Проте скажіть мені, де ще є бодай одна така книга: філософська, медична, юридична, математична, історична, або якийсь роман, або поема, або вірші, або, прости мене, господи, якась священна книга,— котра, наче той магніт, притягала б до себе стільки золота? Нема такої! А кляті єретики нехтують її! Тож їх треба палити, топити, вішати, четвертувати, колесувати, рубати, саджати на кіл! Бо ці декреталоненависники гірші за всіх злодіїв, за душогубців, за батьковбивць, разом узятйхі Друзі, я вас заклинаю, я благаю вас: якщо хочете бути щирими християнами — вірте тільки в те, що прочитаєте в декрета л іях, думайте тільки про те, що написано в декреталіях, робіть тільки те, що радять і наказують декрета лії — знебавпалі, пресвяті, пребожественні декреталії! Тоді до вас прийдуть багатство, слава, почесті! Всі святобливо схилятимуться перед вами, всі вас боятимуться — бо ж ви присвя-
тили себе вивченню декрета лій І О декреталії, о святіу знебавпалі декреталії!
Вам потрібен мудрий і мужній імператор, хоробрий і відчайдушний воєвода, який уникає всіх небезпек, усуває всі перепони, перемагає у всіх битвах? То візьміть декретиста...142 тьху, я хотів сказати — декрета-ліста.
— Оце помилився на слові! — вигукнув Епістемон.
— Вам потрібен вождь, який за мирних часів владарював би в королівстві, імперії, монархії, республіці так, щоб і церква, і сенат, і багаті, й бідні жили у злагоді, приязні, доброчинності, благочесності? То шукайте декрета ліста.
Чому, скажіть мені, в багатьох країнах народ бунтує, слуги тільки й знають, що черево напихати, посиденьки та сміхи справляти, а школярі ледарюють та знічев'я казяться? Тому, що правителі цих країн, дворецькі та навчите лі не належать до декрета лістів.
Хто заклав підвалини життя в обителях, монастирях та абатствах і хто нині підтримує та годує чесних послушників, які від ранку й до вечора, від вечора й до ранку молять господа врятувати світ од погибелі, благають його не ввергати знову у дочасний хаос? Священні декреталії.
Хто обдарував божественний апостоличний папський престол такою могутньою силою, що перед ним схиляються — споконвіку й понині! — імператори, самодержці, королі та володарі всього світу? Хочуть вони цього чи не хочуть — залежать вони тільки від нього, ним тримаються, ним коронуються, на нього спираються і тільки для того, щоб до ніг й о-г о припасти та божественний черевик його поцілувати, приїздять у Рим. благословенні знебавпалі декреталії!
Звірю вам іще одну таємницю. На гербах ваших університетів зображено велику книгу. Ви, я певен, це помітили. Як гадаєте, що то за книга?
— Щодо мене — я не знаю,— відповів Пантагрюель.— Я до тієї книги не зазирав. Певно, і друзі мої теж її не гортали.
— То щоб ви знали — це декреталії! Якби не вони, то пішли б нанівець усі університетські привілеї. А ви й не здогадувалися!
Гоменац зайшовся гучним реготом, аж його гикавка взяла, а потім зняв із своєї голови шапочку й
8*
179
простяг одній із дівчат. Та ніжно поцілувала шапочку А Гоменац вів далі:
— Якщо ви шануватимете декреталії, то будете щасливі!.. Але затямте іще ось що: щастя, блаженство чекає вас і в царстві небесному. Ключі ж від цього царства — у руках нашого земного бога — папи.
0 всеблагий боже, ти, перед яким я падаю ницьма, якому день і ніч молюся, ти, якого я ще не бачив! Уласкав нас милостями своїми — віднині й на віки вічні!
1 хай за твоїм велінням у нас завжди буде рясно цих найсолодших плодів богомислення, цих найчудовні-ших індульгенцій — щоб біси не схопили грішні наші душі і щоб грізне жерло пекла не поглинуло нас! Тобі це до снаги, пребожистий наш папа!
І Гоменац залився слізьми, цілуючи великі пальці рук, складені хрестом, а після цього б'ючи себе в груди.
Епістемон, брат Жан і Панург затулилися серветками, вдаючи, ніби й вони плачуть, і стали витирати очі.
Дівчата тим часом принесли келихи з вином, варення й фрукти. Особливо гарні — здорові, пресолодкі й соковиті — були груші.
Незабаром усі знову повеселішали.
Вставши з-за столу, Пантагрюель та його друзі попрощалися з Гоменацем та папоманами і пообіцяли, що за їхню гостинність віддячать: коли будуть у Римі, підуть до папи і благатимуть, щоб він найближчим часом відвідав острів Папоманію.
Потім добрий Пантагрюель подарував Гоменацеві дев'ять відрізів золотої парчі — на завісу до надвів-тарного вікна — і звелів насипати золотих у скриньку на пожертви для церкви. А дівчатам-сл у жницям наказав подарувати по дев'ятсот чотирнадцять золотих монет із зображенням благовіщення — на знак того, що кожній із дівчат уже пора виходити заміж.
РОЗДІЛ XXXIV
Про те, як Пантагрюель побував на острові мессера Гастера, першого в світі магістра наук та мистецтв 143
По кількох днях плавання наші мандрівники кинули якір біля острова мессера Гастера. Це був незвичайний острів — нічого подібного вони досі не бачили. Він височів над морем, мовби велетенська, неймовірно крута скеля — майже як Неприступна гора в Дофіне (та гора має форму гарбуза; ніхто не міг на неї вилізти, крім Дуайяна, начальника артилерії за короля Карла Восьмого).
Проте Пантагрюель та його друзі, хоч і упріли добряче, видерлись на вершину. І там їхнім очам відкрився чудовий краєвид. Буяли зелені сади, слалися родючі лани, вилися блакитними й срібними стрічками потоки й струмки. Рай земний, та й годі!
Володарем цього острова був мессер Гастер, найперший у світі магістр наук та мистецтв.
Ви гадаєте, що найпершим магістром наук та мистецтв був вогонь? 144 Помиляєтесь. Ви гадаєте, що першим винахідником наук та мистецтв був Меркурій, як твердили колись друїди? 145 Помиляєтесь. Один сатирик сказав, що магістром геть усіх наук та мистецтв був мессер Гастер 146,— і сказав правду.
Гастер — мессер владний, суворий, жорстокий, невблаганний. Годі щось йому втлумачити, навіяти, довести, в чомусь його переконати. Йому можна тільки коритися, в усьому догоджати, його можна тільки задобрювати й шанувати. Свої накази він віддає не словами, а на мигах. Все, чого він бажає і що велить, має виконуватися тієї самої миті. Крий боже забаритися! Від його повелінь коливається небо і двигтить земля. Волю його належить конче вволювати — або померти.
Весь світ тільки про те й думає, як піддобритися до мессера Га стера. Всі на нього працюють — якнайсум-лінніше, якнайревніше.
Гастер — мессер вдячний. Він робить світові чимало добра. Адже це він винайшов усі науки і всі мистецтва, всі ремесла і всі знаряддя.
Він учить мудрих штук навіть звірів. З воронів, папуг, шпаків він робить поетів, із галок та сорок — пое-ток, учить їх розмовляти й співати по-людському.
Орлів, соколів, яструбів, коршунів — диких, вільних, хижих птахів — він приручає, а якщо й відпускає політати на вільному просторі, то вони літають, ширяють, шугають за його велінням, спускаються на землю й покірно сідають тоді, коли він цього хоче. І все це — задля черева!
Слонів, левів, носорогів, ведмедів, коней, собак він примушує танцювати, грати в м'яча, ходити по линві, борюкатися, плавати, приносити все, що він загадає, і все, що він загадає, брати. І все це — задля черева!
Риб, і морських, і прісноводних, китів, фізетерів та всяких інших страховищ він піднімає з дна морського, вовків виганяє з лісу, ведмедів — із барлогів, лисиць — із нір, змій — із западин та розколин. І все це — задля черева!
Він — невситимий, а в гніві своєму лигає всіх — і людей, і тварин. І все це — задля черева!
А коли вирушає в мандри по світах Гастерова намісниця — Бідність, то хоч би де вона йшла — всі суди там закриваються, народ перестає підкорятися наказам, нехтує їх. Всі тікають од Бідності світ за очі — хоч у вогонь, хоч у прірву,— аби тільки не попасти їй у зуби.
При дворі цього великого мудреця Пантагрюель та його друзі побачили безліч черевомовців і ще більше обжер. Усі черевомовці були недобрі, лихі ворожбити, чаклуни; всі вони заздрили один одному і повсякчас між собою гризлися. Вони придурювалися, що розмовляють не ротом, а черевом, і вводили людей в оману. А брехуни були першорядні!
Обжери завжди ходили гуртом. Одні з них були жиру ни, жевжики й пустуни, другі — сердиті й похмурі відлюдьки, але геть усі — несусвітні ледарі. Зроду вони ні до чого рук не приклали і тільки одним турбувалися: як би не спасти з тіла і черево своє не скривдити. Всі носили машкари й таку чудернацьку одіж, що наші мандрівники з великого дива очі повитріщали.
Вони вважали мессера Гастера великим богом, йому лиш молилися, приносили жертви, служили вірою й правдою, любили й шанували понад усіх та все.
Пантагрюель, дивлячись на них, згадав циклопа Поліфема, який у Евріпіда 147 каже так: "Я приношу жертви тільки самому собі (богам — ніколи!) та своєму череву, найбільшому з усіх богів".
Аж тут забамкали, закалатали дзвони, і всі черевомовці та обжери стали шикуватися-в колони. Очолив їх молодий бравий черевань. Він тримав у руках довгу позолочену палицю з прикріпленим до неї дерев'яним зображенням Великого Жеруна. Це було справжнє страховисько — гидке й кумедне водночас. Очі в нього були більші за черево, голова більша й ширша за все тіло, щелепи — здоровенні, широченні, важенні, зуби — як лопати; вони ляскали й клацали так, аж навколо луна розлягалася.
Слідом за обжерами та черевомовцями сунула ватага товстих слуг. Вони тягли торби, кошики, корзини, мішки, каструлі, казани, миски, тарілі, таці й співали гімн на честь Великого Жеру на. Вони кидали йому в рот ковбаси, шинку, солонину, копчені язики, паштети, котлети, свинячу, яловичу, баранячу печеню, смажених куріпок, перепілок, тетеруків, рябців, індиків, гусей, качок, курей, кролів, зайців, буханці, пампушки, городину, ягоди, садовину; лили юшки, молоко, мед і вино,— щоб Жеру нові, боронь боже, горлянка не пересохла.
Нарешті урочистий похід проминув мессера Гасте-ра — свого володаря та повелителя — і зник з очей.
Пантагрюель почав розпитувати про Гастера, і йому розповіли ось що.
Гастер винайшов насамперед ковальство й землеробство — щоб орати землю, засівати її зерном, збирати врожай і з того годуватися. Потім він винайшов воєнне мистецтво і зброю — щоб захищати зерно; медицину й астрологію та деякі математичні науки — щоб зберігати зерно протягом століть і захищати його від негоди, від диких звірів та від злодіїв.