Згожелиць приїхав абат. Мацько сприйняв цю новину трохи схвильовано. Правда, у нього було чим викупити з застави Богданець, він навіть підрахував, що. йому вистачить і на збільшення кількості поселенців, і на примноження худоби, і на. інші господарські потреби, але багато що в цій справі залежало від зичливості заможного родича, який, наприклад, міг забрати або залишити поселених ним у Богданці хлопів і тим збільшити чи зменшити прибутковість маєтку.
Тому Мацько дуже докладно розпитував Ягенку, в якому настрої абат прибув: веселий чи похмурий, що говорив про них і коли приїде до Богданця. Вона до ладу відповідала на запитання, стараючись підбадьорити і заспокоїти його.
Розказувала, що абат приїхав здоровий і веселий, із значним почтом, в якому крім озброєних слуг було кілька кліриків — кандидатів на церковні посади та піснярів, що він поспівує з Зихом і охоче слухає не тільки духовних, ай світських пісень. Вона також зауважила, що він з великим співчуттям розпитував про Мацька і охоче слухав оповідань Зиха про Збишкові пригоди в Кракові.
— Ви самі краще знаєте, що вам робити,— закінчила розумна дівчина,—але я так думаю, що Збишкові годилося б поїхати зараз і привітати старшого родича, не дожидаючи, поки він сам приїде в Богданець.
Мацькові сподобалась така порада, і він покликав Збишка і сказав йому:
— Одягнися гарненько і поїдеш поклонитися абатові, появиш йому шану, щоб він тебе полюбив. А потім звернувся до Ягенки:
— Не дивно мені було б, якби ти була дурна, на те ти й жінка, але що ти маєш; розум, оце дивно. Скажи ж мені, як найкраще пригостити абата і чим його розважити, коли він приїде сюди?
— Щодо їжі, то він сам скаже, чого схоче; він любить добре попоїсти, тільки треба якнайбільше шафрану, тоді він не буде вередувати.
Мацько схопився за голову:
Звідки ж я йому візьму шафрану!..
Я привезла,— сказала Ягенка.
— Дай боже, щоб такі дівки й на камені родили! — радісно вигукнув Мацько.— І для очей ти втішна, і хазяйновита, і моторна, і до людей зичлива! Ех, якби я був молодий, зараз би тебе взяв!..
Ягенка непомітно глянула на Збишка і, тихо зітхнувши, говорила далі:
Я привезла також кості, кубок і сукно, бо абат після їди любить пограти в кості.
Була у нього ця звичка й раніше, і він при цьому страшенно сердився.
Сердиться він і тепер; не раз хряпне кубком об землю і вискакує за дверї й біжить у поле. Але потім повертається і сам перший сміється та дивується з свого гніву... Та ви ж його знаєте... Коли йому не противитись, то нема кращої людини на світі.
— А хто б йому там противився, коли він і розумніший за інших!
Поки вони розмовляли, Збишко переодягався в комірчині. Нарешті він вийшов такий пишний, що Ягенку аж засліпило, так самісінько як тоді, коли він вперше приїхав до Згожелиць, одягнений у свою білу яку. Але тепер її пойняв глибокий сум, що та врода не для неї, що він кохає іншу.
Мацько радів, гадаючи, що Збишко сподобається абатові, який не чинитиме ніяких перешкод при переговорах. Ця думка так його втішила, що він вирішив їхати разом із Збишком.
— Скажи, щоб помостили мені в возі,— мовив він до Збишка,— якщо я міг їхати з Кракова аж до Богданця з залізякою між ребрами, то тепер без неї можу поїхати до Згожелиць.
— Коли б вам не запаморочилось в голові,— сказала Ягенка.
— Та нічого мені не буде, бо я вже чую в собі міць.
А як і запаморочиться, то абат побачить, як я до нього поспішав, і буде щедрішим.
— Мені дорожче ваше здоров'я, ніж його щедрість, — озвався Збишко.
Але Мацько уперся й наполіг на своєму. По дорозі він трохи стогнав, проте не переставав научати Збишка, як той має поводитись у Згожелицях, особливо наказував йому бути слухняним та покірним перед багатим родичем, який ніколи не терпів найменшого опору.
Приїхавши до Згожелиць, застали Зиха й абата на призьбі, де вони споглядали погідний божий світ та попивали вино. За ними, під стіною, сиділо в ряд на лаві шість чоловік з почту абата, в тім числі два піснярі й один прочанин, якого легко було впізнати по закарлюченій палиці, тикві коло пояса та по нашитих на темну одежу раковинах. Інші були схожі на кліриків, бо волосся зверху на голові у них було вибрите, але вони носили світський одяг, паси — з волової шкіри, а при боці — короткі мечі.
Побачивши Мацька, що в'їхав на возі в двір, Зих швиденько рушив до нього, а абат, очевидно зважаючи на свій духовний сан, залишився на місці, тільки почав щось говорити до своїх кліриків, яких ще кілька вийшло з відчинених дверей дому. Збишко і Зих попід руки привели кволого ще Мацька до призьби.
Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.
Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.
Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.
І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!
І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.
Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:
— Бий, хто в бога вірує!
Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:
— Оце ваш небіж і мій родич?
Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!
І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:
— Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:
Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.
І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.
Абат обернувся до неї:
— А ти чого тут?
Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:
— Бо бачила...
— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.
Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова
дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.
— Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.
Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:
— Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..
Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:
— Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.
— Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?
Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:
Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.
А що з ним трапилось? — спитав Збишко.
А те, що спалили його на вогнищі.
За що?
— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.
Суворо ж його покарали!
Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?
Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.
А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.
— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.
Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.
Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.
Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:
— Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.
Я знав,— хрипким голосом відповів прочанин,— та як напала мене пропасниця на Дунаї, так усе з мене й витрясла.
Мене найбільше дивують мечі,— сказав Збишко,— ба я ніколи не бачив їх у мандрівних кліриків.
Їм дозволяється,— сказав абат,— вони не висвячені, а що я ношу меч при боці, то це не диво. Рік тому я викликав на герць Вілька з Бжозової за оті бори, що ви ними проїжджали в Богданець. Але Вільк не вийшов...
Як же він міг проти духовної особи вийти? — перебив Зих.
Абат спалахнув і, вдаривши кулаком об стіл, закричав:
— Коли я при зброї, то я не абат, а шляхтич!.. А він не вийшов, бо хотів уночі напасти на мене з своїми слугами в Тульчі. Ось чому я ношу меч при боці!.. Omnes leges, omniaque iura vim vi repellere cunctisque sese defensare permittunt. Ось чому і їм дав мечі.
Почувши латину, Зих, Мацько і Збишко примовкли і схилили голови перед мудрістю абата, хоч ніхто з них не зрозумів жодного слова. А абат ще деякий час поглядав навколо гнівними очима і, нарешті, сказав:
— Хто його знає, чи не нападе він на мене й тут?
Овва! Нехай тільки спробує! — загукали мандрівні клірики, хапаючись за руків'я мечів.
Та нехай би й напав! Бо щось мені вже нудно без бійки.
Не зробить він цього,— сказав Зих,— швидше приїде з поклоном і миром.