Ось чому я не викидаю в море усі ці діаманти, намиста, діадеми, всипані дорогоцінним камінням, усі ці скарби, квіти, шедеври мистецтва, якими він щедро мене обдаровує, кажучи: "Елено, ти не виходиш у світ, тож я хочу, щоб весь світ був у тебе".
— Але на кораблі повно чоловіків, зухвалих, брутальних чоловіків, чиї пристрасті…
— Я розумію вас, тату, — відповіла Елена, усміхнувшись. — Заспокойтеся. Навіть імператрицю не оточують такою пошаною, як мене. Ці люди забобонні, вони вірять, що я — добрий дух їхнього корабля, їхніх починань, їхніх успіхів. Але їхній бог — Віктор. Якось — це сталося тільки одного разу — один матрос був не досить шанобливий зі мною… на словах, — додала вона, сміючись. — Не встиг Віктор довідатися про це, як команда скинула того матроса в море, хоч я й простила його. Вони люблять мене як свого ангела-охоронця, я доглядаю їх, коли хтось занедужає, і завдяки невсипущій жіночій турботливості мені не одного пощастило врятувати від смерті. В цих бідолах є водночас щось від велетнів, і від малих дітей.
— А якщо бувають битви?
— Я до них звикла, — відповіла Елена. — Тільки під час першої я тремтіла від страху. Тепер моя душа загартована в небезпеках, і я навіть… люблю їх, — додала вона. — Зрештою, я ваша дочка.
— А якщо він загине?
— Я помру з ним.
— А діти?
— Вони — сини океану і небезпеки, вони розділять долю батьків. Життя у нас одне, воно не ділиться на частини. Всі ми вписані на одній сторінці книги буття, всі пливемо на одному човні, й ми це знаємо.
— То ти любиш його так сильно, що він дорожчий тобі за всіх на світі?
— За всіх, — відповіла вона. — Але в цю таємницю не варто заглиблюватись. Ось гляньте! Цей милий хлопчина — викапаний батько!
І міцно пригорнувши до себе Абеля, вона стала палко цілувати його в щоки, в голову…
— Але я ніколи не забуду, як щойно він звелів кинути в море дев'ятьох людей! — вигукнув генерал.
— Значить, так було треба, — відповіла Елена, — бо він людяний і великодушний. Він ніколи не проливає зайвої крові, захищаючи інтереси маленького світу, що перебуває під його заступництвом, і воюючи за свою шляхетну справу. Дорікніть йому, що він повівся несправедливо, і, запевняю, він переконає вac у протилежному.
— А його злочин? — мовив генерал, ніби розмовляючи сам із собою.
— А якщо то був акт справедливості? — відповіла Елена з холодною гідністю. — Якщо людське правосуддя виявилося неспроможним помститися лиходієві?
— Правосуддя карає, а не мститься! — вигукнув генерал.
— А пекло? — спитала вона, — Хіба це не вічна помста за якісь дрібні гріхи нашого короткого життя?
— О, ти людина пропаща! Він зачарував, розбестив тебе! Ти говориш, як безумна.
— Залиштеся з нами хоч на один день, тату, і якщо ви поговорите з Віктором, придивитесь до нього, ви його полюбите.
— Елено, — суворо сказав генерал, — ми лише за кілька льє від Франції…
Вона здригнулася, виглянула у вікно й показала на неозору далечінь зеленавого моря.
— Ось моя батьківщина, — відповіла вона, тупнувши ногою по килиму.
— Невже ти не хочеш побачитися з матір'ю, сестрою, братами?
— Звичайно, хочу, — сказала Елена із слізьми в голосі. — Якщо тільки він погодиться і зможе супроводжувати мене.
— Отже, в тебе нічого не залишилося, Елено, — суворо мовив старий воїн, — ні батьківщини, ні сім'ї?..
— Я дружина йому, — сказала вона з гордістю, з виразом, сповненим шляхетності. — За всі ці сім років сьогодні я вперше спізнала радість, яку завдячую не йому, — додала вона, схопивши руку батька й поцілувавши її, — і вперше почула докір.
— А твоя совість?
— Совість? Моя совість — він!
І раптом Елена здригнулася.
— Він іде сюди, — сказала вона. — Навіть під час битви, коли по палубі бігає безліч людей, я впізнаю його кроки.
Зненацька щоки її зарум'янились, обличчя розквітло, очі заблищали, шкіра стала матово білою… Кожна її рисочка, кожна голуба жилка, мимовільне тремтіння, що опанувало все її єство, говорили про щастя, знайдене в коханні. Така сила почуття розчулила генерала. І справді, через мить увійшов корсар, сів у крісло, покликав старшого сина й почав із ним гратися. На якусь мить запала мовчанка, бо генерал, поринувши в задуму, схожу на марення, роздивлявся затишну каюту, що скидалася на пташине гніздо, в якому ця родина сім років мандрувала по океану, між небом і хвилями, покладаючись на чоловіка, який вів її крізь битви та урагани — так глава сім'ї проводить своїх близьких крізь небезпеки суспільного життя… Він із захватом дивився на свою дочку, на цей казковий образ морської богині, невимовно прекрасний, осяяний щастям, і всі скарби, які оточували її, тьмяніли перед скарбами її душі, перед блиском її очей і тією незрівнянною поезією, яка струменіла від усього її єства. Усе тут здавалося генералові незвичайним, усе вражало його, а витонченість почуттів і міркувань, суперечна всім його усталеним поглядам на життя, збивала старого воїна з пантелику. Властиві світському товариству холодні й недалекоглядні розрахунки здавалися нікчемними перед цією картиною. Старий воїн відчув усе це і зрозумів, що його дочка ніколи не відмовиться від свого привільного життя — такого багатого на події, наповненого справжньою любов'ю; він зрозумів, що коли вона хоч раз подивилася у вічі небезпеці й не злякалася, то вже ніколи не зможе вона повернутися до дріб'язкового життя недоумкуватого та обмеженого вищого світу.
— Я вам не заважаю? — спитав корсар, порушуючи мовчанку і глянувши на дружину.
— Ні, — відповів генерал. — Елена мені все розповіла. Я бачу, що для нас вона втрачена.
— Чому ж? — жваво заперечив корсар. — Ще кілька років, і термін давності дасть мені змогу повернутись до Франції. Коли совість чиста, коли людина порушила закони вашого суспільства, лише скоряючись їй…
І він замовк, не вважаючи за потрібне виправдовуватися.
— Як ви можете вважати свою совість чистою? — обурився генерал. — Адже знову, на моїх очах, ви вчинили стільки вбивств!
— У нас мало їстівних припасів, — спокійно відповів корсар.
— Але ж ви могли б висадити людей на берег…
— Вони послали б навздогін за нами військовий корабель, він би перетяв нам шлях до відступу, і ми не дісталися б до Чілі…
— Поки з Франції вони встигли б повідомити в адміралтейство Іспанії… — урвав його генерал.
— Але Франції напевне не сподобалося б, що хтось, а тим більше чоловік, котрий підлягає її кримінальному суду, заволодів бригом, який зафрахтували уродженці Бордо. Скажіть, хіба вам ніколи не доводилося на полі битви зробити кілька зайвих гарматних пострілів?
Корсарів погляд збентежив генерала, і він замовк. А дочка тим часом дивилася на нього поглядом, що виражав і торжество, і смуток.
— Генерале, — врочисто промовив корсар, — я взяв собі за правило нічого не привласнювати собі із спільної здобичі за рахунок товаришів. Та нема сумніву, що моя частка буде більшою, аніж багатство, яке у вас забрали. Тому дозвольте мені відшкодувати вам збитки іншою монетою…
Він витяг із шухляди, вставленої в рояль, грубу паку банкових білетів і, не рахуючи, простяг маркізові — у пачці був мільйон.
— Ви, думаю, розумієте, — сказав він, — що мені нема ніякого розрахунку стовбичити в морі перед самим Бордо… Отже, якщо вас не приваблюють небезпеки нашого бродячого життя, краєвиди Південної Америки, тропічні ночі, наші битви і наша радість, що ми сприяємо перемогам молодої республіки, де гримить ім'я Симона Болівара{40}, то вам доведеться покинути нас… Шлюпка й вірні люди уже напоготові. Будемо сподіватися на третю і вже цілком щасливу зустріч…
— Вікторе, мені так хочеться, щоб мій батько побув з нами ще хоч трохи, — мовила Елена, невдоволено закопилюючи губки.
— Ще десять хвилин затримки, і ми матимемо втіху зіткнутися віч-на-віч із сторожовим фрегатом. Що ж, нехай! Розважимося трохи, а то мої хлопці знудилися.
— О, не затримуйтеся, тату, їдьте! — вигукнула корсарова дружина. — І передайте ось це на пам'ять від мене сестрі, братам і… матері, — додала вона.
Елена набрала жменю дорогоцінного каміння, намиста, діамантів, загорнула все це в кашемірову хустинку й боязко простягнула батькові.
— А що ж мені їм сказати? — спитав генерал, вражений тим, що дочка завагалася, перш ніж вимовила слово "мати".
— О, невже ви сумніваєтесь у моїх почуттях? Я щодня молюся за їхнє щастя!
— Елено, невже я ніколи більш тебе не побачу? — сказав старий, пильно дивлячись на дочку. — Невже ніколи не довідаюся, що змусило тебе втекти з дому?
— Це не моя таємниця, — відповіла Елена серйозним голосом. — І навіть якби я мала право розкрити її, я, мабуть, нічого вам не сказала б. Десять років терпіла я нечувані муки…
Вона не стала говорити далі й передала батькові подарунки для сім'ї. Пригоди на війні привчили генерала до досить широкого погляду на воєнну здобич, і він узяв доччині подарунки, тішачи себе думкою, що під впливом такої чистої і шляхетної душі, як душа Елени, Парижанин лишився чесною людиною, що він просто воює з іспанцями. Його прихильність до сміливців узяла гору. Подумавши, що було б безглуздо триматися суворо, він міцно потис руку корсарові, з розчуленістю, властивою солдатам, поцілував Елену, свою улюблену доньку, і зронив сльозу на це обличчя, чий гордий і мужній вираз так йому подобався. Моряк був зворушений і підвів до генерала дітей для благословення. Нарешті вони обмінялися довгим поглядом, не позбавленим приязні та любові, й цим було сказане останнє "прощай".
— Будьте завжди щасливі! — вигукнув старий і швидко піднявся на палубу.
На морі генерала чекало незвичайне видовище. "Святий Фердінанд", охоплений полум'ям, палахкотів, наче величезне багаття. Перед тим як потопити іспанський бриг, пірати знайшли в його трюмах вантаж рому, а що рому й на "Отелло" було досить, вони задля розваги підпалили корабель, і тепер здавалося, ніби серед моря горить величезна чаша з пуншем. Можна було простити цю витівку людям, які знудилися одноманітним виглядом моря й хапалися за кожну нагоду, щоб урізноманітнити своє існування. Коли генерал спускався з брига в шлюпку, в якій сиділи шестеро дужих веслярів, його увага мимоволі розсіювалась, і він поглядав то на пожежу, що пожирала "Святого Фердінанда", то на свою дочку, яка стояла на кормі "Отелло", спираючись на руку корсара.