Було вже пізно; дзиґарі нагадали панам і слугам, що час іти на відпочинок, і вони не перечили проти цього сиґналу.
Роздягаючи пана, Жак запитав його:
— Мій пане, чи ви любите картини?
Пан: Так, але в розповіді, бо хоч я так само, як і кожен аматор, можу категорично висловлювати свою думку, признаюся тобі щиро, що в кольорі й на полотні я нічого в них не тямлю; що я не можу розрізнити одну школу від іншої; що мені можуть дати Буше за Рубенса чи за Рафаеля; що я можу взяти погану копію за першорядний оригінал; що можу цінувати мазню, яка коштує шість франків, на тисячу екю, і давати шість франків за річ, варту тисячі екю. Врешті, скажу тобі, що я купував свої картини виключно тільки на мосту Нотр-Дам, у такого собі Трамблена, який за мого часу давав притулок убожеству чи розпусті і був руїною таланту для молодих учнів Ванльо.
Жак: Як це так?
Пан: Що тебе це обходить? Оповідай свою картину, і якомога стисліше, бо сон валить мене з ніг.
Жак: Станьте перед фонтаном Інносан або при арці Сен-Дені; ці два аксесуари потрібні для збагачення композиції.
Пан: Уже став.
Жак: Бачите посеред вулиці перевернутий фіякр з перебитою ув'яззю?
Пан: Бачу.
Жак: З нього вийшов один чернець і двоє дівчат. Чернець щосили кинувся тікати. Кучер силкується злізти з свого сидіння. Пудель з фіякра погнався за ченцем і схопив його за полу. Чернець борсається, як може, щоб вирватися з собачих зубів. Одна з дівчат, на якій ледве тримається одяг, груди її відкриті, зо сміху аж за боки береться. Друга, що набила собі на лобі ґулю, прихилилася до дверцят і вхопилася обома руками за побите обличчя. Тим часом згромадилася юрба, з криком і реготом збіглася вулична босячня, крамарі й крамарки повиходили з крамниць і поставали перед дверима, інші глядачі повистромлювалися з вікон.
Пан: Дідько б тебе взяв, Жаку, твоя композиція добре укладена, багата, дотепна, різноманітна й повна руху. Як повернемося до Парижу, однеси цей сюжет Фраґонарові;* побачиш, що він здолає з нього зробити.
Жак: По тому, як ви оповіли мені, як розумієтеся на малярстві, я можу прийняти вашу хвалу, не опускаючи очі долу.
Пан: Можу заложитися, що це одна з пригод абата Гюдсона!
Жак: Ви вгадали.
Читачу, тим часом, як ці добрі люди сплять, я хотів би поставити тобі маленьке питання, щоб ти помислив над ним, поклавши й собі голову на подушку: що за дитина могла б народитися від зв'язку абата Гюдсона й пані Ляпоммре?
— Може, порядна людина; може, несвітський негідник.
Скажеш мені про це завтра ранком.
•••
Цей ранок настав, і наші подорожні розлучилися, бо маркізові Дезарсі дорога лежала іншою стороною, ніж Жакові і його панові.
— Отже, повернемося тепер до Жакового кохання?
Я сподіваюся, читачу. Але зовсім певно можу лише сказати, що Жаків пан знає, котра година, що він понюхав табаки і мовив до Жака:
— Гаразд, Жаку, повернемося до твого кохання?
А Жак, замість відповісти на це питання, промовив:
— Чи не дідьча це робота! З ранку до вечора вони нарікають на життя, і бракує їм відваги зректися його! Походить це від того, що це життя, беручи загально, не таке вже й погане, чи, навпаки, в майбутньому вони бояться ще гіршого?
Пан: Те й друге. До речі, Жаку, чи ти віриш у потойбічне життя?
Жак: Я ні вірю в нього, ні не вірю; я не думаю про нього. Я лише користуюся, як можу ліпше, цим життям, яке нам відписане в рахунок майбутньої спадщини.
Пан: Щодо мене, то я почуваю себе, ніби лялечка в кожушку, і любо мені думати, що метелик, тобто моя душа, пробивши в свій час кожушок, вилетить з нього на суд Божий.
Жак: Ваше уявлення чудове.
Пан: Воно не моє; я його вичитав, здається мені, в одного італійського поета, на ім'я Данте, який написав твір під назвою: "Комедія про пекло, чистилище і рай".*
Жак: Це дивна тема для комедії!
Пан: Є там, бігме, чудові речі, особливо в пеклі. Єресіярхів він замикає у вогненних трунах,* з яких виривається полум'я і спустошує все навколо; невдячних розставляє по нішах, де вони проливають сльози, що замерзають у них на щоках; а ледачих ще в інших нішах і про цих останніх каже, що кров спливає з їх жил й її пожирають огидні хробаки... Але з якого приводу впала тобі на думку згадка про наше засудження життя, яке ми проте боїмося втратити?
Жак: З приводу того, що розповів мені секретар маркіза Дезарсі про чоловіка вродливої жінки з кабріолета.
Пан: Вона вдова?
Жак: Вона втратила свого чоловіка під час однієї подорожі до Парижу; і клята душа, той чоловік, і слова не хотів чути про причастя перед смертю. Тоді ту пані замка, у якої Рішар зустрівся з абатом Гюдсоном, попросили помирити його з чепцем.
Пан: Що ти хочеш сказати своїм чепцем?
Жак: Чепець це шапчина, яку надівають на голови немовлятам.
Пан: Розумію. І як вона заходилася переконувати його, щоб він змалився?
Жак: Сіли колом біля вогню. Лікар, помацавши пульс хворого, який, як він помітив, був дуже кволий, сів до кола з іншими. Пані, про яку мова, сіла ближче до ліжка хворого і звернулася з кількома питаннями до доктора, так щоб і не говорити дуже голосно і щоб хворий почув усе, що йому з розмови належало чути. Отак між тією пані, доктором і кількома присутніми зав'язалася розмова, яку я вам перекажу за порядком.
Пані: Чи не сказали б ви нам, докторе, як почуває себе пані принцеса Пармська?
Доктор: Щойно я був в одному домі, де мене запевнили, ніби їй так погано, що нема жодної надії на видужання.
Пані: Ця принцеса завжди була зразком побожности. І кожного разу, коли почувала себе в небезпеці, жадала висповідатися й причаститися.
Доктор: Парох* з Сен-Року має принести їй сьогодні святі мощі до Версалю; але він прибуде запізно.
Пані: Не сама лише інфанта подає цей добрий приклад. Пан герцоґ Шеврез, який був важко захворів, не чекав, поки йому запропонують висповідатися й причаститися, він сам покликав священика, і це було вельми приємне для родини.
Доктор: Йому тепер багато ліпше.
Хтось з присутніх: Певно ж, що від причастя не вмирають; навпаки.
Пані: Справді, коли надходить небезпека, належить виконати цей обов'язок. Здається, що хворі не розуміють, як важко для тих, що їх оточують, пропонувати їм це зробити, хоч і як це конечне.
Доктор: Я був сьогодні в одного хворого, який два дні тому спитав мене:
— Докторе, як ви оцінюєте мій стан?
— Пане, у вас велика гарячка, і важкі напади її будуть повторюватися.
— Ви припускаєте, що черговий напад може статися в скорому часі?
— Ні, але я боюся лише за сьогоднішній вечір.
— Коли так, то я мушу попередити одну людину, з якою маю полагодити справу, що стосується мене самого, щоб упоратися з нею, поки ще маю ясну голову...
Він висповідався і прийняв святе причастя. Я прийшов увечорі, нападу гарячки не було. Учора йому було ліпше; сьогодні небезпека для нього вже проминула. У своїй лікарській практиці я бачив багато випадків такого впливу святого причастя.
Хворий (до прислужника): Принеси сюди мою курку.
Жак: Принесли йому курку, він хотів її розламати, але йому бракувало сили. Йому порізали крило, на маленькі шматочки. Він зажадав хліба, жадібно кинувся на нього і почав жувати на повен рот, але не міг проковтнути і мусів виплювати на серветку. Потім зажадав чистого вина, ледве змочив ним губи й промовив:
— Я почуваю себе дооре...
Але не минуло й півгодини, як він був мертвий.
Пан: Але все таки та пані почала була добре... А як з твоїм коханням?
Жак: А наша умова, на яку ви погодилися?
Пан: Розумію... Ти влаштувався у замку Деґляна, і стара служниця наказала своїй молодій донці Денізі відвідувати тебе чотири рази на день і доглядати тебе. Але заки ти оповідатимеш далі, скажи мені, чи Деніза зберегла свою цноту?
Жак (кашляючи): Думаю, що так.
Пан: А ти?
Жак: Опливло вже багато часу, як по моїй цноті й сліду не стало.
Пан: Виходить, це не була твоя перша любов?
Жак: Чому ж?
Пан: Тому що люблять ту, якій свою цноту віддають, як і тебе любить лише та, яку ти позбавив цноти.
Жак: Іноді так, іноді ні.
Пан: А як ти втратив свою цноту?
Жак: Я її не втратив; я за всіма правилами поміняв її.
Пан: Розкажи мені кількома словами, як відбувся цей обмін.
Жак: Це було б, як перша глава в євангелії Луки — безконечна літанія, той народив і т. д.,* починаючи від першої й кінчаючи Денізою, останньою.
Пан: Яка переконана, що дістала її, а насправді — ні.
Жак: Як і перед Денізою дві сусідки в нашому селі.
Пан: Які вірили, що дістали твою цноту, хоч її й сліду не було.
Жак: Так.
Пан: Обдурити двох, не віддавши їм своєї невинносте, не велика штука.
Жак: Ось послухайте, мій пане, з правого куточка ваших уст, що підноситься, і з руху вашої лівої ніздрі я прочуваю, що ліпше буде, коли я розповім вам з доброї волі, ніж змушувати себе просити; тим більше, що я почуваю, як збільшується мені біль у горлі, а історія мого кохання довга, і в мене вистачить охоти хіба на одне чи двоє коротких оповідань.
Пан: Якби Жак хотів зробити мені велику приємність...
Жак: То що він мав би зробити?
Пан: Почати з історії про втрату своєї невинности. Признатися тобі одверто? Я завжди був ласий на оповідання про цю велику подію.
Жак: А то чому, коли ваша ласка?
Пан: Тому що з усього іншого в цьому роді це єдине пікантне; усе наступне вже тільки звичайне й банальне повторення. Я переконаний, що з усіх гріхів молодої грішниці панотець зацікавиться на сповіді в першу чергу цим.
Жак: Мій пане, мій пане, я бачу, який ви зіпсований, і може статися, що в передсмертну годину нечистий може явитися вам у тій самій подобі, що й Ферраґусові.*
Пан: Може статися й таке. Але я можу заложитися, що твоєю учителькою була якась стара сільська хвойда.
Жак: Не закладайтеся, бо програєте.
Пан: Тоді служниця твого панотця?
Жак: Не закладайтеся, бо програєте знову.
Пан: Його небога?
Жак: Його небога могла луснути з поганого настрою й побожности; дві якості, які добре між собою узгоджуються, але до мене ніяк не пасують.
Пан: У такому разі я, здається, тепер відгадав.
Жак: Щодо мене, то мені зовсім так не здається.
Пан: Якось у базарний день чи на ярмарку...
Жак: Не було тоді ні ярмарку, ні базару.
Пан: Ти пішов до міста...
Жак: Я не ходив до міста.
Пан: А там, угорі, було написане, що ти маєш зустріти в якомусь шинку одну з тих послужливих істот; що ти нап'єшся...
Жак: Ні, я був натще; а якщо там, угорі, було щось написане, то хіба те, що ви в цю годину маєте висилюватися в хибних припущеннях і впадати в ту саму помилку, яку мені закидали: затятися відгадувати і все не туди.