У Відні були для нього тільки двоє людей, що притягували його до себе, як магніт. Побачитися з цимп двома, а потім хоч і померти...
Те, що Розка тепер у Відні, він знав від Брайночки Козак. Він її напевно відшукає там — у цьому не було ніякого сумніву. Питання зводилося тільки ось до чого: чи впізнає вона його, і як вона тепер сама виглядає? І яка буде їхня перша зустріч? І що він їй насамперед скаже? Він їй не скаже, що це він. Ні, нехай сама його впізнає...
...І вона його зразу, тієї ж хвилини впізнає. Вони обоє кинуться одне одному в обійми. Мовчки, бо їм забракне слів. Тільки два слова: "Розко" і "Лейбко"...
До цих золотих снів долучався ще один сон — Зоненталь, Важко сказати, який із цих двох снів був йому принаднішим. Хто з цих двох посідав більше місце в його серці: Розка — його божество? Чи Зоненталь — сам бог?.. Ось він прибув до Відня. Чи знаєте ви, що таке Відень? Чим відзначається Відень? Відень — це місто, в якому живе Зоненталь. Та й що таке Відень без Зоненталя?
З калатанням у серці переступає він поріг дому Зоненталя. З ангельським обличчям і з сонячною усмішкою гарного літнього ранку дивиться на нього бог акторів та лицедіїв, великий Зоненталь, бере його за руку, заводить до себе у внутрішню кімнату розкішного палацу й садовить навпроти себе в крісло. Потім перевіряє його гру і вихваляє його так, що аж паморочиться голова. Ні, не в таких ролях повинен він виступати,— каже йому сам Зоненталь тією самою мовою і тим самим тоном, яким доктор Левіус казав йому у перший вечір їхнього знайомства. Ні, такий, самим богом даний, талант повинен виявлятися у серйозніших класичних ролях... Точнісінько те саме, що сказав йому доктор Левіус, слово в слово.
"Доктор Юліус Левіус" — прочитали наші обидва герої маленьку табличку над великою високою брамою розкішного двору із залізними гратами. Там з-поміж високих осокорів визирав міцний високий будинок, хазяйський, заможний, солідного вигляду дім, і вам здається, що будинок цей промовляє до вас: "Тут хороше. Тут затишно. Тут спокійно..."
— Чорти їх батькові, тим грошам! — не зміг стриматися Гольцман, старанно висякав носа в нову, ще не зім'яту хустку і подзвонив.
Розділ 64
ЛЬВІВСЬКИЙ МЕЦЕНАТ
Коли наші запрошені гості, Гольцман і Рафалеско, зайшли до доктора Левіуса, вони його майже не впізнали. Де поділася його широка усмішка на дружньому обличчі? Де поділася його балакучість? У себе вдома він чомусь поважніший, суворіший і стриманіший. Та й став він якось менший на зріст. На цілу голову нижчий. Зовсім не той меценат, що в театрі. Зовсім, зовсім не той доктор Левіус, що на вулиці.
Не можна сказати, що доктор Левіус зустрів їх непривітно. Навпаки, він сам допоміг їм скинути верхній одяг, завів до себе в розкішний кабінет, де було безліч книжок аж до стелі. Він посадив їх у два високі м'які фотелі й чемно розпочав з ними розмову про дуже нецікаві речі: як подобається їм Львів? ІДо вони скажуть про погоду? Одне слово, це були нікчемні сухі балачки, які ведуть в ім'я пристойності мало не в кожному аристократичному домі, куди вас офіціально запрошують на обід, а стіл ще не готовий і доводиться, голодуючи, підтримувати розмову, коли говорити нема про що. Господар дивиться на вас, як на одинадцяту кару єгипетську *, думаючи сам собі: "Який нудний гість! Проте з ним треба панькатись..." А гість дивиться на господаря, запитуючи сам себе: "Якого біса я приплентався сюди? Щоб голодувати? Хіба дома в мене немає обіду? К лихій годині!.." Настрій трошки кращає лише тоді, коли господар раптом підхоплюється, запрошує вас до накритого столу й знайомить вас з чепурною привітною господинею, а тоді садовить вас на покуті праворуч від себе, біля цієї чепурної привітної господині, наливає вам першу чарку й підсуває закуску. І ось коли різні наїдки визирають з тарілок і всміхаються до вас, принаджуючи приємним духом, ви, кінець кінцем, потроху входите в свою роль.
Згаявши в нікчемних балачках щось із півгодини, доктор Левіус схопився з місця, повів гостей через цілу анфіладу великих, високих, розкішно умебльованих кімнат, з важкими портьєрами й високими блискучими дзеркалами, і підвів їх до накритого столу. Але замість чепурної привітної господині вони побачили там, на покуті, зовсім сиве старе створіння з зім'ятим жовтим обличчям, яке скидалося на кислицю.
— Моя муттерхен — проказав доктор Левіус після того, як підійшов до неї й поцілував їй руку.
"Матуся", у перуці, шовковій сукні з діамантовими сережками й великим перлом, ледве удостоїла їх поглядом. Це був такий холодний погляд, що в їх жилах застигла кров. "Стара відьма",— прочитав Рафалеско в гострих, колючих очах свого друга Гольцмана. Дуже голодні, вони обидва, не примусивши господаря довго припрошувати їх, сіли до столу й почали вгамовувати голод, оглядаючи при цьому доктора Левіуса, бо ніяк не могли надивитися на його фізіономію, яка знову набрала зовсім іншого вигляду. На його обличчі була якась усмішка, але вона скидалася на гримасу чоловіка, якому мають вирвати зуба. Ось, здається, він набереться мужності, закине назад голову, заплющить очі і розкриє рота: "На, тягни, смикай, рви, роби що хочеш..."
Такий вигляд був у доктора. А "мутерхен"? їм здавалося, що вона думає сама собі: "Навіщо він привів сюди цих?" Ні, ніяк не знаходилось теми для розмови. А те, що говорилося, якось не держалося купи. Якби не стукотіння виделками й ножами по тарілках, можна було почути, як наші гості, мало не давлячись, ковтають кожний шматок хліба. Отак проходив обід у розкішній тиші. Вони просто зраділи, коли доктор підвівся з-за столу, поцілував руку "мутерхен" і пішов з ними назад до кабінету.
Тут господар відімкнув шухляду гарного письмового столу, витяг три різні сигари з трьох різних коробок, Гольцманові гострі очі з першого погляду оцінили, що це три сигари трьох різних сортів: кращі, гірші і зовсім паскудні. Кращу господар узяв собі, гіршу подав Рафалескові, а зовсім паскудну підніс Гольцманові.
Коли закурювали, виявилося, що Гольцман знається на сигарах, бо він дуже скривився й почав кашляти. Якби Гольцман не прийшов сюди з певною метою й не цілив би на дещо, еге-ге, цей меценат лизнув би в нього шилом натоки за таке частування. Гольцман не полінувався б спитати його, де він здобув смердючу сигару того сорту, який продається вагонами і має призначення труїти мух. Але оскільки візит був з певною метою, Гольцман терпів, курив сигару третього сорту, кашляв, мало не задихаючись, та ще 1 вислухував цілу лекцію цього мецената про "мистецтво", яку той знову почав з самого початку читати перед своїм юним другом Рафалеском.
"Знову та сама пісенька, просто верне,— думав собі Гольцман.— Ще раз мистецтво, і знову мистецтво, і класичні ролі, і Відень — у нашому Відні... І Зоненталь — наш Зоненталь. А цей дурний хлопець дивиться йому в рота, вірячи, що то свята правда. Цьому кінця-краю не буде. Ех, заїхати б йому голоблею по потилиці — і край!"
— Пробачте, пане німцю, я проста людина і не розумію премудрощів: ви кажете, що цей хлопець не повинен виступати у сумнівних ролях, як досі, що йому треба вчитися. Відень, кажете ви, треба йому побачити. Будь ласка, можливо, ви маєте рацію. Але постає питання: де Рим і де Крим? Без зубів ліктя не вкусиш. Ви ж, мабуть, чули приказку: "Коли немає пальців, дулі не покажеш..."
Так говорячи, Гольцман підморгнув одним оком своєму юному другові, щоб той прийшов на допомогу. Проте Ра-фалеско — чи то він не зрозумів, чи то удав, що не зрозумів,— йому не допоміг. Марно покладав Гольцман надії на цього мецената... Меценат підхопився з місця, наче його окропом ошпарили:
— Пардон! Ви маєте на увазі листа, що я обіцяв дати вам до мого друга Зоненталя? Зараз. Один момент.
Даремно намагався Гольцман заспокоїти його, що з листом можна почекати. Даремно кілька разів повертався Гольцман до свого. Даремно натякав, що "така подорож дуже багато коштуватиме...", що "їм не вистачить пороху...", що в них "лічені гроші...". Доктор Левіус був глухий до всіх натяків. Глухий, як мур.
Побачивши, що справа погана, Гольцман спробував виступити без манівців, одвертою мовою. Але то була тільки спроба, бо перше ніж Гольцман розкрив рота, щоб поговорити з приводу грошей, доктор Левіус уже простяг йому написаного листа, потиснув руку, подзвонив лакеєві і, показавши на "панів", які хочуть піти, підвівся й дуже чемно провів до дверей:
— Сьогодні ваша остання гастроль. Сьогодні ми побачимося в театрі. Неодмінно побачимось. Тоді вже ми про все поговоримо. Про все чисто. Адьє *. Ауф відерзеен2 3. Я вам вдячний за візит. Адьє. Адьє. Ауф відерзеен!
Розділ 65
ОСТАННЯ ГАСТРОЛЬ У ЛЬВОВІ
Остання гастроль знаменитої бухарестської трупи перед від'їздом зі Львова пройшла з ще більшим успіхом, блиском і оваціями, ніж попередні вистави. Це була дуже вдала, напрочуд гарна вистава. Всі актори були на своїх місцях. Режисерові не доводилось метушитися, висолопивши язика, а диригентові не треба було "рубати дрова" з оркестром. Суфлерові нічого було робити. Все йшло як по маслу. Актори обох труп виступали того вечора, як одна трупа, а над усіма велично линув і панував дух молодого митця.
Рафалеско сам почував, що того вечора він був на піднесенні. Хоч яка нікчемна й безглузда була п'єса, але на сцені виступав згуртований ансамбль. Справжні естети були дуже задоволені. Менші знавці не тямились від захвату. А широка публіка шаленіла, і театр стенався від вигуків: "Ра-фа-лес-ко! Ра-фа-лес-ко!"
Рафалеско вдовольнив глядачів, виходячи на вимогу публіки знову й знову, і не сам, а разом з уславленою львівською примадонною, яка поділяла з ним тріумф того вечора. Щоразу, коли Рафалеско брав її за руку, вона почувала дрож у всьому тілі. "Хлопець мій... Я таки залигаю його..." — так думала Генрієтта Швальб, широко всміхаючись та виблискуючи білими зубами й фальшивими самоцвітами, які вона понакуповувала останнім часом.
На неї дивлячись, усміхався і її брат-трагік. Перед цією істотою відкрилися рожеві обрії і щастя стукалось у двері: по-перше, він здихається цього кровопивці Геці Гецьовича. По-друге, директор Гольцман домовився з ним, що вони будуть компаньйонами і вдвох заснують свій масовий театр, під їхнім спільним ім'ям: "Гольцман, Швальб і К°".