Підморгнувши правим оком, він пояснив:
— Завтра вранці я вирушаю.
Господар узяв пляшку і шклянку.
— Куди ви їдете? — поспитався він, ставляючи шклянку на шинквас.
— В Суассон, — відказав той. — Я танкіст.
Він підніс шклянку до рота, рука його тремтіла, вино поллялося на підлогу.
— Ми змішаємо їх із лайном, — сказав він.
— Гм! — сказав господар.
— А певно! — вигукнув робітник.
Він двічі вдарив долонею правої руки по лівому кулаку.
— Хтозна, — сказав господар. — Ці гади теж уміють воювати.
— Кажу, ми їм утремо маку!
Він випив, клацнув язиком і заспівав. Видно було, що він збуджений і водночас утомлений; з кожною хвилиною риси його обличчя марніли, очі заплющувалися, губи никли, та якась невблаганна сила відразу ж піднімала його повіки й підтягала догори кутики вуст: він здавався знесиленою здобиччю веселощів, які не хотіли уриватися. Раптом він обернувся до Філіпа.
— А тебе теж призвали?
— Я... ще ні, — відступивши, сказав Філіп.
— То чого ж ти чекаєш? Треба змішати їх із лайном.
Це був пролетар: Філіп усміхнувся йому і змусив себе ступнути до нього.
— Частую тебе шклянкою білого, — сказав пролетар. — Господарю, дві шклянки білого, одну для вас, другу для нього: я пригощаю.
— Я не хочу пити, — суворо сказав господар. — Крім того, час уже й зачиняти: о четвертій ранку мені вставати.
Однак він поставив шклянку перед Філіпом.
— Зараз хильнемо, — сказав пролетар.
Філіп підняв свою шклянку. Нещодавно в кімнаті фальшувальника, тепер за циновим шинквасом із пролетарем. Якби ж то вони мене бачили!
— За ваше здоров'я, — сказав він.
— За перемогу, — сказав пролетар.
Філіп здивовано зиркнув на нього: напевне, він хотів пожартувати; адже трудящі за мир.
— Скажи, як я, — звелів чолов'яга. — Скажи: за перемогу!
В нього був поважний і невдоволений вигляд.
— Я не хочу цього казати, — мовив Філіп.
— Що? — перепитав чолов'яга.
Він стиснув кулаки. Йому немов заціпило; очі побіліли, щелепа одвисла, а голова мляво хитнулася.
— Скажи, як він, — озвався господар.
Пролетар отямився, він підійшов упритул до Філіпа, від нього тхнуло вином. Ні, я не казатиму "за перемогу".
— Ти не хочеш сказати: за перемогу? Мені, призивникові? Солдатові тридцять восьмого року?
Пролетар згріб його за краватку і притис до шинквасу.
— Ти мені кажеш це? Ти зі мною не хочеш випити?
Що зробив би Пітто? Що він зробив би на моєму місці?
— Послухайте, — суворо сказав господар, — робіть, як він каже: я не хочу неприємностей, та й приміщення пора звільнити — мені вставати о четвертій ранку.
Філіп узяв свою шклянку.
— За перемогу, — пробурмотів він.
Він перехилив шклянку, та горло в нього так перехопило, що він не міг проковтнути питво. Задоволено посміхаючись, чолов'яга відпустив його і втер вуса рукавом.
— Він не хотів казати: за перемогу, — пояснив він господареві. — Я згріб його за краватку: який з тебе француз, якщо ти кажеш таке мені, призивникові, солдатові чотирнадцятого року?
Філіп кинув сорок су на шинквас і квапливо пішов геть. Це пияк, йому треба поступитися, Пітто теж поступився б: так що я не боягуз.
— Гей, хлопчино, зачекай!
Чолов'яга вийшов услід за ним, Філіп чув, як господар зачиняє двері й обертає ключа в замку. Він відчув, як по спині побігли холодні дрижаки: йому здавалося, що його зачиняють наодинці з цим типом.
— Та не біжи так прудко, — сказав чолов'яга. — Ми їх змішаємо з лайном, кажу тобі, це треба обмити.
Він підійшов до Філіпа і обняв його рукою за шию. Маріо взяв руку здорованя Луї й ніжно стиснув її, це було пекло, вони простували темними вуличками, ніде не зупиняючись, Здоровань Луї вже не міг, блювота підкочувала до горла, у вухах дудоніло.
— Та я трохи поспішаю, — сказав Філіп.
— Куди ми йдемо? — поспитався Здоровань Луї.
— Шукати твого мурина.
— Ти що, порядного з себе корчиш? Якщо я плачу, то ти мусиш пити, второпав?
Здоровань Луї глянув на Маріо й перелякався. Маріо приказував: "Ну, що, любчику мій, коханчику ти мій, зморився, еге?" Та обличчя його змінилося. Стараче тримав його за ліву руку, це було пекло. Він спробував було вивільнити праву руку, та зненацька відчув гострий біль у лікті.
— Гей, та ти мені руку поламаєш! — вигукнув він.
Філіп зненацька вирвався й кинувся тікати. Це пияк, нічого поганого немає в тому, що я втікаю від пияка. Стараче відпустив його руку і зайшов ззаду. Здоровань Луї хотів було глянути, що він там надумав, та Маріо повис на його руці. Філіп чув за спиною уривчасте хекання: "Лярво ти мерзенна, гомику ти малий, ага, злякався, зараз я втру тобі бубни!" "Що з тобою, любчику мій, що це з тобою, хіба ми вже не друзі?" Здоровань Луї подумав: вони хочуть мене вбити, холодний жах пройняв його до кісток, вільною рукою він ухопив Маріо за горлянку і підняв над землею; та тієї ж таки миті голова розкололася аж до підборіддя, він відпустив Маріо і повалився на коліна, кров зацебеніла у нього над бровами. Він спробував було вхопити Маріо за піджак. Та Маріо плигнув назад, і більше його Здоровань Луї не бачив. Він бачив мурина, який плив на рівні землі, не торкаючись її, не схожий на інших негрів, усміхаючись, ішов він назустріч йому з розкритими обіймами, Здоровань Луї простягнув руки, в голові у нього був той страшенний біль, що бемкав, неначе дзвін, він заволав негрові: на поміч, але отримав другого стусана по голові й повалився ницьма у канаву, Філіп гнав і гнав, готель "Канада", він зупинився, перевів подих і озирнувся назад, чолов'яга відстав і згубився. Він поправив вузол краватки й мірною ходою увійшов до готелю.
Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Кілева хитавиця, бортова хитавиця. Похитування корабля спіраллю підіймалося в його литки і стегна й тупими поштовхами завмирало внизу живота. Та голова його була ясною, всього лиш два чи три напади гіркої нудоти; він міцно стискав поруччя. Одинадцята вечора; в небі висипали зорі, якийсь червоний вогник танцював удалині над морем; може, спогад про це море останнім промайне в моїх очах, коли я з відірваною щелепою горізнач валятимуся у вирві під мерехтливим небом. Цей чистий темний образ із шелестінням пальмового листя і людською присутністю, такою далекою за червоним вогником у пітьмі. Він бачив їх, у військових одностроях, набившись, мов оселедці в діжку, мовчки пливли вони до своєї смерти. Не кажучи й слова, дивилися вони на нього, червоний вогник спливав по воді, вони пливли разом з ним, пропливали перед П'єром і дивилися на нього. Він ненавидів усіх їх, він почувався самотнім і впертим під зневажливим зором ночі; він крикнув їм: я, я маю рацію, коли боюся, я створений для того, щоб жити, жити, жити! Не для того, щоб умерти: немає такого, задля чого можна було б умерти. Вона не йшла; де вона може бути? Він схилився над порожньою нижньою палубою. Лярво, ти мені заплатиш за це очікування. В нього були фотомоделі, манекенниці, танцівниці з прегарними фігурами, та ця мала худорба чи, радше, страховидло, була першою жінкою, яку він так шалено бажав. Пестити її потилицю, вона полюбляє це, в тому місці, де починаються темні коси, відчувати, як хвилювання поволі підіймається від живота до голови, вбирати в себе її дрібні світлі думки, я цілуватиму тебе, цілуватиму, я ввійду в твоє презирство, я прохромлю його, мов бульку; коли ти переповнишся мною і заволаєш "мій П'єре", шалено заводячи очі під лоба, ми побачимо, що станеться з твоїм зневажливим поглядом, побачимо, чи назвеш ти мене боягузом.
— До побачення, любонько моя, до зустрічі, приходьте, приходьте ще!
Це був шепіт, його розвіяв вітер. П'єр обернув голову, й вітер застугонів у його вухах. Там, на передній палубі, маленька лампа над капітановою каютою освітила світлу сукню, яка надимав вітер. Жінка в білому поволі спускалася східцями, тримаючись за поручні, тому що було вітряно й корабель хитало; її сукня то надималася, то прилипала до стегон, і скидалася на погойдування дзвона. Раптом вона зникла, либонь, проходила через нижню палубу, корабель знову кудись провалився, море було над ним, чорне й біле заразом, ось він насилу піднявся, і жіноча голова знову вигулькнула, вона піднімалася східцями на палубу другого класу. Так ось чому їм поміняли каюту. Вона геть упріла, була вогка, її коси трохи були скуйовджені, вона поминула П'єра, не помітивши його, вигляд у неї, як завжди, був чесний і добропорядний.
— Повія! — пробурмотів П'єр.
Він відчув, як його наповнила незмірна пріснота, він більше не хотів її, не хотів більше жити. Пароплав падав, падав у морську безодню, П'єр падав разом із ним, ватяний і млявий, якусь мить він вагався, а потім рот його наповнився жовчю, він схилився над темною водою, і його вивернуло за борт.
— А тепер анкета, — сказав доглядач готелю.
Філіп поставив долі свою валізку, взяв ручку й умочив її в чорнило. Склавши руки на грудях, доглядач дививсь, як він пише. Позіх він тамував чи сміх? Це тому що я добре вбраний, люто подумав Філіп. Всі вони дивляться на вбрання, решта їх не цікавить. Він твердо вивів:
Ізідор Дюкасс.
Комівояжер.
— Проведіть мене, — сказав він доглядачеві, дивлячись йому просто у вічі.
Доглядач зняв із цвяха великого ключа, й вони один за одним піднялися нагору. Східці були темні, подекуди освітлені голубими лампами; доглядачеві пантофлі хляпали на кожній сходинці. Десь у кімнаті плакало немовля, тхнуло вбиральнею. "Це дешевий готель", — подумав Філіп. Дешевий готель — це сумне слово він з відразою зустрічав у натуралістичних романах.
— Ну от, — сказав доглядач, вставляючи ключа у замкову шпарину.
Це була чимала кімната з кахляною підлогою; стіни до половини були пофарбованою вохрою, а вище, до самої стелі, жовтою фарбою. Один стіл, один стілець: вони мовби загубилися посеред кімнати; двоє вікон, умивальниця, схожа на мушлю, величезне ліжко біля стіни. "Мов шлюбне ложе, яке поставили в кухні", — подумалося Філіпові.
Доглядач не йшов. Усміхнувшись, він сказав:
— Десять франків. Прошу заплатити наперед.
Філіп дав йому двадцять франків.
— Здачі не треба, — сказав він. — І збудіть мене о пів на шосту ранку.
На доглядача це, здається, не справило жодного враження.
— Доброго вам вечора, пане, й надобраніч, — виходячи, сказав він.
Якусь мить Філіп сторожко прислухався. Допіру вщухло човгання старих черевиків по східцях, він двічі обернув ключа в замку, замкнув засув і підсунув до дверей стола.