Хлопчина поруч із Меґі сховав голову вниз. Після кожного пострілу він заплющував очі й затискав руками вуха. Чи траплялися в його історії рушниці? Мабуть, не частіше, ніж автомобілі. На кам'янистій дорозі так підкидало, що хлопчина й Меґі раз у раз наштовхувалися головами одне на одного. Та коли машина виїхала нарешті на шосе, легше не стало.
– Це не та дорога, якою ми приїхали! – вигукнула Елінор.
Каприкорнове село нависало над ними, ніби фортеця. Навіть звідси будинки не здавалися менші.
– Ні, та самісінька! Але тоді Баста зустрів нас багато вище!
Однією рукою Вогнерукий учепився за переднє сидіння, а другою міцно притримував заплічника. Звідти долинало якесь розлючене харчання, і хлопчина з жахом косив очима в той бік.
Меґі здалося, що вона впізнала те місце, де їх зустрів Баста, – вони саме виїхали на пагорб, з якого вперше побачили село. Але потім будинки раптово зникли, їх проковтнула ніч, так ніби Каприкорнового села ніколи й не було.
На містку вартового не було, не зустрів він їх і біля іржавої решітки, що перегороджувала шлях до села. Меґі озиралася на решітку, поки і її проковтнула темрява. "Усе позаду, – подумала дівчинка. – Усе справді позаду".
Ніч видалась ясна. Зроду ще Меґі не бачила стільки зірок. Небесне склепіння напнулося над чорними пагорбами, немов покривало, всіяне малесенькими перлинами. Здавалося, цілий світ – то самі лише пагорки, що низько посхилялися перед її величністю ніччю, і не було в цьому світі ні людей, ні будинків. І страху не було.
Мо озирнувся й ласкаво відкинув з чола Меґі пасмо кіс.
– Усе гаразд? – запитав він.
Вона кивнула головою й заплющила очі. Зненацька їй схотілося лише одного – спати… Якщо, звісно, перестане так калатати серце.
– Це сон, – монотонно пробурмотів хтось поруч із нею. – Просто сон. Що ж іще?
Меґі повернула голову. Хлопчина на неї не дивився.
– Так, це, мабуть, сон, – проказав він ще раз і так рішуче кивнув головою, немовби хотів підбадьорити сам себе. – Усе має такий неприродний, такий несправжній, просто таки безглуздий вигляд. Точнісінько сон, та й годі. А тепер… – кивком голови він показав кудись за вікно, – тепер ми ще й полетимо. Або ніч полетить повз нас. Або ще щось таке…
Дівчинка ледве стримала усмішку. "Це не сон!" – хотілося їй сказати, але Меґі надто стомилася, щоб розтлумачувати хлопчині всю цю заплутану історію. Вона глянула на Вогнерукого. Той сидів, погладжуючи заплічника, – у такий спосіб він, мабуть, хотів заспокоїти розгнівану куницю.
– Не дивися так на мене! – промовив Вогнерукий, помітивши погляд Меґі. – Я нічого йому не пояснюватиму. Тепер нехай це робить твій батько. Зрештою, це саме він відповідає за його страшний сон.
Мо обернувся, і на обличчі в нього було написано, що його мучать докори сумління.
– Як тебе звати? – запитав хлопчину. – Твого ім’я не було в… – І не доказав.
Хлопець недовірливо глипнув на нього й похнюпив голову.
– Фарид, – глухо відповів. – Мене звати Фарид, але я знаю, що розмови уві сні накликають біду. Можна не повернутися зі сну…
По цих словах він міцно зціпив вуста, втупився перед себе, ніби не бажаючи ні на кого дивитись, і змовк. Чи мав він у своїй історії батька й матір? Меґі цього не пригадувала. Там ішлося просто про хлопчика – якогось безіменного хлопчика, що був служкою у ватазі розбійників.
– Це сон! – знову прошепотів він. – Лише сон. Зійде сонце, і все зникне. Авжеж!
Мо дивився на хлопчину, нещасний і безпорадний, як людина, котра взяла в руки пташеня й гірко про це шкодує, бачачи, що дорослі птахи тепер відмовляються від свого дитинчати. "Бідолашний Мо! – подумала Меґі. – Бідолашний Фарид!" Але не давала їй спокою і ще одна думка, якої дівчинка навіть соромилась. Ця думка не полишала Меґі відтоді, як у Каприкорновій церкві з під золотих монет виповзла ящірка. "Я теж хотіла б навчитися цього", – тихенько, однак настирливо нашіптував їй внутрішній голос. Це бажання, мов зозуля, звило гніздо в її серці, настовбурчувалося, розпускало крила, хоч вона й намагалася вгамувати його. "Я теж хотіла б навчитися вичитувати їх із книжок, – шепотів внутрішній голос, – торкатися їх – всі оті образи, оті прекрасні образи… Я хотіла б, щоб вони сходили зі сторінок і сідали поруч зі мною, хотіла б, щоб вони всміхалися до мене, хотіла б, хотіла б, хотіла б…"
За вікнами машини все ще було так темно, немовби ранок і не думав наставати.
– Їхатиму без зупинок! – сказала Елінор. – Аж поки опинимося перед моїм будинком!
Цієї миті далеко позаду спалахнули промені фар, неначе пальці, що намацували шлях крізь ніч.
Змії і колючки
Боррібли озирнулися й далеко позаду побачили яскраве біле світло, що спалахнуло на темному небосхилі. То були фари автомобіля, який стояв на північному боці мосту – саме там, де ще кілька хвилин тому були втікачі.
Мітель де Ларрабейті. Боррібли 2. У лабіринті спіралі
Елінор відчайдушно натискала на педаль газу, однак фари наближалися.
– Може, то просто випадкова машина! – промовила Меґі, хоч і сама розуміла, що такий збіг аж надто неймовірний.
Уздовж цієї труської, всіяної вибоїнами дороги, якою вони мчали вже майже цілу годину, було тільки одне село – Каприкорнове. Лише звідти могли виїхати їхні переслідувачі.
– І що тепер? – вигукнула Елінор. Вона так розхвилювалася, що крутила кермо, кидаючи машину з боку в бік. – Я не дам зачинити себе в отій норі ще раз! Ні! Ні! Ні! – Викрикуючи "Ні!", вона щоразу ляскала долонею по керму. – Хіба ви не казали, що попроколювали їм шини? – накинулась вона на Вогнерукого.
– Звичайно, попроколював! – люто огризнувся той. – Видко, вони заздалегідь передбачили такий випадок. Чи, може, про запасні колеса ви ніколи й не чули? Додайте газу! Скоро буде ще одне село, здається, вже недалеко лишилося. Якщо встигнемо до нього…
– Атож, якщо! – вигукнула Елінор і постукала пальцем по шкалі з приладами. – Бензину вистачить іще кілометрів на десять двадцять, не більше.
Але вони не проїхали й стільки. На одному з крутих поворотів у них луснуло переднє колесо. Елінор ледве встигла різко крутнути кермо, щоб машину не винесло з дороги. Меґі скрикнула й затулила руками обличчя. На якусь страшну мить їй здалося, що зараз вони злетять зі стрімкого схилу, який завершувався десь далеко внизу, ліворуч від шосівки. Але "комбі" пішов юзом праворуч, зачепився крилом за невисокий, до колін, кам’яний бордюр на протилежному узбіччі, спустив останній дух і застиг під гіллям скельного дуба, що позвисало над дорогою, мовби намагаючись торкнутися асфальту.
– А нехай йому грець! – сварилася Елінор, відстібуючи ремінь безпеки. – Усі цілі?
– Тепер я розумію, чому ніколи не довіряв цим автівкам! – пробурмотів Вогнерукий, відчиняючи дверцята.
Меґі сиділа, тремтячи всім тілом.
Мо витяг її з машини і, стривожено зазирнувши в очі, запитав:
– Усе гаразд?
Вона кивнула головою.
Фарид вибрався через ті самі дверцята, що й Вогнерукий. Невже хлопчина все ще гадав, ніби все це сон?
Вогнерукий стояв посеред дороги із заплічником за спиною й прислухався. Здалеку долинуло хурчання двигуна.
– Треба прибрати машину з дороги! – сказав він.
– Що?! – Елінор ошелешено звела на нього очі.
– Треба зіпхнути її зі схилу.
– Мою машину?! – Елінор уже зривалася на крик.
– Він має рацію, Елінор, – сказав Мо. – Може, так нам пощастить збити їх зі сліду. Скинемо машину вниз. Гадаю, в темряві вони її просто не помітять. А якщо й помітять, то подумають, що ми не вписалися в поворот. А ми тим часом виберемося схилом нагору й сховаємося десь поміж деревами.
Елінор кинула недовірливий погляд на схил.
– Але ж він надто крутий! А як бути зі зміями?
– Баста, певна річ, уже придбав собі нового ножа, – промовив Вогнерукий.
Елінор з під лоба глипнула на нього. Потім, не кажучи ні слова, підійшла ззаду до машини, відкрила багажника й спитала:
– А де ж наші речі?
– Мабуть, Баста пороздавав їх Каприкорновим служницям, – насмішкувато відповів Вогнерукий. – Любить він здобувати так їхню прихильність.
Елінор зміряла Вогнерукого таким поглядом, немовби не вірила жодному його слову. Потому причинила кришку багажника, вперлася руками в машину й заходилася її пхати.
Нічого не вийшло й тоді, коли вони взялися штовхати машину гуртом, хоч тужилися, скільки було сили. Машина скотилася із шосівки, але схилом сповзла ледве метрів на два, не більше. А потім застрягла, вперлася своїм залізним носом у кущі й далі не рухалася. Тим часом гурчання двигуна, що таким незвичним дисонансом лунало в цій дикій, безлюдній місцині, загрозливо гучнішало. Мокрі від поту, вони знову вийшли на шосівку (після того, як розгніваний Вогнерукий востаннє копнув ногою вперту машину під бік), перелізли через бордюр, кожен камінець у якому на вигляд мав добрих тисячу років, не МЕНШЕ, й подерлися схилом угору. Аби лиш якомога далі від дороги! Мо тяг за собою Меґі, а Вогнерукий допомагав Фаридові. Елінор мала досить клопоту і сама з собою. Уздовж усього схилу тяглися невисокі мури – марні спроби людей відвоювати в кам'янистої землі вузенькі клапті для грядок і садків, поодиноких олив та виноградних лоз – для всього, що на цьому пісному ґрунті могло дати плоди. Але дерева здичавіли, а земля під ними була всіяна плодам, яких ніхто не збирав, бо люди вже давно покинули ці місця, щоб десь інде знайти хоч трохи легше життя.
– Ховайтеся! – прохрипів Вогнерукий, пригинаючись разом з Фаридом за одним із розвалених мурів. – Вони під'їздять!
Мо потяг Меґі під одне з найближчих дерев. Колючий густий чагарник, що ріс поміж вузлуватим корінням, був досить високий, щоб сховати їх.
– А змії?! – прошепотіла Елінор, трохи відстаючи.
– Для них тепер надто холодно! – так само пошепки відповів Вогнерукий зі своєї схованки. – Невже ви нічого не навчилися зі своїх велемудрих книжок?
На язиці в Елінор уже крутилася відповідь, але Мо долонею затулив їй рота. Внизу під ними вигулькнула машина. Це був той самий автофургон зі стоянки, з якого вибрався заспаний вартовий. Не збавляючи швидкості, фургон промчав повз те місце, де вони намагалися зіпхнути "комбі", і зник за поворотом. Меґі з полегкістю зітхнула й уже хотіла була виткнути голову з колючого віття, але батько пригнув її вниз.
– Не поспішай! – прошепотів він і прислухався.
Такої тихої ночі в житті Меґі ще не було.