Маленька принцеса

Френсіс Годгсон Бернетт

Сторінка 32 з 36

Цікаво, чи вміє вона думати? Мавпочко, моя радосте, ти вмієш думати?

Проте мавпочка тільки підняла свою крихітну лапку і почухала голову.

— А що ми з нею зробимо? — спитала Беккі.

— Вона поспить тут цієї ночі, а завтра я занесу її назад до індійського джентльмена. Мені дуже шкода віддавати тебе, мавпочко, але так треба. Тобі слід бути вірною власній родині. Я ж не твоя власниця.

І коли Сара готувалась до сну, вона влаштувала для мавпочки кубельце у себе в ногах. Мавпочка скрутилась калачиком і заснула, цілком задоволена своєю домівкою, наче й справді була дитиною.

Розділ 17

"Та дівчинка!"

Наступного ранку трійко дітлахів із Великої Родини сиділи в бібліотеці індійського джентльмена, щосили стараючись його розвеселити. Їм дозволили прийти сюди й порозважати хворого на його особисте запрошення. Індійський джентльмен уже чимало днів жив у напруженому чеканні, й сьогодні мала статися подія, що неабияк його хвилювала. Сьогодні мав повернутися з Москви містер Кармайкл. Його приїзд із-за кордону відкладався з тижня на тиждень. Одразу по приїзді до Москви йому не вдалося вийти на слід родини, яку він шукав. Коли ж розшуки нарешті увінчались успіхом і містер Кармайкл навідався до їхнього будинку, йому сказали, що їх зараз немає — вони подались у мандри. Усі спроби зв'язатись із ними виявилися невдалими, тож він вирішив лишитись у Москві й зачекати на їх повернення.

Містер Керрісфорд сидів у зручному кріслі. Дженет примостилась на підлозі біля нього — ця дівчинка була улюбленицею індійського джентльмена. Нора знайшла собі стільчик для ніг, а Дональд осідлав тигрову голову, якою увінчувався килим, зроблений зі шкури хижака. Треба визнати, що вершник із Дональда вийшов дуже завзятий.

— Не можна гратись так галасливо, Дональде, — сказала Дженет. — Коли приходиш у гості, щоб підбадьорити хворого, кричати не слід. Може, ми занадто голосно вас підбадьорюємо, містере Керрісфорд? — дівчинка повернулась до індійського джентльмена.

Та він лише поплескав її по плечу.

— Нічого страшного, — почулася відповідь. — Ви просто відволікаєте мене від зайвих думок.

— Я буду поводитись тихше! — закричав Дональд. — Ми будемо сидіти тихо-тихо, як миші.

— Від мишей нема такого галасу, — зауважила Дженет.

Дональд зробив зі свого носовичка вуздечку й гойдався на тигровій голові.

— Якщо мишей багато, то є, — весело вигукнув хлопчик. — Якщо їх тисячі!

— Навіть від п'ятдесяти тисяч мишей не було б такого галасу, — суворим тоном промовила Дженет. — А нам слід сидіти тихо, як одненька мишка.

Містер Керрісфорд засміявся і знову поплескав дівчинку по плечу.

— Тато незабаром приїде, — сказала вона. — Може, поговоримо про ту зниклу дівчинку?

— Мені здається, що я не зміг би довго говорити про щось інше, — відповів індійський джентльмен, стомлено нахмуривши чоло.

— Вона нам дуже подобається, — мовила Нора. — Ми називаємо її маленькою неказковою принцесою.

— Чому? — поцікавився індійський джентльмен. Вигадки дітлахів із Великої Родини дуже добре відволікали його.

Відповіла Дженет:

— Це тому, що вона не з казки, але буде казково багатою, коли знайдеться, — точнісінького як принцеса з якоїсь чарівної історії. Спочатку ми називали її казковою принцесою, але так не підходило.

— А це правда, — спитала Нора, — що її татко віддав усі гроші другу на діамантові копальні, а потім друг подумав, ніби розорився, й утік, бо почувався злодієм?

— Ти ж знаєш, насправді він не був злодієм, — поспіхом додала Дженет.

Індійський джентльмен швидко взяв її за руку.

— Так, злодієм він не був, — промовив він.

— Мені шкода цього друга, — сказала Дженет. — Дуже шкода. Він же не хотів, щоб так сталося. Певно, йому тепер дуже погано. Думаю, він почувається нещасним.

— Ти правильно все розумієш, Дженет, — відповів індійський джентльмен і стиснув її руку.

— А ви розказували містеру Керрісфорду, — знову закричав Дональд, — про Дівчинку-Яка-Не-Жебрачка? Ви йому розказували, що в неї тепер є новий одяг? Може, вона теж загубилась, а тепер її знайшли?

— Екіпаж! — вигукнула Дженет. — Він під'їхав до дверей! Це тато!

Діти підбігли до вікна й визирнули надвір.

— Так, це тато, — оголосив Дональд. — Але дівчинки з ним нема.

Трійко дітлахів, не стримуючи радості, вилетіли з кімнати і поспішили до передпокою. Вони звикли саме так зустрічати свого тата. Згодом чутно було, як діти підстрибують, сплескують у долоні, а тато їх піднімає на руки й цілує.

Містер Керрісфорд спробував підвестися й без сил опустився на крісло.

— Не виходить, — зітхнув він. — Я перетворився на руїну!

Голос містера Кармайкла чувся вже біля дверей.

— Ні, діти, — казав він, — зайдете пізніше, коли я закінчу розмову з містером Керрісфордом. А зараз ідіть пограйтеся з Рам Дассом.

Двері відчинились, і містер Кармайкл увійшов до кімнати. Його щоки були ще рум'яніші, ніж зазвичай, — здавалось, що разом з ним до покоїв увірвався повів свіжості й здоров'я. Та в очах містера Кармайкла світились розчарування і стурбованість, коли вони зустрілися зі спраглим новин поглядом хворого. Чоловіки обмінялись потиском рук.

— Які новини? — запитав містер Керрісфорд. — Дівчинку справді взяли за прийомну доньку ті росіяни?

— Дівчинка виявилась не тією, яку ми розшукуємо, — відповів містер Кармайкл. — Вона молодша за доньку покійного капітана Кру. А звати її Емілі Керью. Я з нею бачився і розмовляв. Росіяни розказали мені всі подробиці.

Яким змореним і нещасним виглядав індійський джентльмен! Його рука безсило впала.

— І знову все спочатку, — промовив він. — Шукатимемо знову… Сідайте, прошу вас.

Містер Кармайкл присів. Поступово він прихилився душею до цього нещасного чоловіка. Він сам був такий щасливий, оточений радістю й любов'ю, що спустошеність і підірване здоров'я здавались йому просто нестерпними. Якби в цьому будинку лунав веселий дитячий голосок, самотність обов'язково розвіялася б! А так йому доводиться жити з думкою про те, що на ньому лежить відповідальність за зруйновану долю дитини, — це просто неможливо витримати!

— Ну ж бо, не переймайтесь, — сказав містер Кармайкл підбадьорливим голосом. — Ми ще знайдемо її.

— Треба почати негайно. Не будемо витрачати часу, — схвильовано відповів містер Керрісфорд. — У вас є якісь припущення, міркування…

Містеру Кармайклу не сиділось: він підвівся й заходився крокувати по кімнаті. На його обличчі відображалися задума й непевність.

— Що ж, можливо, — відповів він. — Не знаю, чи цінна ця думка, проте… Мені не дає спокою ідея, що спала на гадку, коли я їхав потягом із Дувра…

— Яка ідея? Якщо дівчинка жива, вона десь є…

— Так, справді, вона десь є. Ми вели розшуки в паризьких школах. Облишмо цей напрямок, а натомість пошукаємо в Лондоні. Ось, власне, моя пропозиція — пошукати в Лондоні.

— Тут багато пансіонатів, — мовив містер Керрісфорд. Він раптом стрепенувся, пригадавши дещо: — Між іншим, один пансіонат — просто по сусідству з нами.

— От з нього і почнемо, якщо вже він так близько.

— Ні, — сказав Керрісфорд. — Там є одна дівчинка, що зацікавила мене. Але вона навіть не учениця. Крім того, вона дуже смаглява — навряд чи донька бідолашного Кру мала б таку смагляву шкіру.

Можливо, саме цієї миті знову подіяли чари. Здавалось, що саме так і було. Що ж інше могло привести до кімнати Рам Дасса саме в цю мить, коли його господар вів розмову? Ласкар шанобливо поклонився, приховуючи в своїх темних, сяючих очах вогники захвату.

— Сагібе, — мовив він, — дівчинка прийшла. Дівчинка, яку Сагіб жаліє. Вона принесла мавпочку — бешкетниця втекла і по даху залізла на її горище. Я попросив дівчинку лишитись. Подумав, що Сагібу буде приємно побачити її та поговорити.

— А хто це? — поцікавився містер Кармайкл.

— Одному Богу відомо, — відповів містер Керрісфорд. — Та дівчинка, про яку я згадував. Прислужниця в пансіонаті.

Він махнув рукою Рам Дассові і звернувся до нього:

— Так, я би хотів її побачити. Приведи її.

Потім містер Керрісфорд повернувся до Кармайкла.

— Доки вас не було, — пояснив він, — я був на межі відчаю. Дні стояли похмурі й, здавалось, тягнулися безкінечно. Рам Дасс розказав мені про злигодні, в яких живе ця дитина, і разом ми вигадали романтичний план, як їй допомогти. Може, це було не надто по-дорослому. Та завдяки нашій вигадці я мав чим відволіктися. Але без допомоги спритного, безшумного жителя Сходу, Рам Дасса, цей план не спрацював би.

Тут до кімнати ввійшла Сара. Вона тримала мавпочку на руках — тваринка явно не збиралася злазити з її рук самотужки. Мавпочка тулилась до дівчинки і верещала. Сара розчервонілась від хвилювання — було так дивно потрапити до кімнати індійського джентльмена.

— Ваша мавпочка знову втекла, — промовила Сара своїм приємним голоском. — Минулої ночі вона пробралась до мого вікна. Надворі було дуже холодно, тож я вирішила її спіймати. Я б іще вчора принесла її назад — проте було вже надто пізно. Я знаю, що ви хворієте, тож не хотіла вас турбувати.

Індійський джентльмен затримав на дівчинці зацікавлений погляд утомлених очей.

— З вашого боку це було дуже завбачливо, — зауважив він.

Сара поглянула на Рам Дасса, що стояв біля дверей.

— Віддати мавпочку ласкарові? — спитала вона.

— А звідки ви знаєте, що він ласкар? — усміхнувшись, запитав індійський джентльмен.

— Я знаю, хто такі ласкари, — мовила Сара, передаючи мавпочку, яка пручалася. — Я народилась в Індії.

Індійський джентльмен миттю виструнчився і змінився на обличчі. Сару на якусь мить приголомшила така разюча зміна.

— Ви й справді народились в Індії? — вигукнув він. — Підійдіть сюди, — додав індійський джентльмен і простягнув дівчинці руку.

Сара підійшла ближче і простягнула йому свою ручку, адже їй здалося, що він хоче саме цього. Вона стояла нерухомо, лише її зелено-сірі очі зацікавлено спостерігали за його поглядом. Здавалось, ніби з індійським джентльменом щось відбувається.

— Ви живете по сусідству? — заходився розпитувати він.

— Так. Я живу при пансіонаті міс Мінчін.

— Але ви — не одна з її учениць?

На Сариних вустах ковзнула дивна посмішка. Дівчинка якусь мить вагалася.

— Я й сама до пуття не знаю, хто я, — відповіла вона.

— Чому ж так?

— Спершу я була ученицею, займала окремі кімнати, а тепер…

— Ви були ученицею? А що ж ви робите тепер?

Сара знову сумно посміхнулась.

— Сплю на горищі, поряд із посудомийкою, — сказала вона. — Бігаю містом, виконуючи доручення кухарки — роблю, що вона накаже.

30 31 32 33 34 35 36