Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа група, чоловік з чотири, і пили шампанське. Раскольникову здалося, що між ними Замєтов. А втім, здалека не можна було добре роздивитися.
"Ет, нехай! " — подумав він.
— Горілки накажете? — спитав половий.
— Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п'ять підряд, а тобі дяка від мене буде.
— Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?
Старі газети і чай з'явилися. Раскольников сів і почав відшукувати: "Ізлер[2-41]—Ізлер — Ацтеки — Ацтеки — Ізлер — Бартола — Массімо[2-42] — Ацтеки — Ізлер... тьху, чорт! а ось замітки: провалилася зі сходів — міщанин згорів від горілки — пожежа на Пісках — пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — ще пожежа на Петербурзькій — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Ізлер — Массімо... Ага, ось..."
Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати; рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усю "пригоду" і жадібно почав відшукувати в наступних номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього, коло його стола. Він підвів голову — Замєтов, той самий Замєтов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом у чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жилеті і в трохи потертому сюртуку[2-43] і несвіжій сорочці. Він був веселий, принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.
— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хтозна-відколи знайомі, — а мені вчора говорив Разуміхін, що ви все ще не при пам'яті. От диво! А я ж був у вас...
Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замєтова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці.
— Це я знаю, що ви були, — відповів він, — чув. Шкарпетку розшукували... А знаєте, Разуміхін захоплений вами, каже, що ви з ним до Лавізи Іванівни ходили, тієї самої, якій ви допомогти тоді хотіли, поручикові Пороху моргали, а він усе не розумів, пригадуєте? А чом би, здається, не зрозуміти, справа ясна... га?
— Ох і буян же він!
— Хто, Порох?
— Ні, приятель ваш, Разуміхін...
— А добре вам жити, пане Замєтов; у найприємніші місця вхід безмитний! Хто це вас зараз шампанським накачував?
— А це ми... випили... Вже й накачував!
— Гонорарій! З усього зиск маєте! — Раскольников засміявся.— Нічого, хлопчику з черевцем, нічого! — додав він, ляснувши Замєтова по плечу, — я ж не від злоби, а "по щирій дружбі, жартуючи", кажу, як той робітник ваш говорив, коли Митьку дубасив, у справі тієї старої.
— А ви звідки знаєте?
— Та я, може, більше від вас знаю.
— Якийсь ви дивний... Мабуть, ще дуже хворі. Даремно вийшли...
— А я вам дивним здаюся?
— Атож. Що це ви, газети читаєте?
— Газети.
— Багато про пожежі пишуть.
— Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замєтова; глузлива посмішка знову скривила його губи. — Ні, я не про пожежі, — говорив він далі, підморгуючи Замєтову. — А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?
— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати? Що це ви все...
— Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?
— Я з шостого класу гімназії, — відповів Замєтов не без гідності.
— З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, у перснях — багата людина! Та який же любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замєтову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.
— Ой, який дивний! — повторив Замєтов дуже серйозно. — Мені здається, що ви все ще марите.
— Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?
— Цікаві.
— То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номерів звелів притягти! Підозріло, га?
— Ну, скажіть.
— А вуха ж наставили?
— А чого мені їх наставляти?
— Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам... ні, краще: "зізнаюся"... Ні, і це не те: "показання даю, а ви допитуєте " — отак! Еге ж, даю показання, що читав, цікавився... відшукував... розшукував... — Раскольников примружив очі і виждав, —розшукував — і для того й зайшов сюди — про вбивство старої чиновниці, — промовив він, нарешті, майже пошепки, майже впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Замєтова. Замєтов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його обличчя. Найдивнішим здалося потім Замєтову, що аж цілу хвилину тривала в них мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.
— Ну що ж, коли й читали? — скрикнув він раптом здивовано і нетерпеливо. — А мені ж яке діло! Що в тому?
— Це ж та сама стара, — вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від вигуку Замєтова, — та сама, про яку, пам'ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я знепритомнів. Що, тепер розумієте?
— Та що саме? Що... "розумієте"? — вимовив Замєтов майже тривожно.
Нерухоме і серйозне обличчя Раскольникова раптом змінилося, і нараз він знову зайшовся своїм нервовим сміхом, наче зовсім не мав сили стриматись. І раптово пригадав він із надзвичайною виразністю, наче переживаючи все знову, ту недавню мить, коли він стояв за дверима, з сокирою, засув підстрибував, вони за дверима лаялися і добувалися, а йому нараз схотілося закричати їм, лаятись з ними, показати їм язика, дражнити їх, сміятись, реготати, реготати, реготати!
— Ви або божевільний, або... — промовив Замєтов — і замовк, наче вражений якоюсь раптовою думкою.
— Або? Що "або"? Ну, що? Ну, скажіть же!
— Нічого! — сердито відповів Замєтов, — усе дурниця!
Обидва замовкли. Раптом Раскольников вибухнув припадковим сміхом, тоді замислився, посмутнішав. Він поклав лікті на стіл і підпер голову рукою. Здавалося, він зовсім забув про Замєтова. Мовчанка тривала досить довго.
— Чого ж ви не п'єте чай? Прохолоне,— сказав Замєтов.
— Га? Що? Чай?.. А й справді... — Раскольников сьорбнув зі склянки, поклав у рот шматочок хліба і раптом, подивившись на Замєтова, наче все пригадав і мовби отямився: обличчя його в ту ж мить набрало попереднього насмішкуватого виразу. Він далі пив чай.
— Нині багато цих шахрайств розвелося, — сказав Заметов. — От недавно ще я читав у "Московских ведомостях", що в Москві цілу зграю фальшивомонетчиків викрили.[2-44] Ціле товариство було. Підробляли білети.
— О, це вже давно! Я ще місяць тому читав, — спокійно відповів Раскольников. — Так оце, на вашу думку, шахраї? — додав він, усміхаючись.
— А хіба ж не шахраї?
— Це? Це діти, бланбеки,[*] а не шахраї! Аж півсотні людей для такого діла збирається! Хіба так можна? Тут і трьох забагато, та й то, коли один в одному кожний більш ніж у самому собі упевнений. А то варт одному сп'яну проговоритись — і все загинуло. Бланбеки! Наймають ненадійних людей розмінювати білети в конторах: отаке діло та довірити першому стрічному? Ну, припустимо, вдалося і з бланбеками, припустимо, кожен собі по мільйону наміняв, ну, а далі? Ціле своє життя? Кожен один від одного залежить на ціле своє життя! Та краще вже повіситись! А вони он і розміняти не вміли: став у конторі міняти, одержав п'ять тисяч, і рука здригнулася. Чотири перелічив, а п'яту взяв без лічби, на віру, щоб тільки в кишеню та втекти якнайшвидше. Ну, і викликав підозріння. І лопнуло все через одного дурня! Та хіба так можна?
— Що рука здригнулася? — підхопив Замєтов, — ні, таке, звичайно, може бути. Ні, я цілком переконаний, що може бути. Іншим разом не витримаєш.
— Цього?
— А ви либонь витримаєте? Ні, я б не витримав! За сто карбованців винагороди наражатись на такий жах! Іти з фальшивим білетом — і куди ж? у банкірську контору, де на цьому зуби з'їли, — ні, я б злякався. А ви не злякаєтесь?
Раскольникову раптом страшенно захотілося знову "язика показати". Мороз часом проходив по його спині.
— Я б не так зробив, — почав він здалека. — Я б ось як міняв: перелічив би першу тисячу, так разів з чотири з усіх кінців, до кожної кредитки придивляючись, і взявся б до другої тисячі, почав би її перелічувати, долічив би до середини, та й витяг би яку-небудь п'ятдесятрублеву, та до світла, та перевернув би її і знову до світла — чи не фальшива часом? "Я, мовляв, боюсь: у мене родичка одна двадцять п'ять карбованців отак недавно втратила", та історію б тут розповів. А як почав би третю тисячу лічити — ні, стривайте: я, здається, там, у другій тисячі, сьому сотню не до ладу перелічив, сумнів бере, та відклав би третю, та знову до другої, — та отак би всі п'ять. А як кінчив би, з п'ятої та з другої витяг би по кредитці, та знову до світла, та знову, мовляв, сумнівно, "перемініть, будь ласка", — та до сьомого поту конторника б довів, так що він уже не знав би, як і здихатись мене! Закінчив би все нарешті, пішов би, двері б уже відчинив — та ні, пробачте, знову б повернувся спитати про щось, пояснення якесь дістати,— от як би я зробив!
— Ой, які ж ви страшні речі говорите! — сказав, сміючись, Замєтов. — Тільки все це самі слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами, навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шукати — ось приклад: у нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на всі ризики пішов, якимсь чудом урятувався, — а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не зумів, не витримав, з усього видно...
Раскольников наче образився.
— Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! — скрикнув він, злорадно піддрочуючи Замєтова.
— Що ж, і впіймають.
— Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розтринькувати починає, — ну, звичайно, це він. Та вас отака дитина обдурить на цьому, коли захоче!
— То ж то і є, що вони всі так роблять, — відповів Замєтов, — уб'є він хитро, життям важить, а потім зразу ж у шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви, хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?
Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замєтова.
— Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він незадоволено.
— Хотілося б, — твердо і серйозно відповів той.