— І раптом докинув несподівано: — До речі... щоб одним заходом, щоб машину не ганяти... адже в тітки цієї в самої також є, га?
Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.
— Гай-гай, Канавкін, — докірливо-приязно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! Так на тобі, взяв та й збився з ноги ні з того ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Адже я тільки-но говорив про очі. Адже видно, що в тітки є. Ну, чого ви нас марно терзаєте?
— Є! — відчайдушно випалив Канавкін.
— Браво! — гукнув конферансьє.
— Браво! — страшно ревнула зала.
Коли стихло, конферансьє привітав Канавкіна, потис йому руку, запропонував відвезти в місто на машині додому і цією ж машиною наказав комусь за лаштунками заїхати по тітку і просити її, щоб завітала до жіночого театру на програму.
— Так, я хотів ще спитати, — тітка не казала, де свої ховає? — довідався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку й запаленого сірника. Той, припалюючи, усміхнувся якось тоскно.
— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скупердя не те що племінникові — чорту не скаже цього. Ну, що ж, намагатимемося збудити в ній людські почуття. Може, ще не всі струни проіржавши в її нікчемній лихварській душі. На все добре, Канавкін!
І щасливий Канавкін поїхав. Артист поцікавився, чи немає ще охочих здати валюту, але у відповідь дістав мовчання.
— Диваки, їй-богу! — знизавши плечима, мовив артист, і завіса сховала його.
Лампи погасли, якийсь час була пітьма, і здалеку в ній чувся нервовий тенор, який співав:
"Там купи золота лежать, і всі вони мені належать!" Потім звідкілясь глухо двічі долинули овації.
— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано заговорив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, якби не гуси мої!.. У мене, людино добра, бійцівські гуси в Ліанозові... Подохнуть вони, боюся, без мене. Птах бійцевий, ніжний, він догляду потребує... Ех, якби не гуси! Пушкіним мене не діймеш, — і він знову зазітхав.
Ту мить зала освітилась яскраво, і Никанорові Івановичу почало верзтися, що з усіх дверей посипалися кухарі в білих ковпаках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли в залу казан з супом і лоток з нарізаним чорним хлібом. Глядачі ожили. Веселі кухарі сновигали поміж театралами, розливали суп у миски і роздавали хліб.
— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Нащо вам тут дарма сидіти? Охота була цю баланду хлебтать. Поїхав додому, випив як слід, закусив добряче!
— Ну чого ти, наприклад, застряг тут, батьку? — звернувся безпосередньо до Никанора Івановича товстий з малиновою шиєю кухар, простягаючи йому миску, в якій серед рідини самотньо плавав капустяний листок.
— Нема! Нема! Нема в мене! — перестрашено прокричав Никанор Іванович, — розумієш, нема!
— Нема? — грізним басом ревнув кухар. — Нема? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Нема, нема, — заспокійливо забубонів він, перекидаючись у фельдшерку Прасковію Федорівну.
Та ласкаво торгала за плече Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розпався театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози роздивився свою кімнату в лікарні й двох у білих халатах, але зовсім не нахабних кухарів, що чіплялись до людей зі своїми порадами, а лікаря і ту ж таки Прасковію Федорівну не з мискою в руках, а з тарілочкою й накритим марлею шприцом на ній.
— Що ж це таке, — гірко казав Никанор Іванович, поки йому робили заштрик, — нема в мене і нема! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!
— Нема, нема, — заспокоювала щиросердна Прасковія Федорівна, — а на нема і суда нема.
Никанору Івановичу відлягло після заштрику, і він заснув без жодних сновидінь. Але завдяки його вигукам тривога передалася в 120-ту кімнату, де хворий прокинувся і заходився шукати свою голову, і в 118-ту, де забентежився невідомий майстер і в тузі заломив руки, дивлячись на місяць, згадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі й випростане волосся.
З 118-ї кімнати тривога через балкон перелетіла до Івана, він прокинувся і заплакав.
Але лікар швидко заспокоїв усіх збентежених, недужих на голову, і вони почали засинати. Пізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, які наситили все його тіло, супокій найшов на нього, ніби покрив хвилею. Тіло його втрачало ваготу, а голову обвівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наяву, було передсвітанкове щебетання птаства в лісі. Але воно невдовзі стихло, і йому почало снитися, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави...
Розділ 16
СТРАТА
Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.
Та кавалерійська ала, що перетяла шлях прокураторові приблизно опівдні, клусом вийшла до Хевронської брами города. Шлях для неї вже було наготовано. Піхотинці каппадокійської когорти порозтаскували на узбіччя становище людей, мулів та верблюдів, і ала, йдучи ристю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на перепуття, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-західна — до Яффи. Ала полетіла північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, завчасу зігнавши зі шляху всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрби прочан стояли за каппадокійцями, повиходивши зі своїх похідних смугастих наметів, розставлених просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала перегнала другу когорту Блискавичного легіону і, подолавши ще один кілометр, підійшла першою до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оперезали все підніжжя невисокого пагорба, залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги.
Через деякий час за алою до пагорба прийшла друга когорта, піднялася ярусом вище і обручем увінчала гору.
Нарешті надійшла кентурія під орудою Марка Щуролупа. Вона йшла, розтягнувшись двома лавами вздовж дороги, а між цими лавами, під охороною таємної сторожі, їхали в повозі троє засуджених з білими дошками на шиях, на кожній з яких був напис "розбійник і заколотник", двома мовами — арамейською та грецькою. За возом рокованих котилися інші, ладовані свіжотесаними стовпами з поперечинами, мотуззям, лопатами, відрами і сокирами. На цих возах було шестеро катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, зверхник храмової сторожі Єршалаїма і той самий чоловік у каптурі, з яким Пілат мав побіжне побачення в затіненому палацовому приміщенні.
Завершувала процесію лава вояків, а за нею вже сунуло близько двох тисяч цікавих, які не побоялися пекельної спеки і прагли бути присутніми на захопливому видовищі.
До цікавих з города приєдналися тепер такі самі з прочан, яких вільно допущувано в кінець процесії. Під тонкі вигуки кликунів, які супроводжували колону і голосили те, що близько полудня прокричав Пілат, процесія заповзла на Лису Гору.
Ала пропустила всіх у другий ярус, а друга кентурія ще вище пропустила тільки тих, хто був причетний до страти, а потім, спритно маневруючи, розпорошила юрбу навколо всього пагорба, так що та опинилася поміж піхотним кордоном угорі та кавалерійським унизу. Тепер юрба могла бачити страту крізь нещільну лаву піхотинців.
Отже, проминуло від часу сходження процесії на гору більше трьох годин і сонце вже хилилося над Лисою Горою, але спека ще була нестерпна, і вояки в обох кордонах потерпали від неї, страшенно знудились і в душі кляли трьох розбійників, щиро зичачи їм якнайшвидшого скону.
Маленький командир али з мокрим чолом і в темній від поту на спині білій сорочці був унизу пагорба, біля відкритого узвозу, він раз у раз підходив до шкіряного відра в першій чоті, зачерпував з нього пригорщами воду, пив і намочував свій тюрбан. Діставши від цього деяку полегшу, він відходив і знову починав міряти взад і вперед курну дорогу, що вела до вершини. Довгий меч його стукав об шкіряний шнурований чобіт. Командир хотів показати своїм кавалеристам зразок витривалості, але, жалуючи вояків, дозволив їм зі списів, увіткнутих у землю, влаштувати піраміди і накинути на них білі плащі. Під цими халабудами і поховалися від безжального сонця сирійці. Відра порожніли швидко, і кавалеристи з різних чот по черзі ходили за водою в балку під горою, де в негустій тіні виснажених шовковиць доживав свої дні на цій сатанинській спекоті каламутнуватий струмочок. Тут-таки стояли, ловлячи несталу тінь, і нудьгували коноводи, які тримали принишклих коней.
Занудження вояків та їхні прокльони на голови розбійників були зрозумілі. Побоювання прокуратора, що під час страти в ненависному йому городі Єршалаїмі можуть статися заворушення, на щастя, не справдилися. І коли побігла четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніжжя, не залишилося, всупереч усім сподіванням, жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її назад у Єршалаїм. За лавою двох римських кентурій опинилися лише два невідомо чиї собаки, які не знати нащо потрапили на пагорб. Але їх також зморила спека, і вони лягли, висолопивши язики, важко дихаючи і зовсім не зважаючи на зеленоспинних ящірок, єдиних створінь, які не боялися сонця і шастали між розпеченим камінням і якимись виткими рослинами з великими шипаками.
Ніхто не чинив спроб відбити засуджених ані в самому Єршалаїмі, запрудженому військом, ані тут, на оточеному пагорбі, і юрба повернулася в город, бо й справді зовсім нічого цікавого не було в цій страті, а там, в городі, вже наготовувалися до великого свята Пасхи, яке заходило увечері.
Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше, ніж кавалеристи. Кентуріон Щуролуп тільки те й дозволив солдатам, щоб зняли шоломи і накрилися білими завоями, змоченими водою, але тримав солдат стоячи і зі списами в руках. Сам він у такому ж завої, але не змоченому, а сухому, походжав недалеко від гурту катів, не знявши навіть зі своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножів, меча і ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, а на лев’ячі морди не можна було глянути, очі випікав сліпучий блиск срібла, яке мовби закипало на сонці.
На понівеченому обличчі Щуролупа не виображувалось ні втоми, ані невдоволення, і здавалося, що велетень-кентуріон здатен ходити так весь день, усю ніч і ще день, — і словом, стільки, скільки буде потреба.