— Чи те, що половину цегли продано фінікійським купцям, чи те, що на складі бракує десяти тисяч пар сандалів, чи, може, якийсь підлий голодранець шепнув йому що про металеві гути?.."
І серце Ранузера сповнила велика тривога.
Раптом царевич повернувся до свого почту й покликав Тутмоса, який мав завжди бути біля нього. Коли Тутмос підбіг, царевич одійшов з ним набік.
— Слухай, — мовив він, показуючи на пустелю. — Бачиш он ті гори?
— Ми були там минулого року... — зітхнув Тутмос.
— Я згадав Сару...
— Зараз спалю пахощі! — вигукнув Тутмос. — Бо я вже думав, що, ставши намісником, ти забув про своїх вірних слуг...
Царевич глянув на нього й знизав плечима.
— Вибери, — мовив він, — з-поміж дарів, які мені принесли, дещо з найкращого посуду, речей і тканин, а особливо золотих браслетів та ланцюгів, і одвези все Сарі.
— Живи вічно, Рамзесе! — тихо мовив чепурун. — Ти благородний володар...
— Скажи їй, — вів далі царевич, — що моє серце завжди сповнене ласки до неї. Скажи, що я хочу, щоб вона берегла своє здоров'я і дбала про дитину, яка має з'явитися на світ. Коли підійде час пологів, а я виконаю наказ мого батька, скажи Сарі, хай приїде до мене й оселиться в моєму домі. Я не можу допустити, щоб мати моєї дитини сумувала в самотині... їдь, зроби, що я тобі сказав, і повертайся з добрими вістями.
Тутмос упав ниць перед володарем і відразу вирушив у дорогу. Почет царевича, який не міг розгадати суті їхньої розмови, заздрив Тутмосу за те, що він має таку ласку наступника трону, а достойний Ранузер відчував у серці ще більший неспокій.
"Коли б тільки, — думав він засмучено, — не довелось мені накласти на себе руки і в розквіті літ осиротити свій дім... І чому я, нещасний, привласнюючи добро його святості фараона, не подумав про годину розплати?.."
Обличчя номарха стало жовтим, ноги під ним тремтіли. Але царевич, охоплений хвилею спогадів, не помітив його тривоги.
Розділ двадцять третій
Тепер у місті Ану почалася смуга бенкетів і розваг. Достойний Ранузер дістав з льохів найкращі вина, з трьох сусідніх номів з'їхалися найвродливіші танцівниці, найславетніші музиканти, найвигадливіші фокусники. Весь час царевича Рамзеса був заповнений. Зранку муштра воїнів та прийом прохачів, потім бенкет, видовища, полювання й знову бенкет.
Але саме тоді, коли номарх Гаку був цілком певен, що намісникові вже надокучили адміністративні й господарські справи, царевич викликав його до себе й запитав:
— Здається, ном вашої достойності один із найбагатших в Єгипті?..
— Так... хоч ми мали кілька тяжких років... — відповів Ранузер, і знову серце його завмерло, а ноги почали тремтіти.
— Оце мене, власне, й дивує, — мовив царевич, — бо прибутки його святості зменшуються з року в рік. Чи не могли б ви пояснити мені причину цього?
— Повелителю, — мовив номарх, схиляючись до землі. — Я бачу, що мої вороги посіяли в твоїм серці недовіру до мене; отож, що б я не сказав, не зможу переконати тебе ні в чому. То дозволь мені не казати нічого. Краще нехай прийдуть сюди писарі з паперами, щоб ти сам зміг потримати їх у руках і перевірити...
Царевич трохи здивувався цьому несподіваному вибухові, але охоче пристав на таку пропозицію. Він навіть трохи зрадів, бо йому здавалось, що звіти писарів допоможуть йому збагнути таємницю управління державою.
На другий день з'явився перед його очі великий писар ному Гак з кількома помічниками; вони принесли з собою кільканадцять сувоїв папірусу, списаного з обох боків. Коли їх розгорнули, то вийшла ціла дорога, завширшки на три п'яді доброї руки і на шістдесят кроків завдовжки. Царевич уперше бачив такий велетенський документ, що містив у собі опис тільки однієї провінції протягом одного року.
Великий писар сів на підлозі, схрестивши ноги, й почав:
— "На тридцять третьому році царювання його святості Мер-Амон-Рамзеса розлив Нілу запізнився. Селяни, вважаючи причиною лиха зле чаклунство чужоземців, що живуть у провінції Гак, почали громити оселі невірних євреїв, хеттів та фінікійців і кілька чоловік убили. З наказу його достойності номарха винних притягнуто до суду; двадцять п'ять селян, двох каменярів і п'ятьох шевців заслано в копальні, а одного рибалку — задушено..."
— Що це за документ? — перебив його царевич.
— Це судовий звіт, який буде покладено до ніг його святості.
— Облиш це і читай про царські прибутки.
Помічники великого писаря скрутили відхилений документ і подали йому інший. Чиновник знову почав читати:
— "Дня п'ятого місяця тот привезено до царських складів шістсот мір пшениці, на що головний доглядач видав розписку.
Дня сьомого місяця тот великий скарбник довідався і встановив, що з тогорічного збору зникло сто сорок вісім мір пшениці. Під час перевірки два робітники вкрали міру зерна й заховали його між цеглою. Коли це підтвердилось, їх було віддано до суду і заслано в копальні за посягання на власність його святості..."
— А ті сто сорок вісім мір?.. — спитав наступник трону.
— Миші з'їли, — відповів писар і читав далі: — "Восьмого числа місяця тот прислано двадцять корів і вісімдесят чотири вівці на заріз, яких доглядач наказав віддати полкові Яструба, за належною розпискою..."
Таким чином, намісник день за днем довідувався, скільки ячменю, пшениці, квасолі й зерна лотоса було звезено до складів, скільки віддано до млинів, скільки покрадено й скількох робітників за те заслано в копальні. Звіт був такий нудний і хаотичний, що в половині місяця паофі царевич наказав припинити читання.
— Скажи мені, великий писарю, — спитав Рамзес, — що ти з цього розумієш? Про що ти дізнаєшся з цього?
— Про все, що ти, володарю, мені накажеш. І почав знову з початку, але вже напам'ять.
— "Дня п'ятого місяця тот привезено до царських складів..."
— Годі! — крикнув розгніваний царевич і наказав їм іти геть.
Писарі впали ниць перед ним, потім швидко забрали свої папіруси, знову впали ниць і притьмом зникли за дверима.
Царевич викликав до себе номарха Ранузера. Достойний номарх прийшов до нього із схрещеними на грудях руками, але із спокійним виразом на обличчі. Він щойно довідався від писарів, що намісник не може нічого зрозуміти із звітів і що їх навіть не вислухав.
— Скажи мені, достойний номарху, — почав наступник трону, — чи й тобі читають звіти?
— Щодня...
— І ти їх розумієш?
— Пробач, найясніший володарю, але... чи зміг би я правити провінцією, якби не розумів цього?
Царевич зніяковів й замислився. Може, й справді тільки він не може цього збагнути?.. А тоді на що обернеться вся його влада?..
— Сідай, — мовив він після паузи, показуючи Ранузерові на стілець. — Сідай і розкажи мені: як саме ти правиш номом?
Достойний номарх пополотнів, і очі в нього полізли на лоб. Рамзес помітив це і почав його заспокоювати:
— Не думай, що я не довіряю твоїй мудрості... Навпаки, я не знаю людини, яка краще від тебе могла б нести тягар влади. Але я ще молодий і прагну осягнути цю складну науку. Отож прошу тебе — поділися зі мною хоч частиною свого досвіду. Ти правиш номом — я про це знаю!.. Але поясни мені: як ти це робиш?
Номарх полегшено зітхнув і почав:
— Я розповім тобі, найясніший повелителю, як минає моє життя, щоб ти знав, яку важку працю я несу. Зранку після купелі я приношу пожертви богові Атуму, а потім кличу до себе скарбника й розпитую його, чи як слід сплачують податки для його святості. Коли він каже мені, що добре, — я хвалю його... Коли каже, що той або той не сплатив податків, — даю наказ, щоб непокірних ув'язнили.
Потім я кличу до себе доглядача царських комор, щоб дізнатися, скільки прибуло зерна. Якщо багато — хвалю його. Якщо мало — наказую покарати винних... Після цього приходить великий писар і доповідає, що треба війську, урядовцям і робітникам із добра його святості, — і я велю видати все це під розписку. Коли він видає менше — хвалю його, якщо більше — починаю слідство.
Пополудні приходять до мене фінікійські купці, яким я продаю збіжжя, а гроші вношу до скарбниці фараона. Потім молюся і затверджую судові вироки; а надвечір поліція доповідає мені про все, що сталося. Не далі як позавчора люди з мого ному вдерлися на територію провінції Ка й осквернили статую бога Себека. В душі я зрадів, бо то ж не наш покровитель; проте наказав кількох винуватців задушити, багатьох заслати до копалень, а решту побити киями. Тому в моєму номі панують тиша й добрі звичаї, а податки надходять щодня...
— Проте прибутки фараона зменшилися і у вас, — перебив його царевич.
— Справедливі слова твої, володарю, — зітхнув достойний Ранузер. — Жерці кажуть, що боги розгнівались на Єгипет за засилля чужинців; та все ж я бачу, що й боги не гордують фінікійським золотом і коштовними каменями...
В цю хвилину, попереджений черговим офіцером, до зали увійшов верховний жрець Ментезуфіс, щоб запросити намісника й номарха на якусь прилюдну відправу. Обидва сановники прийняли це запрошення, а номарх Ранузер виявив при цьому таку побожність, що царевич аж здивувався.
Коли Ранузер, низько вклоняючись, вийшов, намісник звернувся до жерця:
— Оскільки ти, святий пророче, заступаєш при моїй особі найдостойнішого міністра Гергора, прошу тебе, поясни мені одну річ, яка сповнює моє серце великою тривогою.
— Чи зможу я це зробити? — відповів жрець.
— Зможеш, бо ти джерело мудрості, якій слугуєш. Поміркуй тільки над тим, що я тобі скажу. Ти знаєш, навіщо вирядив мене сюди його святість фараон...
— Щоб ти, царевичу, ознайомився з багатством та урядуванням країни,— мовив Ментезуфіс.
— Я це й роблю. Розпитую номархів, оглядаю край та його людність, слухаю звіти писарів, але нічого не можу зрозуміти, і це отруює мені життя й дивує мене.
Адже, коли я маю справу з військом, мені зрозуміло все: скільки в ньому воїнів, коней, колісниць; які воєначальники пиячать або погано несуть службу, а які добре виконують свої обов'язки. Я знаю також, що робити з військом. Якби на полі стояв переді мною ворожий корпус — щоб його побити, я взяв би два корпуси. Якби ворог стояв в оборонній позиції, я не рушив би на нього, коли б не мав трьох корпусів. Якби ворог був недосвідчений і йшов у бій безладною юрбою, тоді проти тисячі його воїнів я виставив би п'ятсот своїх і побив би його! Якби ворог мав тисячу сокирників і я тисячу — я б кинувся на них і переміг би, коли б ще мав на допомогу сто пращників.
У війську, святий отче, — вів далі Рамзес, — я бачу все, як пальці на власній руці, і на кожне питання маю готову відповідь, підказану мені розумом.