А ще п'ятнадцять – у Чікаго, в суботу.
Герцогиня стражденно стисла пальцями скроні – в сонячному промені спалахнули діаманти.
– Господи, як же це я забула? Просто весь час тільки й думаю…
– Пусте. Я б вам сам нагадав.
– До перерви ми вже не встигнемо. Зробимо це по обіді, гаразд? Наш банк оформить…
– Ви дасте мені гроші готівкою, – сказав гладун. – Тільки готівкою. Двадцятидоларовими купюрами – і не новими.
Вона пильно глянула на нього.
– Чому?
– Щоб не видно було, звідки вони.
– Ви нам не довіряєте?
Він похитав головою.
– В таких справах, як наша з вами, тільки дурень може комусь довіряти.
– Чому ж тоді ми повинні довіряти вам?
– Тому, що мені світять іще п'ятнадцять кусків. – У його писклявому голосі почулися дратливі нотки. – І не забудьте: ті п'ятнадцять – теж готівкою. І в суботу, до речі, банки не працюють.
– А що як у Чікаго ми не заплатимо вам? – спитала герцогиня.
На обличчі Огілві не лишилося й сліду посмішки.
– Що ж, я радий, що ви допускаєте й такий варіант, – сказав він. – Тепер ми, мабуть, порозуміємося остаточно.
– Я вважаю, що ми вже порозумілися, але мені просто цікаво.
– В Чікаго у нас буде така програма, герцогине: приїхавши, я залишу машину на стоянці, вам невідомій. Потім прийду в готель і одержу від вас п'ятнадцять тисяч. А тоді вже віддам ключі й скажу, де стоїть машина.
– Ви не відповіли на моє запитання.
– Бо ви мене перебиваєте, – в свинячих очицях засвітилися глузливі вогники. – Якщо ця програма з якоїсь причини зірветься – скажімо, ви заявляєте, що грошей нема: ви, мовляв, забули, що банк вихідний – я зразу ж викликаю поліцію. Чікагську.
– Але вам теж доведеться давати пояснення. Скажімо, як ви опинилися з цією машиною на півночі.
– Як опинився? Будь ласка: я скажу, що ви заплатили мені дві сотні – а цю суму я матиму при собі – за те, щоб я перегнав вашу машину в Чікаго. Для вас, мовляв, ця відстань – завелика, і ви з герцогом вирішили летіти. Тільки в Чікаго, скажу, я помітив, що машина пошкоджена – і зметикував, у чім річ. Ну, і так далі…
– Ми додержимо свого слова, – запевнила Огілві герцогиня Кройдонська. – Просто, як ви кажете, я хотіла, щоб ми до кінця зрозуміли одне одного.
Детектив кивнув.
– Тепер, здається, все з'ясовано.
– Приходьте сюди о п'ятій, – сказала герцогиня. – На той час я приготую гроші.
Коли двері за Огілві зачинилися, герцог Кройдонський вийшов із кутка, в якому чекав закінчення розмови. Підійшовши до буфета, на якому стояла таця з пляшками й чарками, він налив собі щедру порцію віскі, додав трохи содової й вихилив одним духом.
– Отже, і сьогодні – з самого ранку, – ущипливо зауважила герцогиня.
– Хочу продезинфікуватися. – Він знову наповнив чарку, але тепер тільки трохи надпив її. – Після візиту цього типа я почуваюся так, наче в багні викачався.
– Що ж, у нього, мабуть, шкура товстіша, – відказала вона. – Адже він теж міг би погребувати товариством п'яного вбивці.
Герцог пополотнів. Тремтячою рукою він поставив чарку на тацю.
– Це удар нижче пояса, люба.
– Убивці, що переїхав дитину і втік, – додала вона.
– Ну, цього я тобі не подарую! – скрикнув герцог. Руки йога стислися в кулаки, він ледве стримувався, щоб не вдарити її. – Це ж ти! Ти сказала мені їхати далі, не зупинятися, не вертатися! Якби не ти, я повернувся б! Але ти весь час бубоніла, що це вже нічого не дасть, що я їм нічим не зараджу. Я б і вчора ще пішов до поліції. Знову ти не пустила! А тепер-от маємо його… цього… цього прокаженого, який остаточно спустошить наші душі… – Останні слова він вимовив уже майже пошепки.
– Ти викричався? Можна вважати, що істерика скінчилася? – спитала герцогиня. Він не відповів, і вона заговорила знову. – А тепер дозволь нагадати, що довго вмовляти тебе не довелося. Якби ти справді схотів діяти інакше, жодні мої слова тебе б не зупинили. Що ж до прокази, то вона тобі не загрожує, ти ж із цим типом не дуже знався, полишивши на мене все, що мусив би зробити сам.
Герцог зітхнув.
– Знову я, дурень, почав суперечку з тобою. Пробач.
– Якщо суперечка потрібна тобі, як розумова гімнастика, – я да твоїх послуг, – байдуже промовила вона.
Герцог знову взявся за чарку, неуважливо покрутив її і сказав:
– Дивна річ! Якийсь час мені вже здавалося, що це нещастя зблизило нас…
В голосі його вчувалося благання, і герцогиня на хвильку завагалася. Після розмови з Огілві вона теж почувалася вкрай пригніченою і стомленою. І над усе їй хотілося зараз спокою. Але від думки про те, що ціною цього спокою має бути примирення, вона аж здригнулася.
– Я цього не помітила, – неприязно відповіла вона. – І взагалі, зараз не час для сентиментів.
– Ясно! – і герцог, немовби слова дружини підхльоснули його, вихилив чарку й наповнив її знову.
Герцогиня крізь зуби процідила:
– Я прошу тебе, однак, не впиватися. До банку, звичайно, піду я, але потрібен буде і твій підпис!
7
Уоррен Трент вирішив кинути в очі Томові Ерлшору те, що почув учора від Кертіса О'Кіфа. "Ми маємо дані про те, – сказав О'Кіф, – що Ерлшор обдурює вас на кожному кроці".
О'Кіф додержав своєї обіцянки – підкріпив звинувачення фактами. О десятій ранку молодий чоловік, що, ніяковіючи, відрекомендувався як Шон Холл, службовець О'Кіфової готельної корпорації, вручив Трентові в його помешканні звіт на семи сторінках – детальний виклад результатів стеження із зазначенням дат і годин.
Похмуро насупившись, Трент почав читати, і що далі він читав, то важче ставало йому на душі. В донесенні згадувався не тільки Том Ерлшор, а й інші відповідальні службовці готелю. Гірка істина розкрилася Трентові: його ошукували люди, на яких він звик покладатися, мов на себе самого, люди, що їх він вважав своїми особистими друзями. Було ясно також, що в звіті подано далеко не повну картину крадіжок і зловживань, які процвітають у готелі.
Акуратно згорнувши папір, він сховав його до внутрішньої кишені піджака.
Він міг би дати вихід своєму гніву – викликати по черзі всіх цих негідників, сказати їм усе, що він про них знає й думає, і з тріском витурити їх. Така екзекуція могла б навіть дати якесь гірке задоволення.
Але останнім часом кожен емоційний вибух страшенно спустошував його. Тим-то він вирішив розправитися з Томом Ерлшором, а інших не чіпати.
В усякому разі, подумав Уоррен Трент, цей звіт звільнив його від моральних зобов'язань. Якщо досі, коли йшлося про майбутнє "Сейнт-Грегорі", він почувався відповідальним за долю своїх службовців, то тепер, переконавшись у їх чорній невдячності, міг із чистою совістю заплатити їм тією ж монетою.
Коктейль-хол "Понтальба" містився на першому поверсі готелю, і потрапити до нього можна було просто з вестибюля через подвійні, оббиті шкірою двері з бронзовими ручками. За дверима три вкриті килимом сходинки вели до великого приміщення у формі літери "Г": попід стінами – кабінети, а посередині – столики і зручні шкіряні крісла в чохлах.
На відміну від більшості коктейль-холів, "Понтальба" був яскраво освітлений. Це давало змогу відвідувачам бачити одне одного; їм добре видно було також бар, перед стойкою якого височіло з десяток стільців для самотніх випивак, які теж, крутнувшись разом із сидінням, могли роздивлятися товариство.
Коли Уоррен Трент увійшов з вестибюля в "Понтальбу", до полудня лишалося двадцять п'ять хвилин. В коктейль-холі було майже безлюдно: лише юнак з дівчиною в одному з кабінетів і двоє чоловіків із жетонами делегатів з'їзду за столиком біля дверей. Наплив відвідувачів, що звикли до чарки перед ленчем, почнеться хвилин за п'ятнадцять – і тоді вже тихенько не поговориш. Та власник готелю вважав, що для розмови, з якою він сюди прийшов, вистачить і десяти хвилин.
Відмахнувшись від офіціанта, що кинувся йому назустріч, Уоррен Трент попрямував до бару. Він ще здалеку побачив Тома Ерлшора – той стояв за стойкою спиною до залу й читав газету, поклавши її на касовий апарат. Тягнучи ногу, Трент підійшов до стойки й сів на круглий стілець. Старший бармен вивчав "Вісті з іподромів".
– То ось куди йдуть мої гроші! – сказав Трент.
Ерлшор злякано обернувся, але, впізнавши хазяїна, просяяв.
– Боже, містере Трент, адже так до смерті налякати можна!
Том Ерлшор хутко згорнув газету і сховав її до задньої кишені штанів. Дивлячись на нього – лисого, з віночком сивого волосся (чисто тобі Санта – Клаус!), з обличчям, що аж ніби потріскалося під широкою усмішкою, Уоррен Трент подумав, чому він раніше ніколи не помічав, як догідливо й фальшиво посміхається цей тип.
– Давненько ви до нас не навідувалися, містере Трент. Вже й не пам'ятаю, коли були тут востаннє.
– Тебе це хіба ображає?
Ерлшор зам'явся.
– Н-ні.
– Ще б пак: нащо хазяїн тому, в кого своя рука владика…
Ледь помітна тривога промайнула в барменових очах. Він засміявся – мабуть, щоб заспокоїти себе.
– У вас завжди напоготові якийсь жарт, містере Трент. О, до речі, я вам зараз щось покажу. Хотів принести до вас нагору, але так і не зібрався. – Ерлшор висунув під стойкою шухляду, вийняв конверт і видобув звідти кольорову фотографію. – Це Дерек – мій третій онук. Ач, який опецьок. Здоровий, як його мати, а все завдяки тому, що ви для неї колись зробили. Етель – цебто, моя дочка, пам'ятаєте? – часто розпитує мене про вас. І вона, і всі мої домашні просто моляться на вас. – Він поклав фотографію на стойку.
Уоррен Трент, навіть не глянувши, посунув її назад, Ерлшорові в руки.
Старший бармен збентежився.
– Ви чимось незадоволені, містере Трент? – І, не дочекавшись відповіді, додав: – Може, вип'єте чогось?
Трент хотів був відмовитися, але, передумавши, кинув:
– Шипучку з джином.
– Одна мить, сер!
Том Ерлшор блискавично зібрав докупи пляшки з інгредієнтами. Трент завжди з насолодою спостерігав, як він працює. Колись, запрошуючи до себе гостей, він нерідко доручав Томові готувати напої – в цьому той був справжній віртуоз; точності й своєрідній вишуканості його ощадливих рухів міг би позаздрити професіональний жонглер. Ось і тепер, повороживши буквально кілька секунд, він артистичним жестом підніс хазяїнові келих.
Уоррен Трент ковтнув і схвально кивнув.
– Смачно? – спитав Ерлшор.
– Авжеж, – відказав Трент. – Добра штука. – Він глянув Ерлшорові просто в очі. – Я задоволений, бо це – останній коктейль, зроблений тобою в моєму готелі.
Тривога нарешті переросла в страх.