– Ви молода і, певно, розумна людина, Макдермоте. Скажіть, як ви можете таке робити?
"Нащо викручуватись?" – вирішив Пітер і відповів:
– Щиро кажучи, докторе, мені ще ніколи в житті не було так соромно.
Подумки він додав: "Якби я мав мужність – високу мужність борця за ідею, – то плюнув би на цей готель і пішов геть. – Але зараз-таки сам собі заперечив: – Гаразд. А чого б я цим домігся? Доктора Ніколаса все одно не оселили б у готелі, а я б утратив навіть право говорити Уорренові Тренту в очі, що я про все це думаю, – як говорив учора і як говоритиму ще не раз. То чи не краще вже хоча б заради цього лишатися тут і робити все, що ти спроможний робити?" Він, однак, не був певен, що рішення це – єдино правильне.
Доктор Інгрем знову заговорив, і в голосі його бриніли біль та гіркота:
– Чорт забирай, Джіме, я цього так не залишу.
Негр похитав головою.
– Я не буду прикидатися: ця історія дійняла мене до живого. Мабуть, мої більш войовничі друзі дорікатимуть мені за те, що я не дав бою. – Він знизав плечима. – Я, одначе, віддаю перевагу науковим дослідженням. Звідси, здається, є денний авіарейс на північ. Я спробую скористатися з нього.
Доктор Інгрем обернувся до Пітера.
– Невже ви не розумієте? Цей чоловік – визначний учений і викладач. Він має прочитати нам одну з найважливіших доповідей.
Пітер тужно подумав: "Невже й справді немає ніякого виходу?"
Потім сказав:
– Чи не погодилися б ви на таке: доктор Ніколас зупиняється в іншому готелі, а я тут влаштовую все так, щоб він міг відвідувати засідання?
Пітер розумів, що діє на відчай душі: щоб зробити це, йому доведеться кинути виклик Уорренові Тренту, а зазнавши поразки – розпрощатися з роботою.
– А як же з неофіційною частиною – ленчами, вечерями? – Негр дивився йому просто в очі.
Пітер повільно похитав головою. Безглуздо було обіцяти неможливе.
Доктор Ніколас знизав плечима, обличчя його посуворішало.
– Тоді нічого старатися. Докторе Інгрем, свою доповідь я надішлю вам поштою, щоб ви могли поширити її серед учасників з'їзду. В ній справді є деякі цікаві для вас моменти.
– Джіме, – маленький сивий чоловічок був уражений до глибини душі. – Джіме, я навіть не знаю, що тобі сказати. Але присягаюсь: я їм цього не подарую!
Доктор Ніколас озирнувся, шукаючи очима свою валізку.
– Я покличу розсильного, – сказав Пітер.
– Ні! – відсторонив його доктор Інгрем. – Цю валізку понесу я, бо вважаю це за честь для себе.
– Вибачайте, джентльмени, – це промовив чоловік в окулярах і твідовому піджаку. Всі обернулися до нього, і він клацнув затвором фотоапарата. – Чудово, – пробурмотів він. – Нумо ще разочок. – Він підніс до ока видошукач і знов натиснув на спуск. Відтак, опустивши фотоапарат, зауважив: – Ці надчутливі плівки – справжнє чудо. Ще недавно я б тут без лампи не обійшовся.
Пітер Макдермот запитав:
– Хто ви такий?
– Вас цікавить ім'я чи фах?
– Ви у приватному закладі. Готель…
– Годі, годі! Я таке чув уже сто разів, – сказав фотограф, перемотуючи плівку. Та коли Пітер рішуче ступив крок до нього, він підвію голову й попередив: – Тільки без дурниць, хлопчику. Ваш готель і так засмердить завтра на всю Америку – невже ви хочете уславитися ще й тим, що викинули фотокора? – Побачивши, що Пітер завагався, він вишкірив зуби. – Треба віддати вам належне – метикуєте ви швидко.
– Ви журналіст? – спитав доктор Інгрем.
– Та як вам сказати, докторе, – всміхнувся чоловік в окулярах. – Іноді мій. головний редактор заперечує це, але сьогодні, мабуть, він такого не скаже. Він гадає, що я у відпустці, а я надсилаю йому такий подаруночок!
– З якої ви газети? – спитав Пітер, сподіваючись почути яку-небудь незнайому назву.
– "Нью-Йорк геральд трібюн".
– Чудово! – вдоволено покивав головою доктор Інгрем. – У вас там хлопці головаті – розпишуть усе як слід. Ви, сподіваюсь, бачили все, що тут сталося.
– В загальних рисах ухопив, – відповів журналіст. – Але я, хотів би уточнити деякі деталі, – зокрема, як пишуться ваші прізвища. Спочатку, однак, дозвольте сфотографувати вас обох ще раз, надворі.
Доктор Інгрем підхопив під руку свого чорношкірого колегу.
– Отак і треба з ними боротися, Джіме! Тепер про цей готель, заговорить уся преса!
– Маєте рацію, – погодився журналіст. – Гадаю, телеграфні агентства зацікавляться цим матеріалом. І моїми знімками теж.
Доктор Ніколас повагом кивнув головою.
"Що ж, тепер уже нічого не вдієш, – похмуро подумаз Пітер. – Анічогісінько".
Він помітив, що Кертіс О'Кіф зник.
Прямуючи до виходу, доктор Інгрем казав:
– Я не гаятиму ні хвилини. Розпочну кампанію за виїзд, як тільки сфотографуємося. Такі людці беруться за розум лише тоді, коли їх б'ють у найдошкульніше місце – по кишені. – Дзвінкий голос його потонув у гаморі, що, сповнював вестибюль.
6
– Чи розвідала поліція щось нове? – спитала герцогиня Кройдонська.
Наближалася одинадцята година ранку. За міцно замкненими дверима Президентського люкса титуловане подружжя знову приймало старшого готельного детектива. Огілві вмостився на стільці з плетеним сидінням, яке жалібно порипувало під ним.
Вони сиділи в просторій, залитій сонцем вітальні. Секретаря й покоївку герцогиня, як і вчора, вирядила з якимись вигаданими дорученнями.
Поміркувавши, Огілві відповів:
– Поки що поліція знає тільки те, що в місцях, які вона прочесала, розшукуваної машини немає. Пошуки ще й досі тривають – головним чином на околицях міста. На це кинуто зараз геть увесь особовий склад. Не сьогодні-завтра кільце почне стискатися.
Тон розмови помітно відрізнявся від учорашнього. Вчора вони були супротивниками, а тепер радились, наче змовники, які вивчають одне одного, перше ніж укласти союз.
– Якщо лишається так мало часу – чому ми марнуємо його? – спитала герцогиня.
Очиці детектива звузилися.
– Може, накажете виїхати на вашій машині зараз – серед білого дня? Ви б іще запропонували мені поставити її на центральній площі!
Несподівано озвався герцог Кройдонський.
– Дружина вкрай знервована. Не треба розмовляти з нею грубо.
Похмуро-глузливий вираз обличчя Огілві не змінився. Він вийняв з кишені сигару, подивився на неї і сховав назад до кишені.
– У нас усіх нерви підгуляли. І доки ця історія не скінчиться, навряд чи щось зміниться.
Герцогиня нетерпляче промовила:
– Гаразд, годі про це. Мене більше цікавить, що відомо поліції. Вона вже знає, що треба шукати "ягуара?"
Кругла голова з потрійним підборіддям заперечливо хитнулася.
– Коли знатиме, ми про це зразу почуємо. Я ж вам уже казав – експерти, напевно, морочитимуться кілька днів, бо машина – іноземної марки.
– А чи не з'явилося якихось ознак… так би мовити, зменшення інтересу до цієї справи? Знаєте, як іноді буває – поліція марно шукає день, два, і публіці все це починає набридати.
– Ви що – з неба впали? – щиро здивувався гладун. – Ви хіба не бачили ранкових газет?
– Бачила, – відповіла герцогиня. – Це я спитала, бо дуже вже хочеться, щоб так воно було.
– Все лишається по-старому, – запевнив її Огілві. – І поліція старається, аж із шкури лізе, бо якщо винуватців не знайдуть, в управлінні полетять голови – і в начальства, і в тих, хто під ним. Мер уже ясно дав це зрозуміти, отже, до справи домішалася ще й політика.
– Виходить, тепер вивести машину за місто буде ще важче?
– А ви самі подумайте: кожен лягавий знає, що коли він затримає оту саму машину – вашу машину, – то вже за годину пришпилюватиме до рукава нову нашивку, а то й дві. Уявляєте, як вони пильнують? Отож-бо.
На кілька хвилин запала мовчанка – чути було тільки, як сопе Огілві. Всі троє розуміли, яким буде наступне запитання, але герцогиня не квапилася ставити його – неначе побоюючись, що відповідь уб'є останню її надію. Нарешті вона зважилася:
– Коли ви збираєтеся вирушити?
– Сьогодні вночі, – відповів Огілві. – З тим і прийшов до вас.
Герцог зітхнув.
– Як ви думаєте їхати? – спитала герцогиня. – І що будете робити, аби вас не помітили?
– Гарантії, що не помітять, немає. Але дещо я обміркував.
– А саме?
– Найкращий час для від'їзду, По-моєму, – перша година.
– Ночі?
Огілві кивнув.
– Рух у цей час не дуже напружений, хоч машин на дорогах ще багато.
– Але помітити вас усе-таки можуть?
– Помітити можуть будь-коли. Тут без ризику не обійтися.
– Гаразд, ви виїхали з Нового Орлеана. А далі?
– Їхатиму до світання – до шостої ранку. На той час буду вже в штаті Міссісіпі. Десь біля Мейкона.
– Але ж це зовсім близько! – вигукнула герцогиня. – Штат Міссісіпі. Це ж менше чверті шляху до Чікаго.
Гладун покрутився на стільці – той аж затріщав під ним.
– А ви хотіли б, щоб я мчав по сто шістдесят? Вам потрібні рекорди? Щоб який-небудь лягавий зупинив мене за перевищення швидкості?
– Ні, звісно, я цього не хочу. Просто чим далі ви від'їдете від Нового Орлеана, тим краще. А що ви робитимете вдень?
– Зверну з дороги, сховаюся де-небудь. У штаті Міссісіпі є де сховатися.
– А потім?
– Як смеркне, подамся далі. Через Алабаму, Теннессі, Кентуккі, Індіану.
– А коли. ви вже будете в безпеці? По-справжньому в безпеці?
– Мабуть, коли в'їду в Індіану.
– Там ви перебудете п'ятницю?
– Якщо все буде гаразд.
– Отже, до Чікаго ви дістанетеся в суботу?
– В суботу вранці.
– Чудово, – сказала герцогиня. – Ми з чоловіком вилетимо в Чікаго в п'ятницю ввечері. Там зупинимося в готелі "Дрейк" і будемо чекати від вас дзвінка.
Герцог уважно вивчав свої руки, уникаючи погляду Огілві.
Старший детектив упевнено сказав:
– Я подзвоню вранці.
– Чи вам потрібно щось зараз?
– Дайте мені записку в гараж – щоб я міг взяти вашу машину. На той випадок, якщо там запитають.
– Зараз. – Герцогиня підійшла до секретера, черкнула кілька слів на аркушику поштового паперу із зображенням "Сейнт-Грегорі" в кутку і, повернувшись, вручила згорнутий папірець Огілві. – Цього, мабуть, вистачить.
Огілві, не читаючи, поклав записку до внутрішньої кишені. Він невідривно дивився герцогині в очі.
Запала ніякова мовчанка. Нарешті герцогиня невпевнено запитала:
– Вам іще щось потрібно?
Герцог підвівся, став до них спиною й кинув через плече:
– Гроші. Йому потрібні гроші. – І відійшов у протилежний куток кімнати.
Опасисте обличчя детектива розпливлося в кривій посмішці.
– Атож, герцогине. Десять тисяч авансу, як ми домовлялися.