Усе збилося докупи біля багать. П'єр підійшов до вогню, поїв смаженої конятини, ліг спиною до вогню і зараз же заснув. Він спав знову тим самим сном, яким він спав у Можайську після Бородіна.
Знову події дійсності поєднувались зі снами, і знову хтось, чи сам він, чи хто інший, говорив йому думки, і навіть ті самі думки, що йому говорились у Можайську.
"Життя є все. Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Важче і блаженніше за все любити це життя в своїх стражданнях, у безвинності страждань".
— "Каратаєв!"—згадалося П'еру.
І раптом П'єру уявився, як живий, давно забутий, лагідний старенький учитель, який V Швейцарії викладав П'єру географію. "Стривай",— сказав старенький. І він показав П'єру глобус. Глобус цей був живою хиткою кулею, що не мала розміру. Уся
поверхня кулі складалася з крапель, щільно з'єднаних між собою. І краплі ці всі рухалися, переміщувались і то зливалися по кілька в одну, то одна ділилась на багато. Кожна крапля намагалася розлитись, захопити найбільший простір, але інші, намагаючись зробити те саме, стискали її, іноді знищували, іноді зливалися з нею.
— Ось життя,— сказав старенький учитель.
"Як це просто і ясно,— подумав П'єр,— як я міг не знати цього раніш".
— В середині бог, і кожна крапля намагається розширитися, щоб у найбільших розмірах відбивати його. І росте, зливається, і збирається, і знищується на поверхні, зникає у глибині і знову спливає. Ось він, Каратаєв, ось розлився і зник.— Vous avez compris, mon enfantA, — сказав учитель.
— Vous avez compris, sacré nom2, — пролунав голос, і П'єр прокинувся.
Він підвівся і сів. Біля багаття, присівши навпочіпки, сидів француз; він щойно відштовхнув російського солдата і смажив настромлене на шомпол м'ясо. Жилаві, з закачаними рукавами, оброслі волоссям червоні руки з короткими пальцями спритно повертали шомпол. Коричневе похмуре обличчя з насупленими бровами ясно видно було у світлі жару.
— Ça luï est bien ¿gal, —пробурмотів він, швидко обертаючись до солдата, що стояв за ним, —... brigand. Va!3
І солдат, повертаючи шомпол, понуро глянув на П'єра. П'єр одвернувся, вглядаючись у тіні. Один російський солдат полонений, той, якого відштовхнув француз, сидів біля багаття і поплескував по чомусь рукою. Придивившись краще, П'єр впізнав лілового песика, який, виляючи хвостом, сидів біля солдата.
— А, прийшов? — сказав П'єр.— А, Пла...— почав він і не доказав. У його уяві раптом, одночасно, пов'язуючись між собою, виникла згадка про погляд, яким дивився на нього Платон, сидячи під деревом, про постріл, шо пролунав на тому місці, про виття собаки, про злочинні обличчя двох французів, які пробігли повз нього, про зняту рушницю, що ще диміла, про відсутність Каратаєва на цьому привалі, і він був уже готовий зрозу-іміти, що Каратаєва вбито, але в ту ж саму мить у душі його, взявшись бозна-звідки, виник спогад про вечір, який він провів з красунею полькою влітку на балконі його київського дому. І, все ж не зв'язавши спогадів нинішнього дня і не зробивши з них висновку, П'єр заплющив очі, і картина літньої природи злилася зі спогадом про купання, про плинну хитку кулю, і він опустився кудись у воду, так що вода зійшлася над його головою.
1 — Розумієш ти,
2 — Розумієш ти, чорти б тебе взяли, 5 — йому все одно-, розбійник, їй-бо!
На світанку його розбудили гучні часті постріли і крик. Повз П'єра пробігли французи.
— Les cosaques!1 — прокричав один з них, і через хвилину юрма росіян оточила П'єра.
Довго П'єр не міг зрозуміти, що з ним. З усіх боків він чув зойки радості товаришів.
— Братіки! Рідні мої, голубчики!—крізь плач вигукували старі солдати, обнімаючи козаків і гусарів. Гусари й козаки оточували полонених і квапливо пропонували хто одяг, хто чоботи, хто хліб. П'єр ридав, сидячи серед них, і не міг вимовити ні слова; він обійняв першого солдата, що підійшов до нього, і плачучи цілував його.
Долохов стояв біля воріт розваленого будинку, пропускаючи повз себе юрму обеззброєних французів. Французи, схвильовані всім, що сталося, голосно говорили між собою; але, коли вони проходили повз Долохова, який злегка похльостував по своїх чоботях нагайкою і дивився на них своїм холодним, скляним поглядом, що не віщував нічого доброго, гомін їх замовкав. З другого боку стояв козак Долохова і лічив полонених, відмічаючи сотні крейдяною рисою на воротях.
— Скільки? — спитав Долохов козака, який рахував полонених.
— На другу сотню,— відповів козак.
— Filez, filez2, —примовляв Долохов, навчившись цього вислову у французів, і погляд його, зустрічаючись з очима полонених, що проходили повз нього, спалахував жорстоким блиском.
Денисов з понурим обличчям, знявши папаху, йшов позаду козаків, які несли до викопаної в саду ями тіло Петі Ростова.
XVI
З 28 жовтня, коли почались морози, втеча французів набрала' тільки трагічнішого характеру; замерзали й засмажувались до смерті біля вогнищ солдати; і далі їхали в шубах та колясках з награбованим добром імператор, королі та герцоги; але в суті своїй процес втечі і розкладу французької армії з часу виходу з Москви анітрохи не змінився.
Від Москви до Вязьми з сімдесятитрьохтисячної французької армії, не враховуючи гвардії (яка за всю війну нічого не робила, крім того, що грабувала), з сімдесяти трьох тисяч залишилось тридцять шість тисяч (з цього числа не більше як п'ять тисяч
1 — Козаки!
2 — Проходь, проходь,
вибуло в боях). Ось перший член прогресії, яким математично правильно визначаються дальші.
Французька армія в тій самій пропорції танула і знищувалась від Москви до Вязьми, від Вязьми до Смоленська, від Смоленська до Березіни, від Березіни до Вільни, незалежно від більшого чи меншого холоду, переслідування, перетинання шляху та всіх інших умов, узятих окремо. Після Вязьми війська французькі замість трьох колон збилися в одну купу і так ішли до кінця. Бертьє писав своєму государеві (відомо, як далеко від істини дозволяють собі начальники описувати стан армії). Він писав:
"Je crois devoir faire connaître à Votre Majesté l'état de ses troupes dans les différents corps d'armée que j'ai été à même d'observer depuis deux ou trois jours dans différents passages. Elles sont presque débandées. Le nombre des soldats qui suivent les drapeaux est en proportion du quart au plus dans presque tous les régiments, les autres marchent isolément dans différentes directions et pour leur compte, dans l'espérance de trouver des subsi-stanses et pour se débarrasser de la discipline. En général ils regardent Smolensk comme le point où ils doivent se refaire. Ces derniers jours on a remarqué que beaucoup de soldats jettent leurs cartouches et leurs armes. Oans cet état de choses, l'intérêt du service de Votre Majesté exige, quelles que soient ses vues ultérieures qu'on rallie l'armée à Smolensk en commençant à la débarrasser des non-combattans, tels que hommes démontés et des bagages inutiles et du matériel de l'artillerie qui n'est plus en proportion avec les forces actuelles. En outre les jours de repos, des subsistances sont nécessaires aux soldats qui sont exténués par la faim et la fatigue; beaucoup sont morts ces derniers jours sur la route et dans les bivacs. Cet état de choses va toujours en augmentant et donne lieu de craindre que si l'on n'y prête un prompt remède no ne soit plus maître des troupes dans un combat. Le 9 Novembre, à 30 verstes de Smolensk"1.
1 "За обов'язок вважаю донести вашій величності про стан корпусів, які. я оглянув на марші за останні три дні. Вони майже в цілковитому розброді. Тільки четверта частина солдатів залишається при прапорах, решта йдуть самі собою різними напрямами, намагаючись знайти харчі і збутися служби. Всі думають лише про Смоленськ, де сподіваються відпочити.^ Останніми днями багато солдатів покидали патрони й рушниці. Хоч би які були ваші дальші наміри, але користь служби вашої величності вимагає зібрати корпуси у Смоленську і відділити від них спішених кавалеристів, неозброєних, зайві обози та частину артилерії, бо вона тепер не відповідає кількості військ. Конче потрібне продовольство та кілька днів спокою; солдати виснажені голодом і втомою; останніми днями багато солдатів померло по дорозі й на бівуаках. Таке тяжке становище безперестанно посилюється і змушує побоюватися, що, коли не буде вжито швидких заходів, щоб запобігти лихові, то ми незабаром не матимем війська в своєму розпорядженні на випадок бою. 9 листопада, за ЗО верст від Смоленська".
Ввалившись у Смоленськ, що здавався їм обітованою землею, французи вбивали один одного за провіант, грабували свої ж магазини і, коли все було розграбовано, побігли далі.
Усі йшли, самі не знаючи куди і чого вони йдуть. Ще менше за інших знав це геній Наполеона, бо ніхто йому не наказував. Проте він та близькі до нього дотримувалися своїх давніх звичок: писались накази, листи, рапорти, ordre du jour1; називали один одного: "Sire, Mon Cousin, Prince d'Ekmuhl, Roi de Nâples"2 і T. ін. Але накази й рапорти були лише на папері, ніщо за ними не виконувалось, бо не могло виконуватись, і, хоч називали один одного величностями, високостями та братами в перших, усі вони почували, що вони жалюгідні й гидкі люди, які наробили багато зла, і тепер доводиться за це розплачуватись. І, хоч вони вдавали, ніби дбають про армію, думали вони тільки кожен про себе та про те, щоб якнайшвидше втекти і врятуватися.
XVII
Дії російського і французького військ під час зворотної кампанії від Москви і до Німану схожі на гру в піжмурки, коли двом зав'язують очі і один зрідка дзвонить дзвіночком, щоб повідомити про себе того, що ловить. Спочатку той, кого ловлять, дзвонить, не боячись супротивника, але коли йому стає скрутно, він, намагаючись нечутно йти, втікає від свого ворога і часто, думаючи втекти, іде просто до нього в руки.
Спочатку наполеонівські війська ще давали про себе знати— це було в перший період руху Калузьким шляхом, але потім, вибравшись на Смоленський шлях, вони побігли, притискаючи рукою сердечко дзвіночка, і часто, думаючи, що вони втікають, набігали просто на росіян.
У зв'язку з тим, що французи і за ними росіяни бігли швидко і що внаслідок того коні,— головний показник, за яким приблизно пізнається становище, що в ньому перебуває ворог,— були виснажені, роз'їздів кавалерії не існувало.