Я просто відчуваю, що то був хибний крок. Я вам про це говорив. Але я ні про що не жалкую. Я радий, що паша вижив. Радий, що й сам я зрозумів свою помилку. Ось що я їм сказав.
— Вони вас не погладять за це по голівці.— Скотт знав: він мусить попередити Гамаля, що муки його не скінчилися, що найгірше ще попереду. Та Гамаль усе розумів і без нього.
Унтер-офіцер (араб.).
— Мене повісять?— запитав він. І сам собі відповів:— Так. Напевне.
— Навіщо ви взагалі зізнавалися в чому б то не було?
— Я сам себе про це запитую і не знаходжу ясної відповіді. Не зі страху. І не тому, що бажав спокутувати якусь провину. Очевидно, тому, що подумав: "Гамаль, не можна починати з неправди". Хай буде, що буде, але я мушу говорити правду, інакше вони позбавлять мене моєї сили.
— Це може дорого вам обійтися. Вони будуть нещадні.
— Знаю. І готовий до найгіршого. Страшить мене тільки одне...
Він говорив так, ніби збирався про щось попрохати Скотта, і той уже налаштувався вислухати його просьбу. Та виявилось, що Гамаль звертається з проханням до самого себе.
— Я не можу дозволити, щоб мене зганьбили. Розумієте, це в них проти мене найсильніша зброя. Знеславити мене, вкрити ганьбою. Раніше я цього не уявляв. Здайся, кажуть вони, зречися своєї правди і своїх переконань. Усі ми знаємо, як погано живеться вашому народові, але будь таким, як ми. Живи, як ми, кажуть вони. Кинь свою справу, кажуть вони, і стань таким, як ми всі. Часом вони говорять це навіть лагідно. Але завжди з наміром розтоптали мою душу: "Соромся, Гамаль!" Або: "Ну що тобі до цього,, Гамаль?" Або: "Іди до нас, Гамаль!" І якщо вони змусять мене хоч на мить відчути ганьбу, тільки-но в мене закрадеться думка, що мені справді немає до цього діла, тоді пропав і я сам, і все те, заради чого я жив. Пропав і мій народ. Бачите, куди вони б'ють! У найвразливіше місце. І потрібне їм не моє тіло, а моя душа.
— Якщо їм не пощастить занапастити вашої душі, вони розправляться з вашим тілом,— застеріг його Скотт.— Будьте обережні. Ні в чому не зізнавайтеся. Ні в чому!
— Пізно, капітане. Але як добре, що ви мені це говорите!— Гамаль поклав свою темну, гарячу й тремтливу руку на руку Скотта,— Навіщо ви до мене прийшли? Вам це не пошкодить?
— Я вже сказав: мені здавалося, що є надія допомогти вам. Але послухайте, Гамаль, ви розумієте, що повстали проти цілого світу?
Гамаль засміявся:
— Вам гірко за мою долю, капітане?
— Можливо. Ось ви все говорите про те, за що боролися, про врятування народу, про правду. А ви знаєте, що на себе взяли, коли зробили той постріл?
— Як же я можу не знати? Все своє життя ми тільки про це і мріяли.
— Але одна людина, жменька людей, пістолет...
— Невже й ви хочете довести мені, що все безнадійно? Що треба було сидіти склавши руки, бо однаково все безнадійно?
— Ні. Я цього не кажу.
— Отже, ви вірите, що моя справа варта того, щоб я за неї постояв? Тільки по щирості, капітане!
— Вірю. Якщо ви розумієте її масштаби. Тоді вірю*
— Вам самому заглядала у вічі смерть, ще й не раз?
— Бувало...
— І як же ви гадаєте: варта моя справа того, щоб за неї накласти головою?
— Ну що я можу сказати?
— Бачите!— добродушно промовив Гамаль, розминаючи закуті ноги,— От ви мене й підтримали.
Скотт відчував себе безпорадним, як ніколи.
— Мені прикро, що я нічим не можу вам допомогти. Це мене дуже гнітить.
— Ех, капітане!— сказав Гамаль.— Вам треба подбати про свою власну долю.
— Мою чи Англії?— запитав Скотт.— Щодо мене — скажу, Гамаль: я розумію, що ви зробили. Я розумію ваш вчинок краще, ніж наші англійські справи. І думаю я зараз про вас, а не про англійців та їхню долю.
— Англійці теж мають вибір між правдою і кривдою. Подумайте про це!
— Розумію,— сказав Скотт.— І мабуть — уперше.
— Тоді все гаразд, капітане. Не турбуйтеся за мене. Ви мені вже допомогли.
— Ні. Ви не розумієте... Ви дивитесь на речі надто просто,— доводив своє Скотт.
Саме так і треба на них дивитись.
Але ви не бачите, кому ви кинули виклик, Га-
маль.
— Гнобителям.
— Гнобителям? А хто вони такі? Подивіться ж! Ви кинули виклик посольству Великобританії, англійській службі безпеки, єгипетській поліції, розвідці (хай допоможе вам бог!), місцевим політиканам, двірцевій кліці, урядові і ще біс знає кому. Все це далеко не так просто, як вам гадається.
— Для нас це дуже просто, капітане. Мій народ...
— Господи, та ваш народ темний і затурканий. Він нічогісінько не знає.
— Він знає, що він темний і затурканий.
— А що йому відомо про вас і ту справу, якій ви себе присвятили?
— Майже нічого.
— І що ж?
— Зате мені відомо. А я завжди з ним, капітане. Ось чому поліцейські нагорі кажуть мені: "Відречись, Гамалю! Твоя справа безнадійна! Відмовся від неї, Га-малю!" Але я не можу відмовитись.
Поліцейський у фесці, що стояв за дверима, прочинив їх і по-змовницькому підморгнув Скотту. Він легенько смикнув бровою, грайливо натякаючи на те, що побачення треба кінчати.
— Вже виганяють,— сказав Скотт, з безпорадним розпачем розводячи руками.
— Знаєте що, капітане?— Гамаль зробив спробу підвестись, але одразу ж знову сів, мало не застогнавши від болю.— Мені жалко англійців.
— Побережіть свою жалість на інше, Гамаль.
— Вони ніколи не зрозуміють, за що ми їх зневажаємо, бо закривають очі на горе нашої країни. Всі вони зроду наче сліпі, любий мій друже, за винятком таких, як ви. Але ви мені сказали — у вас не знають, що таке братерство..,
— Такі вже ми є,— скрушно погодився Скотт.
— Пригадуєте арабське прислів'я?— І Гамаль сказав по-арабськи:— "Коли говориш про братерство, хочеться, щоб про нього чув увесь світ".
— Яке братерство може бути під час війни?— заперечив Скотт.
— Шукайте — знайдете,— сказав Гамаль, і слова його ніскільки не скидалися на релігійну заповідь. Для арабів поняття братерства, душі, служіння справі, поняття віри, народу, перебільшені похвали, найпалкі-ші запевнення, химерні благання, клятви в любові та кровній близькості — не тільки природні у повсякденній розмовній мові, але й необхідні.
— Я нічого не можу для вас зробити,— засмучено повторив Скотт, сам не знаючи, на що він розраховував.— Зовсім нічого, Гамаль.
— Бачу. Все згорає в єдину мить,— сумно відповів Гамаль, усе-таки підводячись з лави.— І я сподівався, що встигну зробити значно більше. А подивіться, як швидко і непомітно усе скінчилось. Я мусив зробити щось значиміше, більше.
— Ви не повинні так думати, Гамаль. Облиште. Єгиптянин кивнув:
— Але ж це правда. Через помилку, якої я допустився, усе пропало марно.
— То була достойна помилка,— сказав Скотт.— Ви мусили зробити вибір. І почати діяти. Мені теж здається, що і я повинен на щось зважитись, тільки з іншої причини, а може, і з тієї самої причини... Не знаю. Я залюбки пристрелив би одного англійського генерала, щоб довести...
— Ох, друже мій, не треба мене втішати.— Білі зуби Гамаля блиснули ледь помітним звіриним оскалом.
Єгиптянин не зрозумів, а Скотт не став нічого пояснювати.
— Швидше,— підігнав їх шавіш.— Прошу вас,— додав він.
— Ну що ж, прощавайте,— сказав Скотт, відповідаючи на міцний до болю потиск руки.
— Тільки 2К не забудьте,— палко нагадав йому Гамаль,— вам треба побувати в Хакіма. Дуже вас прошу. Скажіть йому!
Скотт кивнув, і шавіш зачинив за ним двері. В коридорі до Скотта багатозначно усміхнувся рожевощокий агент у фесці.
— Сьогодні вночі,— пообіцяв він, як обіцяє легковажна жінка,— він нам розкаже все. Все! Все! Все!
"Сьогодні вночі,— сказав сам собі Скотт, одягаючи картуза й міцно насуваючи його на свою костисту голову,— сьогодні вночі там, нагорі, єгипетські поліцейські виб'ють ногами з Гамаля ту чоловічу силу, яку він так дбайливо оберігав, довірившись англійцеві".
РОЗДІЛ 21
— Порядок?— запитав Пікок, коли Скотт повернувся.— Я надумав гайнути з вами. Постараюсь, щоб усе пройшло тихенько-мирненько. Але Черч має намір провести цю розмову в присутності своїх акціонерів, тобто надати їй особливої діловитості. Би готові виявити діловитість, Скотт?
"Акціонерами" називали оперативний відділ Черча.
— Мені все одно.
— Правильно, Скотті! Правильно, друже! Будемо зберігати в усій цій справі трохи іронічну інтонацію,— підбадьорював його Пікок, пильно на нього поглядаючи.— Кому, кому, а вам так зовсім нічого втрачати.
— А що вони там накрутили, можете ви нарешті сказати?
— Та я ж казав. Вони справді хочуть доручити вам щось дуже відповідальне. Значно відповідальніше, ніж будь-коли доручали Пікерінгу. Проте — мовчу, не варто забігати наперед, щоб часом не наврочити.
— Гаразд, не забігаймо наперед,— погодився Скотт.— Хай все іде своїм порядком.
— Шейла! Іди геть! Дай Скотті спокій.— Пікок зіпхнув стеком Шейлу з сидіння віліса.— Вона у вас просто закохана, друже. Коли б у неї вижило хоч одне цуценя, я б подарував його вам. Така чудова сука!
Шейла тицялась мордою Скотту в потилицю й лизала йому вуха.
Коли вони від'їхали, Пікок, піклуючись про Скотта, попередив:
— Цього разу, Скотті, облиште свою знамениту гру в мовчанку і хоча б натякніть, як ви зараз ставитесь до Черча.
Вони круто повернули за ріг; Скотт ухопився за борт машини.
— У мене єдине бажання: пристрелити Черча,— сказав він.— Покінчити з цим раз і назавжди.
Пікок від захвату аж ляснув по кузову автомобіля. Його радість було чути на весь Набітат:
— Нарешті! За цілий рік хоч раз, а таки спромігсь на дотеп. От молодець! Давно пора!
— Авжеж пора,— сказав Скотт.— Давно пора англійцям стріляти в англійців.
— Чудово, неперевершено! Я й сам не знаю, Скотті, чого ми цього досі не робимо. І що нас тільки стримує? Слово честі, ніколи над цим не задумувався. А хтось же, по-моєму, стріляв у Бонара Лоу, чи в Кемпбелла Бен-нермана, чи у Бернарда Шоу,— одне слово, в когось із цих типів. Ну ясно! Мабуть, ірландець. Тоді це не береться до уваги. Дозвольте трохи подумати, і я вам завтра скажу, чому англійці не стріляють в англійців. Але клянусь — це геніальна ідея!
— Не варт до неї ставитись надто серйозно,— сказав йому Скотт.— І не надумайте розбиратися в цьому питанні науково.
— Наука тут ні до чого, друже. Все вирішує інстинкт!
— Інстинкт?— перепитав з підозрою Скотт.— Який ще інстинкт?
— Треба переконати себе в бажанні кого-небудь пристрелити. Це, мабуть, не так уже й важко.
— Гаразд, тільки, прошу, не приплутуйте сюди науку,— наполягав Скотт.— Вона нас заведе у безвихідь.
— Правильно, Скотті! Правильно, друже! З жартом жити веселіше.
Пікок завернув свій віліс на зупинку штабних машин і підкотив майже впритул до великого закритого "форда".
— Можна подумати, що тут не штаб, а шикарний готель,— сказав він, махнувши стеком у бік найрізноманітніших приватних машин, що їх офіцери ставили на цій відомчій зупинці.— Того й чекай, що з нас почнуть правити гроші за постій.
Він показав Скотту на військового, що пройшов повз них до машин.
— Зверніть увагу на старого Баркера-Дендерсона — отой он нетіпаха з брудною бородою — хіба він не схожий на землекопа? Зараз умоститься в свій допотопний "хілмен", опустить заляпане багнюкою жовте скло, запалить смердючу люльку (він її цілісінький ранок натоптував у себе в кабінеті), випустить у вікно машини хмару жахливого диму, заведе мотор...