Не крутися, сиди на своєму місці рівно. В божому домі негоже сидіти розлігшись; пам'ятай, що ти маєш служити прикладом для інших хлопчиків, бо ж їм не пощастило дістати такого виховання.
Коли я приїхав у Ферн-Корт, місіс Дріффілд і Рой гуляли в саду. Вони відразу ж підійшли до мене.
— Я показувала Рою свої квіти, — сказала місіс Дріффілд, потискуючи мені руку, і, зітхнувши, додала:— Це єдине, що в мене лишилося.
Вона виглядала не старішою, ніж шість років тому, коли я бачив її востаннє, і носила свій вдовиний траур з мовчазною гідністю. На шиї в неї був комірець із білого крепу, на зап'ястках такі ж манжети. Я помітив, що Рой одягнув чорний галстук до свого елегантного синього костюма; мені здалося, що це — знак поваги до славетного небіжчика.
— Зараз я покажу вам свої квіткові бордюри, — сказала місіс Дріффілд, — а потім підемо снідати.
Ми попростували садовою доріжкою. Рой виявив неабияку ерудицію: він знав назву кожної квітки, і латинські терміни вилітали з його вуст, як сигарети з фабричного автомата. Він розповідав місіс Дріффілд, де вона може дістати різновидності, котрі їй конче необхідно мати, і які є інші прегарні види квітів.
— Може, пройдемо через кабінет Едварда? — запропонувала місіс Дріффілд. — Я зберігаю його в тому вигляді, який він мав за життя чоловіка. Я не допустила жодних змін. Ви не повірите, скільки людей приходить подивитися на будинок. І, звичайно, передусім вони хочуть бачити кімнату, в якій він працював.
Ми зайшли через відчинені скляні двері. На бюро стояла ваза з трояндами, а на маленькому круглому столику поруч із кріслом лежав номер "Спектейтора". В попільницях лежали люльки хазяїна, в чорнильниці було чорнило. Все лишалося, як давніше. В той же час, не знаю чому, кімната здавалася на диво мертвою; вона була просякнута музейною затхлістю. Місіс Дріффілд підійшла до книжкової шафи і з легкою напівграйливою, напівсумною посмішкою швидко провела руками по корінцях півдюжини книг у синій оправі.
— Знаєте, Едвард так захоплювався вашими творами, — сказала вона. — Він часто їх перечитував.
— Мені це дуже приємно чути, — ввічливо відповів я.
Я добре пам'ятав, що під час мого останнього візиту їх тут не було. Ніби між іншим, я вийняв одну з них і провів пальцем по верхньому обрізу, щоб подивитись, чи є там пил. Пилу не було. Тоді я витяг іншу книгу, Шарлотти Бронте, і, балакаючи, проробив такий самий експеримент. На ній теж не було пилу. Отож я лише встановив, що місіс Дріффілд чудова хазяйка і в неї сумлінна покоївка.
Ми сіли снідати. Це був поживний англійський сніданок: ростбіф і йоркширський пудинг; розмова зайшла про роботу, що нею займається Рой.
— Я хочу по змозі полегшити дорогому Рою його тягар, — сказала місіс Дріффілд, — і для цього доклала всіх зусиль, щоб зібрати побільше матеріалу. Звичайно, це було нелегко, зате дуже цікаво. Я перебрала велику кількість старих фото — я покажу їх вам.
Після сніданку ми перейшли до вітальні, і я знову зауважив, з яким винятковим тактом місіс Дріффілд обладнала її. Кімната була навіть більше пристосована до смаків удови видатного письменника, ніж колись до смаків його дружини. Ці ситцеві чохли, ці вази з ароматичною сумішшю, ці китайські фігурки дрезденського виробництва — на всьому лежав невиразний слід смутку: здавалося, вони були сповнені жури про славне минуле.
Я хотів би, щоб цього холодного дня в каміні горів вогонь, але англійці настільки ж загартована, як і консервативна нація. Сумніваюся, щоб місіс Дріффілд спало на думку запалити камін до першого жовтня. Вона спитала мене, чи бачився я з леді, яка колись привозила мене сюди снідати, і з деякої різкості її тону я зрозумів, що після смерті її видатного чоловіка світська знать виявила яскраво виражену тенденцію більше не помічати її. Ми завели розмову про померлого; Рой і місіс Дріффілд вже почали ставити хитрі запитання, щоб підбурити мене на спогади, і я вже мобілізував свою увагу, щоб, бува, не виказати ненароком чогось такого, що мав намір лишити при собі, коли раптом добре вдягнена покоївка внесла на маленькому підносі дві візитні картки.
— Два джентльмени в машині, мем. Вони питають дозволу оглянути будинок і сад.
— Як вони мені надокучили!— скрикнула місіс Дріффілд з трохи незвичною жвавістю. — Хіба це не дивно: я тільки-но казала вам, що до нас раз у раз приходять відвідувачі. Я ніколи не маю спокійної хвилини.
— А чому б вам не сказати, що ви, на жаль, не можете прийняти їх? — спитав Рой, як мені здалося, з деяким єхидством.
— О ні, так я не зроблю нізащо. Едвард цього б не схвалив. — Вона подивилася на картки. — У мене немає при собі окулярів.
Вона передала картки мені, і на одній з них я прочитав: "Генрі Берд Мак-Дугел, Вірджінський університет", олівцем було дописано: "асистент професора англійської літератури". На другій стояло: "Жан Поль Андерхілл", а внизу — нью-йоркська адреса.
— Американці, — сказала місіс Дріффілд. — Скажіть, що мені дуже приємно їх бачити.
Покоївка відразу ж ввела відвідувачів. Обидва вони були широкоплечі молодики з гладенькими, чисто виголеними смаглявими обличчями й гарними очима; обидва були в рогових окулярах і обидва мали густе, чорне, зачесане назад волосся; обидва були вдягнені в зовсім нові англійські костюми, і хоч обидва почували себе трохи ніяково, але говорили багато і поводилися вельми ввічливо. Вони пояснили, що здійснюють літературну подорож по Англії і, глибоко поважаючи Едварда Дріффілда, дозволили собі на шляху до Рея, де збираються відвідати будинок Генрі Джеймса , зробити зупинку тут, сподіваючись, що їм дозволять побачити місце, освячене такою великою кількістю літературних асоціацій. Посилання на Джеймса не дуже, видно, сподобалося місіс Дріффілд.
— Здається, там є кілька дуже добрих майданчиків для гри в гольф, — зауважила вона.
Вона познайомила американців з Роєм і зі мною. Я з величезним захопленням стежив, як Рой використовує слушну нагоду. Виявилося, що він виступав з лекціями у Вірджінському університеті й гостював у одного видатного члена ученої ради факультету. У нього лишилися незабутні спогади. Йому важко сказати, що його вразило більше: щедра гостинність, з якою його приймали чарівні вірджінці, чи їхній величезний інтерес до мистецтва і літератури. Рой почав розпитувати, як почуває себе той і той; він, мовляв, заприязнився там на все життя з багатьма людьми: здавалося, всі ті, з ким він зустрічався, без жодного винятку, були хороші, добрі й розумні. Невдовзі молодий професор вже розповідав Рою, як йому подобаються його книги, а Рой скромної пояснював, яку мету він ставив перед собою в тій чи іншій і як неповно він виконав свій задум. Місіс Дріффілд слухала із щирою увагою і посміхалася, але я помітив, що її посмішка дещо вимушена. Напевно, Рой теж це помітив, бо раптом припинив розмову.
— Не хочу набридати вам своєю балаканиною, — добродушно мовив він гучним голосом. — Я тут тільки тому, що місіс Дріффілд виявила мені велике довір'я, дозволивши написати біографію Едварда Дріффілда.
Це, звичайно, дуже зацікавило відвідувачів.
— Добрячий шмат роботи, повірте мені, — грайливо сказав Рой з американським акцентом. — На щастя, мені допомагає місіс Дріффілд, вона була не тільки прекрасна дружина, але й чудовий особистий секретар і друкарка; матеріали, які вона передала в моє розпорядження, настільки повні, що мені майже нічого робити — хіба тільки скористатися з її працьовитості і її... її щирої старанності.
Місіс Дріффілд скромно розглядала килим на підлозі. Двоє молодих американців дивилися тепер на неї, в їхніх темних очах світилася симпатія, інтерес і повага. Розмова тривала ще якийсь час — побалакали трохи про літературу, не забули і про гольф, бо відвідувачі зауважили, що сподіваються зіграти кілька партій в Реї. І тут знову ініціативу захопив Рой, який радив їм пильнувати такої-то й такої-то ямки; коли ж вони приїдуть до Лондона, він плекав надію, що вони погодяться зіграти з ним у Санінгдейлі. Тут місіс Дріффілд підвелася і запропонувала їм оглянути кабінет та спальню Едварда і, само собою, сад. Рой теж підвівся — очевидно, маючи намір супроводжувати їх, та місіс Дріффілд подарувала йому приємну, але тверду посмішку.
— Не турбуйтеся, Рою, — мовила вона. — Я сама все покажу їм. А ви лишайтеся тут і побалакайте з містером Ешенденом.
— О, гаразд. Певна річ, я залишуся.
Відвідувачі попрощалися з нами, а ми з Роєм посідали в обтягнуті ситцем крісла.
— Гарненька кімната, — почав Рой.
— Дуже гарна.
— Емі довелося докласти багато зусиль, щоб зробити її такою. Ви, мабуть, знаєте, що старий купив цей будинок за два чи три роки перед одруженням. Вона переконувала Дріффілда продати його, але він відмовився. Інколи він бував страшенно впертий. Розумієте, будинок належав якійсь міс Вулф, чиїм управителем був його батько. Він розповідав, що в дитинстві палко мріяв придбати цей будинок, і тепер, коли, мовляв, йому це вдалося, він не має наміру розлучатися з ним. Можна було б подумати, що він зроду не наважиться жити в місті, де кожен знав геть усе про його походження і таке інше. Одного разу бідна Емі ледве не найняла служницю, яка виявилася Едвардовою внучатою племінницею. Коли Емі приїхала сюди, будинок від мансарди до льоху був умебльований в найкращий манері Тоттенхем-Кортроуд. Ви знаєте, в чому вона полягає: турецькі килими і буфети з червоного дерева, оббитий оксамитом гарнітур у вітальні і підлога з сучасного маркетрі. Так він уявляв собі дім джентльмена. Емі каже, що враження було просто жахливе. Він не дозволяв нічого міняти, і їй доводилося робити це з величезною обережністю, щоб він нічого не помітив. Вона розповідала мені, що найважче було з письмовим столом. Не знаю, чи звернули ви увагу на стіл, який стоїть в його кабінеті зараз. Це дуже гарна, стильна річ — я б не відмовився від такого. Ну, а в нього була американська конторка з кришкою на роликах. Вона стояла в нього багато років, на цій конторці він написав добрий десяток книг і просто не хотів з нею розлучатися — він був надто прив'язаний до неї, бо вона так давно служила йому. Обов'язково попросіть Емі розповісти, як їй кінець кінцем пощастило позбутися тієї клятої конторки.