– Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.
– Вже заплачено! – відповів він.
Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.
– Але ж, – кажу, – це приміщення зайняте.
Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі – вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…
– Ось тобі, – мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, – три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…
Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.
Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната – точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п'ять років.
Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…
– Як? – питаю я. – Значить, мої речі вже перенесли?
– Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.
Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.
Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.
В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!
Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:
– Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?
– Ні, пані добродійко…
– Шкода! – каже папі Шперлінгова, зітхаючи. – Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.
– Святі слова, пані добродійко… – відповідаю я.
– Adieu, пане Жецький, – каже вона (і платить у касу двадцять або й п'ятдесят карбованців). – Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. "Навпаки, неодмінно скажу йому про це…"
Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..
Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:
– А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?
Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:
– Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж – боже ти мій! – чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка – боже ти мій! – і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…
Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: "Оцінкою товару займається пан Жецький".
За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно – він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.
Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком – ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років.
В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.
Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п'ятьма тисячами річного прибутку.
Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.
– Зробив кар'єру! – говорив грубий голос. – Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.
– А це теперішнє велике панство, – додав добродій ядушливим голосом, – варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!
– Одруження – дрібниця, – відповів грубий голос, трохи закашлявшись, – вигідно оженитися – не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.
– Кажуть, що він не крав, – стиха озвався третій.
– В такому разі у нього немає мільйонів! – гримнув бас. – Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..
– Кажуть;– озвався ще один голос, – що хоче створити спілку з самих шляхтичів…
– Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, – додав ядушливий.
– Ні, – мовив бас, – від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав'як їде в Болгарію!..
– Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, – озвався тихий голос.
– Так, їздив! – перебив бас. – То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..
– Ех-хе-хе!.. – засміявся якийсь новий голос. – Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…
– В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, – відказав бас.
– Але кажуть, – озвався тихий голос, – що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…
– Тим гірше! – перебив бас. – Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені – охолов.
– Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. – обурювався тихий голос.
– А чого ви його так захищаєте?.. – спитав бас, грюкаючи стільцем.
– Захищаю тому, що трохи про нього чув, – відповів тихий голос. – Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…
– За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!
– Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів – і байдуже! Ех-хе-хе!..
– В усякому разі, він – темна особа, – зробив висновок ядушливий. – Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…
Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: "Ви падлюки".
І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: "Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?.."
І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…
Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:
– Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він – наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…
Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: "Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…"
От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…
Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.
Пам'ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:
– Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…
І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: "Вільям Коллінз, учитель англійської мови". Що воно за кумедія?..
Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..
Проте я все зрозумів на другий день[61], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня:
– Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках…
– В яких, пробачте? – питаю, обурений її нахабством.
– Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, – відповідає дама.
Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!..
Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня.
– Ах! – вигукнула вона одразу.