Але управління господарством здійснювала Ферміна Даса. Вона вирішувала, що готувати на обід, що купувати, що робити в тому чи в тому випадку, і в такий спосіб визначала життя в домі, де, по щирості кажучи, не було чого визначати. Коли вона закінчувала мити клітки, давала птахам їсти, простежувала за тим, щоб нічого не бракувало квітам, їй не лишалося більше ніякого діла. Не раз після того, як її виключили зі школи, вона засинала в годину пообідньої сієсти і прокидалася тільки наступного ранку. Уроки малювання були тільки ще одним, трохи цікавішим, засобом марнувати час.
У її взаєминах із батьком не було любові, відколи він вигнав тітку Есколастіку, а проте обоє знайшли спосіб жити разом, не заважаючи одне одному. Коли вона вставала, він уже йшов у своїх справах. Ритуал обіду він пропускав рідко, хоча майже ніколи не їв — йому цілком вистачало аперитивів та галісійських закусок, поглинутих у кафе "Парафіяльне". Вечеряти він не приходив: йому залишали його порцію на столі, усе в одній мисці, накритій іншою мискою, хоча знали, що з'їсть він її тільки наступного ранку, розігрітою на сніданок. Раз на тиждень він давав дочці гроші на поточні витрати, які завжди підраховував ретельно і якими вона розпоряджалася бездоганно, та коли вона просила, то залюбки давав їй гроші на всілякі непередбачені видатки. Ніколи він з нею не торгувався, ніколи не вимагав звіту, але вона поводилася так, ніби повинна була звітувати перед трибуналом святої інквізиції. Ніколи він не розповідав їй, у чім полягають і в якому стані перебувають його ділові оборудки, ніколи не брав її з собою до своїх портових контор, розташованих у місці, куди пристойним дівчатам не рекомендувалося з'являтися навіть у супроводі власних батьків. Додому Лоренсо Даса повертався не раніше десятої вечора, тобто якраз тоді, коли в менш критичні часи громадянських воєн починалася комендантська година. До того часу він просиджував у кафе "Парафіяльне", в що-небудь граючи, бо вмів грати в усі салонні ігри й у кожній був визнаним фахівцем. Приходив він завжди в тверезому розумі й не будив дочку, незважаючи на те, що першу чарку ганусівки випивав, як тільки підводився з постелі, а потім протягом цілого дня жував кінчик загашеної сигари і знову й знову прикладався до чарки. Та одного вечора Ферміна таки почула, коли він заходив у дім. Почула, як зачовгали на сходах його солдатські кроки, почула хрипке дихання в коридорі другого поверху, а потім він загупав у двері спальні розкритою долонею. Вона відчинила йому й уперше перелякалася, побачивши його перекошене око.
— Ми розорені, — сказав він. — Ущент розорені, щоб ти знала.
Більш нічого він не сказав, і ніколи більше цього не говорив, і не сталося нічого такого, що підтвердило б правдивість його слів, але після того вечора Ферміна Даса відчула, що вона зовсім самотня у світі. Вона існувала мовби в суспільному чистилищі. Її колишні подруги по школі жили на недосяжному для неї небі, яке стало ще недосяжнішим після того, як її виключили і, навіть сусіди не вважали її своєю сусідкою, бо для них вона не мала минулого, в якому вони знали зовсім іншу дівчину — у формі колежу З'яви Богородиці. Батьків світ складався з торговців та з докерів, з воєнних біженців, з усіх тих чоловіків, які складали розмаїту публіку кафе "Парафіяльне". Протягом останнього року трохи полегшували її самоту уроки малювання, бо вчителька надавала перевагу колективним заняттям і мала звичку приводити з собою в кімнату для шиття й інших учениць. Але то були дівчата з різних досить невизначених соціальних прошарків, і Ферміна Даса дивилася на них як на подруг, немовби позичених на короткий час, чия приязнь кінчалася відразу по закінченні уроку. Ільдебранда хотіла була порозчиняти двері будинку, провітрити його, привести сюди музик, влаштувати карнавал з феєрверком, з ракетами, з пороховими замками, які споруджував її батько, щоб шквалом того карнавалу розвіяти затхлий дух, у якому ниділа кузина, проте незабаром вона зрозуміла, що її задум не має сенсу з дуже простої причини: не було з ким усе це влаштовувати.
А проте Ільдебранда таки зуміла виштовхати Ферміну в життя. Щовечора після уроку малювання, вона виходила з нею на вулицю, щоб подивитися місто. Ферміна Даса показала подрузі шлях, яким вони щодня ходили з тіткою Есколастікою, лаву в парку, на якій сидів Флорентіно Аріса і чекав на неї, вдаючи, ніби читає книжку; показала вулиці, якими він за нею ходив, схованки для листів; показала зловісний палац, в якому колись була в'язниця найсвятішої інквізиції і який згодом відреставрували й пристосували під колеж З'яви Богородиці, що його вона ненавиділа від усієї душі. Вони піднялися на пагорб, де було кладовище бідняків і де Флорентіно Аріса грав на скрипці, так підлаштовуючись під напрям вітрів, що вона могла чути його, лежачи в ліжку, і звідти вони побачили весь історичний центр міста, провалені дахи та облуплені стіни, руїни фортець, зарослі чагарниками, низку островів у затоці, жалюгідні халабуди, що тулилися навколо боліт, неозорий простір Карибського моря.
В ніч на Різдво вони пішли на відправу до кафедрального собору. Ферміна сіла там, де було найкраще чути інтимну музику Флорентіно Аріси, і показала кузині точне місце, звідки в таку саму різдвяну ніч вона вперше побачила зблизька його нажахані очі. Вони зважилися прогулятись удвох аж до Порталу писарів, купили солодощів, зазирнули до крамнички, де торгували всіма різновидами паперу, і Ферміна Даса показала кузині місце, де вона зненацька усвідомила, що її кохання було оманою. Вона сама не розуміла, що кожен її крок, починаючи від дому й до самого колежу, кожен куточок міста, кожна мить із її недавнього минулого, здавалося, існували тільки з ласки Флорентіно Аріси. Ільдебранда звернула її увагу на це, проте Ферміна не погодилася, бо вона ніколи не визнала б тієї істини, що Флорентіно Аріса — на щастя чи на лихо — був єдиною прикметною подією в усьому її житті.
Тими днями в місті з'явився бельгійський фотограф. Він обладнав свою майстерню на горішній галереї Порталу писарів, і кожен, хто мав змогу заплатити йому, скористався з нагоди знятися на портрет. Ферміна та Ільдебранда прийшли одними з найперших. Переривши гардероб Ферміни Санчес, вони вибрали з нього найпоказніші сукні, парасольки, святкові черевички, капелюхи і вдяглися дамами середини XIX століття. Гала Пласідія допомогла їм затягти корсети, навчила їх, як переставляти ноги під дротяними сітками кринолінів, як одягати рукавички, як застібати черевики на високих підборах. Ільдебранда вибрала собі капелюх із широкими крисами, прикрашений страусовим пір'ям, що спадало їй на плечі. Ферміна наділа трохи сучасніший, оздоблений фруктами з розмальованого гіпсу та матер'яними квітами. Наприкінці вони посміялися одна з одної, коли побачили себе в дзеркалі такими схожими на дагеротипні портрети бабусь і, щасливі, помираючи зо сміху, пішли, щоб із них у такому вигляді виготовили незабутній портрет. Гала Пласідія, стоячи на балконі, дивилась, як вони йдуть через парк під розкритими парасольками, докладаючи всіх зусиль, щоб утриматися рівно на високих підборах і штовхаючи криноліни всією вагою тіла, як ото підштовхують дитячі стільчики, і благословила їх здалеку, просячи Бога, щоб він допоміг їм у цій нелегкій пригоді з портретами.
Біля майстерні бельгійця юрмився густий натовп, бо саме фотографували Бені Сентено, який тими днями виграв у Панамі чемпіонат із боксу. Він був у боксерських панталонах, у рукавицях і з лавровим вінком на голові й було нелегко сфотографувати його, бо він мав вистояти в позі атаки протягом хвилини, по змозі зовсім не дихаючи, та як тільки він ставав у стійку, фанатичні шанувальники вибухали оплесками й він не міг утриматися від спокуси догодити їм, продемонструвавши своє уміння. Коли надійшла черга кузин, небо захмарилось, і, здавалося, ось-ось поллє дощ, але вони дозволили намазати собі обличчя крохмалем і з такою невимушеністю прихилилися до алебастрової колони, що зуміли лишитися нерухомими навіть довше, ніж від них вимагалося. То був вічний портрет. Коли Ільдебранда померла у своєму маєтку "Квіти Богородиці", доживши майже до ста років, її екземпляр було знайдено в спальні, у замкненій на ключ шафі, — він лежав між згорнутими й напахченими простирадлами, — і там таки знайшли засушену квіточку братків і лист, літери якого вицвіли від давності. Ферміна Даса зберігала свій протягом багатьох років на першій сторінці сімейного альбому, звідки він загадково зник, невідомо коли і як, і внаслідок цілої низки найнеймовірніших випадковостей потрапив до рук Флорентіно Аріси, коли обом уже було за шістдесят.
На площі перед Порталом писарів — і навіть на балконах — було повно людей, коли Ферміна та Ільдебранда вийшли з майстерні бельгійця. Вони забули, що обличчя в них вимазані крохмалем, а губи наквацьовані помадою шоколадного кольору і що їхнє вбрання не відповідало ані порі дня, ані історичній епосі. Вулиця зустріла їх свистом і насмішкуватими вигуками. Під зливою глузливих дотепів вони почули себе геть зацькованими, аж тут пробиваючи собі дорогу крізь юрмище, з'явилося ландо, запряжене парою золотаво-гнідих коней. Свист затих, вороже настроєні групи людей розсіялись. Ільдебранда ніколи потім не могла забути чоловіка, який відчинив дверці карети і став на підніжку, — його атласний циліндр і парчевий жилет, його стримані манери, лагідність його погляду, авторитетність постави, — вона відразу здогадалася, хто це такий. Ферміна Даса розповіла їй про нього минулого місяця, мало не мимохідь і без жодного інтересу, коли якось надвечір не захотіла йти повз дім маркіза Касальдуеро, бо перед ворітьми стояв екіпаж, запряжений золотаво-гнідими кіньми. Вона сказала тоді кузині, хто хазяїн того ландо, і спробувала пояснити причину своєї неприязні, хоча й словом не обмовилася про його залицяння. Ільдебранда про ту розмову забула. Та коли збагнула, хто з'явився перед ними у дверцятах карети, наче видіння з казки, її пройняв подив, звідки у кузини така неприязнь до цього чоловіка.
— Ласкаво прошу до карети, — сказав їм доктор Хувенал Урбіно. — Я відвезу вас, куди накажете.
Ферміна Даса зробила була рух протесту, але Ільдебранда вже прийняла запрошення.