— Це ознака хранителя. Між іншим, я також не знав усього цього заздалегідь.
Вражена побаченим, Ліра опустилася на стілець. Віл здоровою рукою обперся об запилений стіл і спробував щось вимовити, але слова не йшли до нього. Нарешті він сказав:
— Алея… ми прийшли сюди лише тому, що… що один чоловік украв у Ліри одну річ. Йому був потрібен цеп ніж, і він сказав, що коли ми принесемо його, він…
— Я знаю того чоловіка. Він брехун, ошуканець. Він нічого вам не віддасть, тож не припускайтеся помилки. Він дуже хоче отримати цей ніж, і щойно той буде в нього, він зрадить вас. Він ніколи не буде хранителем — ніж ній по праву.
Відчуваючи, як усередині нього щось опирається тому, що він робить, Віл підсунув ніж ближче до себе. Це був нічим не примітний на вигляд кинджал з лезом із тьмяного металу завдовжки десь вісім дюймів, короткою поперечиною з того самого металу та рукояттю з деревини палісандра. Придивившись, хлопець побачив, що по рукоятці пролягають золоті смужки, утворюючи орнамент, котрий він упізнав, лише повернувши ніж догори ногами — на ньому був зображений ангел зі складеними крилами. На другому боці також був ангел, але з розправленими крилами. Золоті смужки трохи виступали над поверхнею, й це вможливлювало краще зчеплення кинджала з долонею. Коли Віл узяв його в руку, то відчув, що ін легкий, міцний і чудово збалансований, а лезо зовсім не було тьмяним. Насправді відразу під поверхнею металу, здається, невпинно вирували хмурі холодні кольори: відтінки темно-фіолетового, темно-синього, коричневого, темно-сірого та того похмурого зеленого, що його можна побачити під деревами з густою кроною. У голові Віла чомусь відразу виникла картина занедбаного цвинтаря, на могили котрого падають перші вечірні тіні. Якщо існувала така річ, як відтінки тіні, тосаме такий колір мало лезо магічного ножа.
Але крайки леза були іншими — насправді вони навіть відрізнялися одна від одної. Одна була з ясної яскравої сталі, що поступово переходила в кольори тіні, і неймовірно гострою. Настільки великою була ця гострота, що Вілові очі її навіть не витримали. Інша крайка була не менш гострою, але сріблястого кольору. Ліра, котра з-за печа Віла також розглядала ніж, сказала:
— Я вже бачила цей колір. Таким було лезо, яким мене збиралися відрізати від Пантелеймона — достеменно таким!
— Це лезо, — промовив Джакомо Парадізі, торкнувшись сталі рукояткою ложки, — розріже будь-яку речовину на світі. Дивіться.
Він натиснув срібною ложкою на лезо. Віл, що три мав ніжу руці, відчув лише легку протидію, але верхівка рукоятки ложки впала на стіл, відрізана начисто.
— Інша крайка, — продовжив старий, — має ще витонченіші властивості. Нею ти можеш навіть створити прохід до іншого світу. Спробуй це зробити. Роби, що я тобі кажу, — тепер ти хранитель. Ніхто, крім мене, не навчить тебе, а часу в нас залишилось обмаль. Підведися та слухай мене.
Віл відштовхнув стілець та став, тримаючи ніж двома пальцями. Він відчував нудоту та запаморочення, а також небажання слухатися старого.
— Я не хочу… — почав він, але Джакомо Парадізі похитав головою.
— Не розмовляй! "Я не хочу, я не хочу…" Ти не маєш вибору. Слухай мене, бо час спливає. Тримай ніж перед собою — ось так. Різати має не лише ніж, а й твій розум. Ти повинен різати й ножем, і думкою. Тепер зроби ось що: спрямуй розум на самісінький кінчик ножа. Зосередься, хлопче, сконцентруйся. Не думай про свою рану — вона загоїться.Думай про кінчик ножа. Наразі ти перебуваєш саме там. Відчуй його, відчуй себе в тій точці. Тобі потрібна щілинка, така маленька, що очима ти її ніколи не побачиш, алекінчик ножа відшукає її — якщо ти помістиш туди свій розум. Обмацуй повітря, і ти відчуєш найменшу щілинку в світі…
Віл спробував зробити це, але його голова гуділа, а ліва рука жахливо пульсувала. Він побачив свої пальці, що лежали на даху, і подумав про матір, свою бідолашну матінку. Що вона сказала б? Як вона втішила б його? Чи зможе він коли-небудь утішити її? Він поклав ніж на стіл, зігнувся, охопивши свою поранену руку, та заплакав. Усього цього було забагато, щоб він це витримав… Ридання роздирали йому горло та груди, а сльози затьмарювали очі — він плакав через неї, свою бідолашну, налякану, нещасливу любу матусю. Він кинув її, кинув…
Його серце стиснула самотність. Але потім він відчув щось дивовижне, протер очі тильним боком долоні та побачив, що голова Пантелеймона лежить у нього на коліні. Деймон, набувши вигляду вовкодава, ніжно дивився на нього сумними очима. Потім він знову лизнув поранену руку хлопця та ще раз поклав голову йому на коліно.
Віл і гадки не мав про існування у Ліриному світі табу, що забороняє будь-кому торкатися деймона іншої людини, і він досі не торкався Пантелеймона лише з увічливості, а не з якоїсь іншої причини. Ліра від подиву скам'яніла: її деймон зробив це за власною ініціативою. За мить він відсунувся та вже у вигляді дрібнісінької молі сів їй на плече. Старий з цікавістю, але досить спокійно спостерігав за цією сценою: очевидно, він уже подорожував між світами та бачив деймонів.
Пантелеймонів учинок допоміг: Віл зробив ковтальний рух, знову підвівся на ноги та витер сльози з очей.
— Добре, я спробую ще, — сказав він. — Розкажіть мені, що робити.
Цього разу він, стиснувши зуби, трусячись від зусилля та стікаючи потом, примушував свій розум зробити те, що йому сказав Джакомо Парадізі. Ліру розривало на шматкибажання втрутитися: вона була знайома з цим станом — як і доктор Мелоун, — і вона знала, що його можна досягти, якщо щосили тягнутися до нього. Але дівчинка стрималася.
— Зупинись, — тихо сказав старий. — Розслабся, не напружуйся. Це тонкий ніж, а не важкий меч, і ти стискуєш його надто міцно. Розслаб пальці, дозволь розуму спокійно проплисти вздовж рук, у зап'ястя, потім у рукоятку, а звідти — у лезо. Не квапся, роби це ніжно, а не силою. Хай розум просто блукає твоїм тілом і ножем. Тоді зроби так,щоб він потрапив у самісінький кінчик, у те місце, де лезо є найгострішим, і сам стань цим кінчиком. Зроби це — поринь туди та відчуй цей стан, а потім повертайся.
Віл зробив ще одну спробу. Ліра побачила, як його тіло, спочатку напружене до скам'янілості щелепи, ніби вияснилося, заспокоїлося та розслабилося, і на нього наче зійшла якась сила. Ця сила була Віловою власною — або, може, належала його деймону. Як він має тужити за своїм деймоном! Ця самотність… Не дивно, що він так плакав, і Пантелеймон цілком слушно торкнувся його, хоча для деймона такий учинок був напрочуд дивним. Вона простягла руку до свого улюбленого деймона, й той, обернувшись на горностая, м'якою хвилею перетік їй на коліна.
Вони побачили, що Віл, затремтівши, зупинився. Напружений не менше, ніж раніше, він цього разу зосередився дещо по-іншому, і ніж також став іншим. Може, річ була в тих кольорах тіні, що вигравали на лезі, чи в тому, як природно він лежав у долоні хлопця, але дрібні рухи, котрі він робив кінчиком ножа, вже видавалися не безладними, а цілеспрямованими. Віл пройшовся невидимою поверхнею в один бік, потім перевернув ніж і пройшовся в інший, сковзаючи по чомусь сріблястим лезом. А потім він, здавалося, знайшов у порожньому просторі якусь діру.
— Що це? Це воно? — хрипко спитав він.
— Так. Не тисни на нього. Повертайся до себе.
Ліра уявила, що бачить, як душа Віла перетікає вздовж леза йому в руку, а потім — у серце. Хлопець зробив крок назад, блимнув очима та опустив руку.
— Я щось там відчув, — сказав він Джакомо Парадізі. — Спочатку ніж лише краяв повітря, а потім я відчув цю штуку…
— Добре. Тепер спробуй ще раз. Цього разу, відчувши це, встроми туди ножа та зроби розріз. Не вагайся і не дивуйся з того, що побачиш, а головне — не впускай ножа.
Перед тим як почати, Віл змушений був присісти на стілець, розслабити руку та двічі чи тричі глибоко зітхнути. Але він явно був націлений завершити розпочате: за декілька секунд він із ножем перед собою підвівся.
Цього разу все пройшло легше. Вже одного разу відчувши ту річ, він знав, що шукати, і менш ніж за хвилину намацав у повітрі маленьку дірку. Це нагадувало пошуки кінчиком скальпеля щілини між двома сусідніми стібками. Хлопець торкнувся дірки, відступив, задля впевненості торкнувся її ще раз і потім учинив те, що казав йому старий — зробив розріз срібною крайкою ножа.
Добре, що Джакомо Парадізі нагадав, що не слід дивуватися! Віл обережно поклав ніж на стіл і лише потім дав вихід своєму подиву. Ліра вже скочила на ноги та широко розкритими очима дивилася на вже знайоме їм віконце, що раптом виникло посеред кімнати: дірку в повітрі, крізь яку видно було інший світ.
А позаяк вони були в башті, то побачили під собою північну частину Оксфорда. Якщо точно, вони знаходилися над цвинтарем, обличчям до центру міста. Неподалік від них стояли шерегою граби, за ними — будинки, дерева, дороги, а ще далі — вежі та шпилі міста.
Якби вони не бачили першого вікна, то вирішили б, що стали свідками якоїсь омани зору. Однак річ була не лише в парадоксах оптики — крізь вікно надходило повітря, і вони відчули запах автомобільних вихлопів, яких не було у світі Ситагаза. Пантелеймон став ластівкою та пірнув у вікно, декілька секунд пурхав там, насолоджуючись вільним польотом, а потім обернувся на жука, знову кинувся крізь вікно й усівся на Лірине плече.
Джакомо Парадізі спостерігав за ними із зацікавленою, але сумною посмішкою. Нарешті він вимовив:
— Що ж, відчиняти вікно ти навчився. Тепер спробуймо зачинити його.
Ліра відійшла назад, і на її місце став старий.
— Для цього ти маєш використати пальці, — сказав він. — Вистачить однієї руки. Для початку намацай край — так, як ти це робив ножем. Тобі це не вдасться, якщо ти не зможеш помістити свою душу в кінчики пальців. Дуже ніжно води ними у повітрі доти, доки не відчуєш край, і потім защипни його. Це й усе. Спробуй.
Але Віл тремтів, не в змозі повернутися у той стан тонкої рівноваги, котрий, як він уже знав, потрібен для цього. Лірі було добре видно, що емоції охоплюють його дедалі більше.
Вона підвелася, взяла хлопця за праву руку та сказала:
— Послухай мене, Віле. Сідай, і я розповім тобі, як цього досягти. Лише посидь хвилинку — я знаю, що твоя рука болить і це заважає тобі.