– Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.
– Я – сумлінний духом, – відповів незнайомець, – і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився, – самого Заратустру.
Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,–
хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!
П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.
Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? – спитав Заратустра. – І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?
– О Заратустро, – відповів скривджений, – зважитися на таке для мене було б жахом!
Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки – там увесь мій світ!
А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: "Тут я вдома".
Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі – п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!
Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.
Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.
Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.
Як колись ти, Заратустро, сказав: "Дух – це життя, що саме себе ріже по живому", – це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!
– Про що свідчить очевидність, – урвав Заратустра, бо кров і далі стікала по голій руці сумлінного. Адже в неї вчепилося десять п'явок.–
Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!
Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери, – сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!
До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра, – я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.
Так казав Заратустра.
ШТУКАР
1
Завернувши за скелю, Заратустра недалеко від себе на рівній дорозі побачив людину, що, мов біснувата, билася в корчах і врешті впала долічерева на землю.
– Стривай! – промовив Заратустра до свого серця. – Мабуть, це і є вища людина, це вона так розпачливо волала про порятунок. Подивлюся, чи не можна їй чимось зарадити.
Коли ж він підбіг до того місця, де на землі лежала людина, то побачив старого, що тремтів усім тілом і сторожко дивився на нього; хоч як намагався Заратустра підвести його й знову поставити на ноги, все намарно. Навіть здавалося, ніби нещасний нікого не бачить біля себе: він усе жалісливо озирався, немов його покинув і прирік на самотність цілий світ. Відтак, уволю натремтівшись, наздригавшись і накорчившись, він став гірко нарікати:
– Хто відігріє, хто мене ще любить?
Подайте теплі руки!
Зігрійте жаром серце!
Лежу й здригаюся від жаху,
Як перед смертю, вже холонуть ноги,
І невідомість люто мене трусить.
Дрижу увесь від крижанистих стріл,
За мною ти женешся, думко!
О несказанний! схований! жаский!
Захмарний ловчий!
Мов блискавиця із твоїх очей,
Із мороку насмішкуватий погляд
Мене ударив, і лежу я долі,
І корчуся, звиваюся, караюсь
Отими муками, що ти послав мені. Поранив
Мене ти, лютий ловчий.
О Боже невідомий!
Порань же глибше!
Уціль і ще раз!
Пробий, розбий це серце!
Але навіщо ти катуєш
Затупленими стрілами мене?
Навіщо муками людини
Втішаєшся й злорадно позираєш
На блискавку подібним Божим оком?
Тобі не смерті треба –
Мук, торту рів?
Мене – за віщо мучиш,
Злорадний, невідомий Боже?
Ого! Ти підбираєшся?
Скажи, що хочеш
Ти опівнічної пори від мене?
Ти притискаєш, ти гнітиш –
Ого! Вже надто близько!
Геть! Пріч!
Ти чуєш віддих мій.
Вслухаєшся у серце,
Ти заздриш!
А чому ти заздриш?
Геть! І куди ти хочеш
Прокрастися?
У серце?
В мої найпотаємніші думки?
О, безсоромний! Злодій!
Що хочеш викрасти?
Що хочеш підслухати?
Що хочеш вирвати тортурами,
Катюго?
Божественний мій кате?
Чи слід мені, мов псові,
Скрутитись біля ніг твоїх,
Улесливо і віддано признатись
Тобі – в любові?
Намарне! Заганяй у серце
Жорстоке жало! Ні,
Не пес я – дичина для тебе,
Жорстокий ловче!
Твій гордий бранець я,
Розбійнику захмарний!
Скажи, нарешті,
Що хочеш ти, грабіжнику, від мене?
О громовержцю! О, явись, скажи
Що хочеш, невідомий Боже!
Як? Відкупитись?
Що тобі мій викуп?
Заправ багато, – каже моя гордість!
Без зайвих слів, – підказує вона!
Ого! Мене!
Мене тобі потрібно? Так?
Мене до решти?
Ох!
Навіщо ж, дурню, мучиш,
Розтоптуєш мою гординю?
Вділи любові! Хто ж мене зігріє?
Хто любить ще мене, – подай гарячу руку,
Зігрій стражденне серце,
Мені, щонайсамотнішому в світі,
Дай криги, семикратно криги
Заради ворогів,
За ними научи тужити.
Піддайсь мені,
Жорстокий вороже,
Мені – і сам.
Утік!
Утік від мене,
Моя остання і єдина втіха.
Мій лютий ворог,
Мій незнаний,
Мій кат божественний!
Ні! Повернися
Із муками й тортурами своїми!
До жалюгідного самітника, до мене,
О, повернися!
Ось ручаями проливаю сльози
Я за тобою!
А мій останній спалах серця
Тобі єдиному!
О, повернися,
Мій незнаний Боже! Муко!
Моє останнє – щастя!..
2
Тут Заратустра вже не міг більше стриматись, замахнувся ціпком і щосили вперіщив голосільника.
– Припини, – кричав він зі злобним сміхом,–припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!
Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!
Спинися, – попросив старий і підхопився з землі, – не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!
Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!
Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми "істинами", а цю істину ти видобув з мене – палицею!
Не підлащуйся, – відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий, – ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?
Ти – павич над павичами, ти – море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?
– Покутникові духу, – сказав старий, – я видавав себе за покутника духу, – ти сам колись вигадав це слово;
поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.
А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,–
адже я чув, як ти бідкався: "Ох, його мало любили, ох, його мало любили!" Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.
– Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене, – суворо сказав Заратустра. – Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.
А ось ти – повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири— і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!
Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.
Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: "Я тільки прикидався!" Але була там і правда, бо ти справді трохи покутник духу!
Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства – ти сам себе розчарував!
Ти маєш тільки єдину істину – огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.
– Хто ти такий, – сердито закричав старий штукар, – що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? – І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:
– О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я – не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш – я домагався величі!
Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.
О Заратустро, все в мені облуда, але те, що я розбиваюся, – правда!
– Це робить тобі честь, – похмуро сказав Заратустра, відводячи погляд, – робить тобі честь через те, що ти домагався величі, але це й зраджує тебе. Величі в тобі немає.
Найбільше і найщиріше в тобі те, що ти кепський старий штукар, а шаную я в тобі те, що ти стомився від себе й сказав: "Я не великий".
Через те я тебе й шаную як покутника духу: нехай тільки на мить, на мент, та саме цієї миті ти був правдивий!
Та скажи мені, що ти шукаєш у моїх лісах і скелях? І якщо ти ліг на дорогу задля мене, то що ти хотів від мене? Чим ти спокушав мене?
Так казав Заратустра, й очі його метали іскри. Старий штукар трохи помовчав, потім промовив:
– Хіба я тебе спокушав? Я – тільки шукаю.
О Заратустро, я шукаю когось правдивого, справедливого, простого, однозначного, людину в усьому щиру, криницю мудрості, праведника пізнання, велику людину!
Хіба ти, Заратустро, цього не знаєш? Я шукаю Заратустру.
І тут вони надовго замовкли, а Заратустра заглибився у роздуми, навіть очі заплющив. А згодом, згадавши про свого співрозмовника, схопив штукаря за руку й сказав йому поштиво й лукаво:
– Гаразд! Он угорі йде дорога до Заратустриної печери. У ній шукай того, кого хочеш знайти.
І запитай поради у мого орла та змії: вони допоможуть тобі в пошуках. А печера моя простора.
Правда, я великої людини ще не бачив. Бо тепер великого не побачить навіть найкраще око. Адже тепер владарює потолоч.
Я вже бачив чимало таких, що тягнулись і надималися, а народ гукав: "Ось велика людина!" Та чого варті всі ковальські міхи! Адже зрештою повітря з них виходить.
Жаба, надимаючись надто довго, зрештою лускає, і повітря з неї виходить. Хто надимається від пихи, того треба штрикати в черево – оце славна забава.