Тарзанів син

Едгар Райс Барроуз

Сторінка 31 з 44

Лев зупинився, на мить повернувся в його бік і впав мертвий. Гансон поскакав далі в ліс, гукаючи дівчину.

— Я тут, — враз долинула звідкись із верховіть відповідь. — Ви в нього поцілили?

— Так, — відповів Гансон. — Де ви? Ви щасливо відбулися! Може, це вас навчить не вештатись поночі джунглями.

Вони разом вернулися на рівнину, а невдовзі до ьих дуже повільно під'їхав пан Морісон. Він пояснив, що його кінь схарапудився і він ніяк не міг його спинити. Гансон усміхнувся, бо пригадав, як несамовито колов Бейнс гострими острогами свого коня, але нічого не сказав. Він посадив Меріем собі за спину, і всі троє мовчки поїхали до бунгало.

19

Трохи згодом Корак повернувся й витяг свого списа з тіла Нуми. Він усміхався. Розвага була чудова. Одне лише непокоїло його — як це самиця спромоглася стрибнути з коня на дерево над нею. Вона повелася зовсім як Мангані — зовсім як його згуба-Меріем. Він зітхнув. Його втрачена Меріем, його маленька Меріем померла! Йому дуже захотілося знову її побачити. Він придивлявся услід трьом постатям, що від'їжджали далі рівниною, і міркував, куди б це вони могли їхати. Йому спало на думку піти слідом, проте він і далі стояв, дивлячись, як вони зникають удалині. Вигляд цивілізованої дівчини та англійця в хакі пробудив у пам'яті Корака якісь невиразні спогади.

Колись він мріяв повернутися в їхній світ, але зі смертю Меріем в серці його померли і бажання, і надія. Він волів відтепер жити в самотині, якомога далі від людей. Він зітхнув і повільно пішов назад у джунглі.

Тантор, нервовий на вдачу, не мав ніякого бажання наближатися до трьох білих чужинців, а після того, як озвалася рушниця Гансона, обернувся і почвалав геть. Коли Корак повернувся, слона ніде не було видно. А втім, мавполюд не дуже журився відсутністю свого друга. Тантор мав здатність несподівано зникати. Вони могли Цілий місяць не бачити одне одного, бо Корак рідко коли вдавався до пошуків сірого велетня і зараз не став його шукати. Він швидко знайшов зручне сідало на великому Дереві й невдовзі заснув.

Бвана вже зустрічав шукачів пригод на веранді бунгало. Крізь сон він почув постріл рушниці Гансона десь далеко на рівнині й подумав над тим, що б воно означало. Спочатку він був припустив, що людина, яку він так гостинно прийняв, ускочила в халепу, вертаючись до табору, тому встав і пішов до свого управителя, який повідомив, що Гансон справді був тут увечері, але кілька годин тому поїхав. Вертаючись від управителя, Бвана помітив, що двері стайні відчинені навстіж, і, коли зайшов туди, виявив, що немає ані коня Меріем, ані Бейнсового. Тоді Бвана подумав, що це стріляв пан Морісон, знову вернувся до управителя й почав готуватися в дорогу, щоб перевірити рівнину, — і саме тоді побачив, як троє відсутніх повертаються.

Розповідь англійця господар вислухав дуже холодно. Меріем мовчала. Вона бачила, що Бвана сердитий на неї. Це було вперше, і її серце затріпотіло.

— Іди до своєї кімнати, Меріем! — сказав він. — А ви, Бейнсе, зайдіть до мене в кабінет на кілька слів.

Обоє послухалися, і тоді він підійшов до Гансона. Навіть у найлагідніших словах Бвани було щось таке, що змушувало людей мовчки скорятися його волі.

— Як це ви опинилися з ними, Гансоне? — спитав він.

— Я сидів у саду, — відповів мандрівник, — після того, як погостював у вашого управителя Джербіса. Така в мене звичка. Ваша пані знає. Цієї ночі я випадково задрімав під кущем і прокинувся від того, що почув розмову. Я не чув, про що саме ці двоє говорили, аж бачу — Бейнс приводить двох коней і вони кудись ідуть. Я, звісно, втручатися не хотів, не моя це справа, але подумав, що для поїздки верхи ніч не найліпший час, особливо для молодої дівчини, — це і непристойно, і небезпечно. Тому я подався за ними. І добре зробив, позаяк Бейнс чкурнув від лева так швидко, як тільки міг, кинувши дівчину напризволяще, а я, на щастя, з першого пострілу поцілив звірові просто під лопатку.

Гансон замовк. Обидва якийсь час мовчали. Врешті мандрівник закашлявся так, начебто хотів сказати щось не дуже приємне і йому самому.

— В чому справа, Гансоне? — спитав Бвана. — Ви хочете щось сказати, чи не так?

— Бачите-но, — промурмотів Гансон. — Я тут часто увечері гуляю і весь час бачу їх удвох. Я дуже перепрошую, шановний пане, але мені здається, що пан Бейнс дівчину до добра не доведе. Я чомусь глибоко переконаний, що він хоче втекти з нею разом.

Керуючись корисливими намірами, Гансон, сам того не підозрюючи, говорив чистісіньку правду. Він боявся, що Бейнс може перешкодити його намірам, і хотів спочатку використати його, а потім позбутися молодого англійця.

— І ось що я думаю, — вів далі маидрівник. — Днями я від'їжджаю, і ви могли б запропонувати панові Бейнсу, щоб він склав мені товариство. Якщо захочете, то я візьму його з собою до великого караванного шляху на півночі.

Бвана на хвилину глибоко замислився. Врешті він озвався.

— Бачите-но, Гансоне, пан Бейнс мій гість, — сказав він, і щось майнуло в його очах, — я справді не можу виганяти його з дому лише на підставі ваших здогадок про Меріем, і було б дуже нечемно з мого боку попросити його виїхати. Але якщо мені не зраджує пам'ять, то він сам говорив нещодавно про повернення додому, і я переконаний, ніщо не завадить йому поїхати на північ разом з вами. Здається, ви вирушаєте завтра? Гадаю, пан Бейнс поїде з вами. Прошу зайти до мене вранці, а зараз. добраніч і спасибі за турботу про Меріем.

Гансон повернувся, приховуючи зловтішну усмішку. Бвана пішов з веранди до кабінету, де його вже чекав, нервово походжаючи туди-сюди, пан Морісон.

— Бейнсе, — сказав Бвана без довгих передмов. — Гансон завтра їде на північ. Ви йому дуже сподобалися, і він попросив мене переказати, що з приємністю візьме вас із собою. Добраніч, Бейнсе.

За розпорядженням Бвани, Меріем не виходила з кімнати, доки пан Морісон готувався до від'їзду. Гансон прийшов за ним зрання. Власне, він нікуди й не від'їжджав, бо ночував тут-таки, в управителя Джервіса.

Прощання пана Морісона і його господаря було досить сухим, і коли врешті гість від'їхав, Бвана полегшено зітхнув. Це був неприємний обов'язок, але врешті все скінчилося, хоч особливої радості він не відчував. Звісно, він бачив, як Бейнс упадає за Меріем, і чудово знав, що пиха цього молодика ніколи не дозволить віддати своє шляхетне ім'я простій арабській дівчині, бо ж, хоч Меріем і мала білий колір шкіри, Бвана був переконаний, що вона чистокровна арабка. Він не говорив про це з Меріем і припустився великої помилки, позаяк дівчина, попри глибоку вдячність до Бвани й Моєї Любої, була горда й чутлива, і те, що Бвана відіслав пана Бейнса без жодних пояснень, глибоко її образило. Завдяки цьому Бейнс тепер був у її очах жертвою, і відповідне почуття симпатії до нього посилилося. Якщо вона раніше дуже мало знала про любов, то тепер помилялася цілковито. Бвані і Моїй Любій годилося більше розповісти дівчині про соціальний бар'єр, який, вони добре це знали, існував між Бейнсом та Меріем, але воліли не вражати її. Краще було б менше жаліти, зате врятувати дитину від лиха з недосвідченості.

Коли Гансон і Бейнс виїхали до табору, англієць затято мовчав. Гансон спробував завести таку розмову, яка природним чином перевела б тему в потрібне йому русло. Він їхав поруч і трошки позаду свого супутника, тішачись з кислого виразу його аристократичного обличчя.

— Не дуже чемно з вами обійшлися, правда? — врешті почав він, киваючи в бік бунгало, коли Бейнс озирнувся на його голос. — Дуже він дбає про дівчину, — вів далі Гансон, — не хоче, щоб хтось із нею одружився й забрав із собою. Але скидається на те, що для дівчини більше шкоди, ніж добра, в тім, що він витурив вас звідси. Колись вона однаково одружиться, а такого славного молодого панича, як ви, ще пошукати.

Бейнс, який спершу хотів різко відповісти супутникові, щоб той не пхався не в свої справи, взяв останні слова Гансона дуже близько до серця і подумав, що той не такий уже й нечема.

— Та він просто невихований мугир, — пробурмотів пан Морісон, — але я його ще провчу! Він може бути велике цабе в Центральній Африці, але я не менший за нього в Лондоні, і коли він повернеться додому, то відчує це на власній шкурі.

— А я, бувши вами, — сказав Гансон, — нікому не дозволив би потурити мене від моєї дівчини. Між нами кажучи, я теж не дуже його люблю, і якщо потрібна допомога, то я до ваших послуг.

— Дуже люб'язно з вашого боку, Гансоне, — відповів Бейнс, трохи оживши, — але що людина може зробити в цій забутій Богом дикій глушині?

— Я б ось що зробив, — сказав Гансон. — Я забрав би дівчину з собою. Якщо вона вас любить, то піде за вами без вагань.

— Це неможливо, — сказав Бейнс. — Він контролює місцевість на багато кілометрів довкола. Піймає нас без жодних клопотів.

— Не піймає, якщо я за це візьмуся, — сказав Гансон. — Я вже років з десять тут торгую і полюю, тож знаю ці краї так само, як він. Як хочете забрати дівчину, я вам гарантую, що ви дістанетеся до узбережжя ціленькими. Ви їй напишіть записку, а мій провідник віднесе. Попрохайте прийти до останнього прощання — відмови не буде. Тим часом ми пересунемо табір трохи далі на північ, і ви зможете домовитися з нею на одну з найближчих ночей. Скажіть, що я зустріну її і відвезу до табору на зустріч з вами. Так буде ліпше, бо я знаю місцевість краще і їхатиму швидше, ніж ви. Ви можете скористатися з моїх "сафарі" і поволі рухатися на північ, а ми з дівчиною вас наздоженемо.

— А якщо вона не прийде? — спитав Бейнс.

— То призначте інший день для прощання, — сказав Гансон, — але пошліть мене замість себе, і я в кожному випадку її заберу. Вона прийде, і коли все буде позаду, то вона не пошкодує, — особливо післятого, як поживе з вами місяців зо два, доки ми дістанемося до моря.

Бейнс мав був гнівно заперечити, обуритися, але стримався, бо, по суті, він і сам намірявся втнути щось подібне. Просто в устах невихованого купця це звучало доволі брутально, але молодий англієць усвідомив, що без Гансонової допомоги, без його знання африканських умов шанси на перемогу мізерні, а з таким спільником він напевне виграє. Тому він просто кивнув головою на знак згоди.

Решту шляху на північ до Гансонового табору вони проїхали мовчки, кожен думаючи про своє.

28 29 30 31 32 33 34