею, коли вона потрапила до Америки? — спитав Рой.
— Здається, вона одружилася з Кемпом, — сказала місіс Дріффілд. — Я чула, що вони взяли собі інше прізвище. Певна річ, вони не наважувалися більше поткнути сюди свого носа.
— Коли ж вона померла?
— Та вже років з десять тому.
— Від кого ви це чули? — поцікавився я.
— Від його сина, Гарольда Кемпа, він одкрив у Мейдстоні якесь діло. Я так і не розповіла про це Едвардові. Вона вже була мертва для нього протягом багатьох років, і я вважала, що не слід нагадувати йому про минуле. В таких випадках завжди треба поставити себе на місце іншого, і я сказала собі: якби я була на його місці, я не хотіла б згадувати про неприємні події своєї молодості. Ви вважаєте, що я не мала рації?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Місіс Дріффілд люб'язно запропонувала відвезти мене до Блекстейбла машиною, але я хотів прогулятися пішки. Я пообіцяв прийти обідати у Ферн-Корт наступного дня, а тим часом записати все, що зможу пригадати про ті дні, коли мені доводилося зустрічатися з Едвардом Дріффілдом. Йдучи звивистою безлюдною дорогою, я міркував про те, що саме записати. Хіба не кажуть, що стиль — це мистецтво випускати непотрібне? Якщо це дійсно так, я, звичайно, написав би гарний твір — мені навіть стало шкода, що Рой використає мої записки тільки як матеріал. Я пирхнув зо сміху, уявивши, яку бомбу міг би підкласти під них, якби захотів. Я знав: є одна людина, яка могла б розповісти їм усе, що вони хочуть знати про Едварда Дріффілда і про його перший шлюб. Вони гадали, що Розі немає серед живих, але вони помилялися.
Одного дня я одержав листа.