Мабуть, за нею женеться якийсь лютий звір.
Вона на моїй землі, і з нею не станеться ніякого лиха! А круг мене, воістину, багато лютих звірів.
На цьому слові Заратустра було вже рушив. Тоді віщун сказав:
О Заратустро, ти – шахрай! Я знаю: ти хочеш мене позбутися! Тобі миліше майнути в ліси на лови диких звірів!
Але що це дасть тобі? Увечері я все одно сидітиму в твоїй печері, важкий і терплячий, мов колода, – і чекатиму тебе!
– Нехай буде так, – кинув Заратустра вже йдучи, – а що в печері моє, належить також і тобі, моєму гостеві!
Якщо знайдеш у ній ще й мед, гаразд! полижи його, ведмедю-буркотуне, посолоди свою душу! Бо ввечері нам обом треба бути в доброму гуморі,–
добрими й радими, що скінчився день! І під мої пісні ти сам танцюватимеш, ніби вчений ведмідь.
Не віриш? Хитаєш головою? Гаразд! Рушай, старий ведмедю! Адже я теж – віщун.
Так казав Заратустра.
РОЗМОВА З КОРОЛЯМИ
1
Заратустра ще й години не ходив горами та лісами, як раптом угледів дивну процесію. Саме тією дорогою, котрою він гадав зійти вниз, простували два королі, прикрашені коронами й багряними поясами, барвисті, мов фламінго; перед собою вони поганяли осла з поклажею.
Що знадобилося цим королям у моєму царстві? – здивовано запитав Заратустра у свого серця і швиденько сховався за кущ. Та коли королі наблизилися, він упівголоса, ніби сам до себе, промовив: – Дивина! Дивина! Не тримається купи! Бачу двох королів і тільки одного осла!
Тоді обидва королі зупинились, усміхнулися, зиркнули в той бік, звідки долинав голос, а відтак подивилися один одному в очі.
– Таке спадає на думку багатьом людям, – сказав король, що з правої руки, – однак уголос вони про це не кажуть.
Король з лівої руки знизав плечима і відповів:
– То, мабуть, якийсь козопас. Або самітник, що надто довго жив серед скель і дерев. Адже брак товариства також псує добрі звичаї.
– Добрі звичаї? – з обуренням і гіркотою заперечив перший король. – Чого ж ми тоді уникаємо? Хіба не "добрих звичаїв"? Хіба не нашого "вишуканого товариства"?
Воістину, вже краще жити серед самітників та козопасів, аніж серед нашої роззолоченої, облудної, нарум'яненої потолочі, навіть якщо вона й називає себе "вишуканим товариством",
навіть якщо вона й називає себе "шляхетним станом". Але все там фальшиве і гниле, і насамперед кров – через застарілі хвороби й ще гірших цілителів.
Тепер найкращий і найлюбіший мені здоровий селюк, – неотесаний, хитрий, упертий і витривалий; тепер це найшляхетніша натура.
Тепер селянин найкращий з усіх, нехай би він усюди зробився паном! Однак тепер царство потолочі – тут я вже не дам себе дурити. А потолоч – то, значить, усе гамузом.
Потолоч – це все гамузом, все з усім перемішане, і святий, і свиня, і юнкер, і юдей, і всілякої тварі по парі з Ноєвого ковчегу.
Добрі звичаї! Все в них облудне і гниле. Ніхто вже нічого не шанує: якраз цього ми всі уникаємо. Це улесливі, улізливі собаки, що золотять пальмове листя.
Мене душить огида, що ми, королі, самі стали нещирі, що на нас понавішувано старої пожовклої прадідівської пишноти, що ми – пам'ятні медалі для дурнів, пройдисвітів і для тих, хто нині користується владою тільки для того, щоб ошукувати!
Адже ми не перші, – а мусимо їх удавати; зрештою, ми наситились цією брехнею, вже гидко.
Ми відцуралися наброду, усіх тих горлодерів і писак, що гидять, наче мухи з гнойовища, втекли від смороду крамарів, від честолюбних борсань і смердючого віддиху: тьху на життя серед наброду,
тьху на те, щоб бути серед наброду за першого! Ох, гидко! гидко! гидко! А до чого тут ми, королі?
– На тебе находить твоя стара хвороба,–відповів йому король з лівої руки. – На тебе, бідний брате, находить огида. Але ти знаєш, хтось підслуховує нас.
Заратустра, що, наставивши очі й вуха, уважно стежив за розмовою, одразу ж вийшов із своєї криївки, підійшов до королів і почав так:
– Королі, той, хто слухає вас і слухає охоче, зветься Заратустра.
Я той Заратустра, що колись казав: "До чого тут іще королі!" Даруйте мені, я зрадів, коли ви сказали один одному: "До чого тут ми, королі!"
Однак тут моє царство й мої володіння, – чого вам шукати в моєму царстві? Та, може, дорогою ви знайшли те, що шукаю я, себто вищу людину.
Почувши це, королі ударили себе в груди і в один голос промовили:
– Нас упізнали! Мечем свого слова ти розрубуєш найглибший морок у наших серцях. Ти відкрив нашу скорботу, – бо – зауваж! – ми вирушили в дорогу, щоб знайти вищу людину,–
людину, вищу за нас, хоч ми і королі. Ми ведемо їй цього осла, бо найвища людина повинна бути й найвищим владарем.
На світі немає більшого нещастя, ніж коли можновладний не є водночас і першою людиною. Тоді все стає облудним, кривим і потворним.
А якщо він узагалі останній і більше скидається на тварюку, ніж людину, тоді потолоч дедалі набиває собі ціну, а відтак навіть її чеснота подає свій голос: "Дивіться, тільки я єдина – чеснота!"
– Що я почув? – відповів Заратустра. – Скільки мудрості у королів! Я захоплений, воістину, мені аж кортить скласти віршика;
може, цей віршик і не кожному вухові припаде до вподоби. Я вже давно розучився зважати на довгі вуха. Гаразд! Уперед!
(Тут сталося так, що й осел докинув своє слово, до того ж виразно й з лихим наміром: "І-А").
У рік Різдва лучилась дивина –
Рекла сивіла, п'яна без вина:
О горе! Це кінець вже близько!
Усе на світі впало дуже низько!
Борделем стало все круг Колізею,
І цезар вже свиня, і Бог із Іудеї.
2
Цей Заратустрин віршик дуже потішив королів, і король з правої руки сказав:
– О Заратустро, як добре ми вчинили, що прийшли побачитися з тобою!
Бо вороги твої показували нам свічадо з твоїм зображенням: ти звідти дивився з диявольською гримасою і в'їдливо посміхався; через те ми й боялися тебе.
Але що з того! Ти знову і знову жалив наші вуха й серця своїм словом. Тоді ми нарешті сказали: а що нам до його вигляду!
Нам треба послухати того, хто навчає: "Любіть мир, як те, що породжує нові війни, а короткий мир – ще дужче, ніж тривалий!"
Ніхто ще не виголошував таких войовничих слів: "Що добре? Добре бути хоробрими. Добра війна будь-яке діло освячує".
О Заратустро, на такі слова в наших жилах заграла предківська кров: адже це ніби весна озвалася до старих винних бочок.
Коли мечі металися серед мечів, мов закривавлені змії, тоді нашим предкам смакувало життя; сонце миру здавалося їм в'ялим і млявим, а тривалий мир вганяв у сором.
Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.
Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.
– Гаразд! – сказав він. – Ось перед вами дорога до Заратустриної печери. Нехай цей день закінчиться довгим вечором! А тепер мене кличе від вас крик про порятунок.
Велика честь для моєї печери, коли в ній сидітимуть і чекатимуть королі; та, звісно, чекати вам доведеться довго.
Ну що ж! Нічого не вдієш! Де нині навчишся краще чекати, як не при дворах? І вся королівська чеснота, яка ще збереглася, хіба не називається сьогодні вмінням чекати?
Так казав Заратустра.
П'ЯВКА
І Заратустра в задумі подався далі, сходячи нижче, минаючи ліси, обминаючи болота; і, як стається з кожним, хто снує важкі думки, він незумисне наступив на людину. І леле, йому в обличчя воднораз сипонуло зойком болю, двома прокльонами і двадцятьма лайками, – отож він з переляку замахнувся ціпком і ще й уперіщив того, на кого наступив. Та вмить схаменувся, і серце його сміялося з глупоти, котру він перед хвилею вчинив.
– Вибач, – звернувся він до скривдженого, котрий з люттю підвівся й сів. – Вибач і передусім вислухай одну оповідку.
Як мандрівник, що снить про далекі світи, на пустельній вулиці незумисне спотикається об собаку, що спить на осонні,–
як вони обидва, на смерть перелякані, схоплюються і накидаються одне на одного, – так сталося і з нами.
Та все ж! Та все ж – як мало бракувало, щоб вони, і пес, і самітник, пригорнулись одне до одного. Вони ж обидва – самотні!
– Хоч би ким ти був, – ще з люттю озвалася людина, на котру наступив Заратустра, – ти надто боляче наступив на мене навіть своєю оповідкою, не те що ногою!
Приглянься-но, хіба я собака? – Кажучи це, незнайомець підвівся і витяг з болота свою голу руку. Бо перед цим він, причаївшись, лежав простертий на землі, немов підстерігаючи якусь болотяну дичину.
– Що з тобою! – злякано гукнув Заратустра, бо побачив, що з голої руки цебеніла кров. – Що скоїлося з тобою? Може, тебе, нещасного, покусав якийсь лихий звір?
Закривавлений засміявся, й далі повнячись гнівом.
– Тобі що до того! – сказав він і хотів уже рушати. – Тут я вдома, у своєму царстві. Питати мене може хто хоче, та чи захочу я відповідати кожному телепневі?
– Помиляєшся, – співчутливо сказав Заратустра, цупко схопивши його, – помиляєшся: тут ти не в своєму, а в моєму царстві, а в ньому ні з ким не може статися ніякого лиха.
А втім, називай мене як тобі заманеться – я той, ким і повинен бути. А сам себе я зву Заратустрою.
Гаразд, он угорі йде дорога до Заратустриної печери, це зовсім близько, – чи не хочеш ти в мене зцілити свої рани?
Тобі, нещасний, зле повелося в житті: спершу тебе покусав звір, а потім на тебе – наступила людина!
Коли потерпілий почув ім'я Заратустри, він змінився.
– Що зі мною діється! – вигукнув він. – Хто ж обходить мене в житті більше, ніж ця єдина людина – Заратустра – і та єдина істота, що живиться кров'ю, – п'явка?
Заради п'явки я, наче рибалка, лежав тут біля цього болота, і мою занурену руку вкусили вже десять разів, а тут заради моєї крові мене кусає ще прекрасніша п'явка – сам Заратустра!
О щастя! О чудо! Благословен будь день, що завів мене в це болото! Благословенна будь, найкраща, найпричепливіша з нині живих медична банко, благословен будь, велика п'явка сумління, – Заратустро!
Так промовляв скривджений Заратустрою, і його слова радували Заратустру, полоненого витонченою поштивістю.
– Хто ти? – запитав Заратустра й подав руку.