Чорнява, симпатична і лагідна дівчина. Весь час, коли ми були на пароплаві, вона дуже подружила з нашими жінками. З Брухою і з Тайбл була душа в душу. Від них ми довідалися, що Лея самотня, не має нікого в Америці. Змалку вона працює. Збила трохи грошей і їде до Америки. Лея не може більше жити в Чуднові. Там убили її тата під час погрому. А мати з горя померла. Лишилась вона сама-самісінька. Добрі люди зглянулись на неї, навчили працювати. Вона шиє, строчить, гаптує, гладить. "Золоті руки" — каже про неї мама. Всі впевнені, що в Америці її озолотять за таку роботу. І нареченого вона собі знайде найкращого. Лея опускає очі долу і червоніє, як мак... Біда тільки, що в неї нікого немає в Америці, хто б зустрів її і взяв до себе.
І ось знайшовся на "Принці Альберті" парубок, Лейзер Бах. Він столяр, їде до свого дядька в Чікаго. Лейзер потворний з вигляду: рудий, з товстими подвійними губами, але я люблю його за його пісні. Він дуже гарно співає єврейських пісень.
Вирішили: оскільки Лейзер має дядька, який зустріне його, а Лея не має нікого, то нехай він, Лейзер Бах, скаже, що Лея його наречена... Цілком зрозуміло, що ця вигадка йде від того єврея, якого ми прозиваємо "битим птахом". І так усе й відбулося. Під час допиту він — наречений, вона — наречена. Здається, все гаразд? Виявляється, що на Еліс-Айленд такі хитрощі не проходять. Якщо це наречені, треба справити весілля. Лея гірко плаче. її заспокоюють:
— Що тебе обходить, дурненька? Приїдеш на місце, він тобі дасть розлуку, і ти знову та сама Лея, що раніше...
Та вона боїться: а що, коли Лейзер не схоче? Але ж коли повернуть назад, хіба краще? Одним словом, маємо весілля. Сумне весілля, без музик, хоч з рабином, із синагогальним служкою і з слізьми. Сльози без кінця й краю. Море сліз!
Добре тільки одній людині. Знаєте кому? Гайсинсько-му кравцеві. Він радіє, поглядаючи на нашого товариша Пиню. Він нічого вголос не каже, тільки прогулюється повз нас і гладить борідку, дивлячись на Пиню крізь окуляри. Проте Пиня хитріший за нього. Він уткнув кінчик носа в якусь книжку й нібито не помічає кравця. Йому начхати на гайсинського кравця.
8
Трохи свого горя, трохи чужих мук затьмарюють нам радість від думки про те, що ми вже в Америці. Ми стільки надивилися і наслухалися на Еліс-Айленд, що вже стомилися. Вся наша сім'я щільно збилася, притулившись одне до одного і дивилась на велике гомінке місто, що розляглося далеко перед нами.
Знаєте, який був у нас вигляд? Ми скидалися на отару овечок, що стоять, скупчившись, у полі пекучого літнього дня, недалеко залізниці і поглядають здивовано, як повз них з гуркотом мчать вагони. Шкода, що не маю олівця і клаптика паперу, щоб змалювати нашу скупчену сім'ю і всіх інших замкнених на Еліс-Айленд емігрантів, як вони сидять на своїх клунках і розповідають одне одному про наболіле на серці. Інші сидять мовчки, дехто плаче, вмивається сльозами. Море сліз!
V. ОБОМА НОГАМИ НА ЗЕМЛІ 1
Якщо ви ніколи не їхали морем, ніколи не були десять днів і десять ночей на воді, якщо ви ніколи не були в полоні на Еліс-Айленд і не бачили нестерпних мук і страждань, не купалися в морі сліз і не видивлялися, щоб хтось прийшов вас рятувати,— якщо ви всього цього не зазнали на власній шкурі, то ніколи не знатимете, яка це насолода стояти обома ногами на землі. Коли б я не боявся мого брата Елі і не соромився людей, я б упав на землю і тричі перевернувся з ніг на голову і з голови на ноги, так легко, хороше і весело мені стало на серці, коли я відчув, що стою обома ногами на суходолі. Можете собі уявити, що навіть такий похмурий чоловік, як мій брат Еля, теж набрав іншого виразу обличчя. Потираючи руки, він звернувся до всіх нас:
— Виходить, ми вже в Америці?
— З божою поміччю, хай славиться його ім'я! — каже мама і дивиться на небо. Потім додає, глибоко зітхнувши:— Хто живий, той приїздить. Не приїздить тільки той, хто лежить у могилі...
Це вона має на увазі батька. Ніколи і ніде вона навіть на хвилинку не забуває батька.
2
Але найбільше і найдужче за всіх виявляє свою радість наш товариш Пиня. Він — боюсь сказати — зовсім збожеволів, просто з глузду зсунувся. Він став обличчям до моря, підняв праву руку й виголосив цілу промову:
— Слухайте ви, віслюки, негідники, п'янички, хулігани, погромники! Це ми вам повинні дякувати, що перебуваємо тепер у такій країні! Якби не ваші утиски, політика, погроми, ми б і не чули про Колумбуса, а Колумбус не відав би про нас!..
Хто зна, як довго і красномовно розводився б наш Пиня, якби пекар Йона не поклав йому руку на плече і не проказав:
— Пиню! Господь з тобою! До кого ти говориш? До каміння? Ходімо! Ми спізнимось на "фері". Чи ти хочеш заночувати на Еліс-Айленд?
Ми беремо наші клунки і подаємося до "фері".
З
Це тільки так говориться. Не скоро ми посідали у той "фері". Ви забули, що у нас є халепа — мій товариш Мендл. Його не випускають. А без нього ми не можемо рушити з місця. Мама каже, що не матиме спокою в Америці, якщо, крий боже, сиротину повернуть назад бозна-куди. Щастя, що ми знайшли на Еліс-Айленд "Товариство гостинності". Це товариство має на Еліс-Айленд свого представника. Дуже порядна людина, дуже лагідна. Цього представника нам показали. Ми йому розповіли всю правду, все, що сталося з нашим Мендлом. Певна річ, що говорили всі разом.
Представник нас зупинив і запропонував вибрати з-поміж нас одного промовця. Після тривалих суперечок вирішено, що розповідатиме Бруха, дружина мого брата Елі. Чому саме Бруха? Бо чоловіки, Еля і Пиня, не можуть спокійно слухати, коли один з них говорить, і не встряти в розмову. Щоправда, добре говорить мама, але трохи забагато. Тобто вона неодмінно мусить розпочати аж від прадіда. Як ми мали тата, що звався Пейся, і як він був кантором. Потім як він, боронь боже вас, захворів... і так далі, і так далі. Той не хоче вислухати до кінця. А моя братова Бруха кінчає все швидко. "Раз-два — і ставте могорич!" — як каже палітурник Мойше.
Тільки тоді, коли Бруха стисло переказала Мендлову пригоду, представник "Товариства гостинності" взявся до роботи. Він кудись побіг, повернувся і знову побіг. Нарешті, привели хлопця.
4
А коли хлопця, тобто Мендла, привели, представник "Товариства гостинності" взяв його за вухо і виголосив цілу проповідь:
— Отож пам'ятай, парубче, ми ручимось за тебе, що будеш гарно поводитись. Два роки поспіль ти в нашому розпорядженні... Ми наглядатимемо за тобою. Коли погано поводитимешся, тебе вишлють туди, звідки ти прибув!..
Потім представник записав його ім'я та імена всіх нас, наших друзів і знайомих, а також їхні адреси. І ось ми — вільні. Ми можемо йти, куди нам заманеться, і робити, що нам заманеться.
Може, гадаєте, що це зворушило Мендла? Нічого подібного. Мій товариш Мендл такий, що на нього ніщо не впливає. За те я і люблю його. Як пригадаю мого товариша Мендла, ким він був і ким став згодом, через кілька років,— то це таки просто диво. Але до того ще далеко. Поки що ми на "фері".
"Фері" — це такий пароплав, щось подібне до порона, на якому можна переїжджати з кіньми, підводами і з усяким манаттям. "Фері" досить широкий і довгий, і я з моїм товаришем Мендлом, взявшись за руки, прогулюємося на ньому вздовж і впоперек.
Перші хвилини мама була затуркана нашими сватами і нашими знайомими. Всі гомоніли, розпитували одне в одного про життя-буття. Трохи згодом вона схаменулася, що нас немає, і зчинила галас. Мама була цілком упевнена, що ми впали у воду і потонули. А ми, як виявилося, помітивши сходи, вилізли на другий поверх "фері" і звідти побачили страхітливо високу, велику залізну постать якоїсь жінки, схожої на мамку.
Ми не встигли навіть розглянути гаразд цю постать, як почули мамин лемент і побачили перед собою мого брата Елю. Він осатанів від переляку, який ми нагнали на всіх своїм зникненням. Еля добре всипав би нам за такі витівки, але нам пощастило — моя братова Бруха раптом відчула себе не гаразд і несамовито заверещала:
— Ой свекрухо, мені погано!
Вона вже хотіла почати свої витребеньки, як тоді на морі. Але дай боже здоров'я гайсинському кравцеві (він не відходить од нас ні на хвилину). Він напався на Бруху і почав їй вичитувати:
— Така, нівроку, особа, як ви, мусить знати, чим відрізняється море од маленької річечки. Фе, соромно вам!..
Бруха виправдовується: вона не знала, що це річка, гадала, що ми вже знову на морі. Хіба вона винна?..
Пиня Каже, що, на його думку, навіть по запаху можна пізнати, де море, а де річка. Море, каже він, пахне рибою, а в річці риби немає. Тоді гайсинський кравець запитує: звідки це випливає? Пиня йому відповідає, що він розмовляє не з ним і що взагалі він не любить заводити балачок з кравцями. Тут уже втручається палітурник Мойше, Лесин чоловік. Він зауважує Пині, що тут Америка, а не Росія. Америка, каже він, це країна кравців. В Америці, каже він, кравець така ж велика персона, як у нас найза-можніший хазяїн, а може, ще й більше. Тут, в Америці, каже він, кравці мають свою "юнію". Юнія це майже те саме, що у нас цех. Але тутешня юнія, каже він, це зовсім не те, що наш цех...
— Ми, пекарі, теж маємо нашу юнію,— встряє пекар Йона.— Наша пекарська юнія, можливо, така ж завбільшки, як і кравецька.
— Далеко куцому до зайця! — перебиває його палітурник Мойше.
І починається суперечка, чия юнія більша.
— Ще кілька хвилин — і ми в Нью-Йорку,— каже Пиня Елі, щоб припинити балачку про юнії, яка всім нам уже обридла...
Ми вдивляємося в місто, що росте перед нашими очима і щохвилини стає ближчим. Ах! Яке це місто! Ах! Які високі будинки! Церкви, а не будинки! А вікна! Тисячі вікон!.. Якби ж то я мав олівця з аркушем паперу!
6
Трррах-тарарах-тах-тах-тах! Tax! Дзінь-дзінь-дзінь-глінь-глон! У-гаї У-га! У-га! Ду-ду-ду-ду-ду! Ай-ай-ай-ай-ай! Далі знову: трррах-тарарах-тах-тах-тах 1 І раптом чути хрипке вищання недорізаної свині: ку-ві! ку-ві! ку-ві!..
Отакі звуки й репетування ми почули в першу хвилину, коли прибули до Нью-Йорка. Під час нашого перебування на воді ми були всі спокійні. А тут, тільки-но відчули, Що вже стоїмо обома ногами на землі, у справжній Америці, нас пойняли страх, паніка і розгубленість.
Мов сполохана квочка, яка, захищаючи своїх курчат, розгорнула крила, б'є дзьобом, квокче, сокоче, грізно нападає на кривдника,— отак і мама простягла обидві руки і за/волала:
— Мотл, Мендл, Еля, Бруха, Пиня, Тайбл! Де ви? Сюди йдіть!..
— Господь з вами, свекрухо! Чого ви галасуєте? — каже їй Бруха, а мій брат Еля додає:
— Кінчиться тим, що через твій крик і твоє лементування нас вишлють з Америки!..
— На Миколи та й ніколи! — вигукує наш товариш Пиня і зсуває капелюх на маківку, а обидві руки засовує в кишені.— Чорта пухлого!
Тиск людей був дуже великий.