Я певен, що вони не заперечуватимуть проти нього. Це порядний дім, і жінка, що в ньому живе, користується серед сусідів і мешканців найкращою репутацією.
Тим часом це була жінка з тих потайних інтриганок, які удають з себе побожних, пролазять у кращі доми, говорять тихим, щирим і лагідним голосом, щоб здобути довір'я матерів і дівчат, а потім зводити їх на шлях розпусти. Саме її потребував Гюдсон для свого діла: вона була його зводницею. Відкрив він їй свою таємницю чи ні, цього вже я не знаю.
І дійсно, обидва посланці генерала ордену погодилися на це місце зустрічі. На призначений час вони й дівчина з'явилися в названому домі. Інтриганка на той час зійшла з дому. Та щойно почали записувати свідчення до протоколу, як у домі зчинився великий галас.
— Панове, чого вам треба?
— Ми до пані Сімйон. — (Це було ім'я інтриґанки).
— Це її дім.
Почали сильно бити в двері.
— Панове, — спитала молода дівчина ченців, — що маю робити, відповідати?
— Відповідайте.
— Відчинити?
— Відчиніть...
Той, що прийшов, був комісар поліції, з яким Гюдсон утримував таємні зв'язки, бож він з усіма знався. Він оповів йому про свою скруту і продиктував, що має робити комісар.
— Ого-го! — вигукнув комісар, вступивши до хати. — Два ченці насамоті з молодою дівчиною! А вона гарненька!
Дівчина була так непристойно одягнена, що не могло бути жодної помилки щодо її суспільного стану, як і щодо причини її зустрічі з двома ченцями, з яких старшому не було й тридцяти років. Вони запевняли, що невинні. Комісар іронічно посміхався, гладячи рукою підборіддя молодої дівчини, що благально впала перед ним на коліна.
— Ми в порядному домі, — говорили ченці.
— Так, так, у порядному домі, — повторював комісар.
— Вони прийшли у важливій справі.
— Справа важлива, що й казати, ми її знаємо. Оповідайте, дівчино.
— Пане комісаре, те, що кажуть вам ці панове, суща правда.
Тим часом комісар продовжував свій допит, а що в його питаннях ішлося про самі лише чисті й недвозначні факти, двоє ченців були зобов'язані підписати протокол. При виході з хати вони зустрілися на сходах з усіма мешканцями дому, а на вулиці побачили великий натовп людей, фіякр і стражників, які під галас і глузливі вигуки натовпу запхали їх до фіякра. У розпачі ченці закривали обличчя полами своїх ряс.
— Гей, дорогі отці, — вигукнув підступний комісар, — пощо було відвідувати такий дім, цих продажних істот? А зрештою, нема нічого страшного, я маю наказ поліції передати вас у руки вашого настоятеля, що є порядною й поблажливою людиною; він не надасть цій справі більшого значення, ніж вона варта. Я не повірю, щоб у ваших манастирях так суворо ставилися до подібних випадків, як у жорстоких капуцинів. Якби ви мали справу з капуцинами, щиро кажучи, я вам не позаздрив би.
Тим часом, як комісар говорив до них і фіякр наближався до манастиря, натовп зростав, люди оточили фіякр, бігли слідом за ним, а хто мав добрі ноги, й випереджали його. Звідси й звідти чути було вигуки:
— Що сталося?
— Везуть ченців...
— Чого вони накоїли?
— Їх застукали з веселими дівчатами...
— Ченці-премонстранти з гулящими дівчатами?
— Авжеж, вони не відстають від кармелітів і босих...
Врешті прибули до манастиря. Комісар постукав у браму, постукав удруге, постукав і втретє. Щойно тоді відкрили браму. Пішли попередити настоятеля Гюдсона, який змусив чекати себе доброї півгодини, щоб надати скандалові більшого розголосу. Нарешті він вийшов. Комісар пошептав йому щось до вуха, ніби мовив слово за ченців; Гюдсон грубо відкинув його прохання і, надавши обличчю суворого вигляду, нарешті, відказав йому грубим тоном:
— У моєму домі немає ченців-розпусників; ці люди — двоє чужинців, яких я не знаю, можливо, два переодягнені злодюги, з якими ви можете робити, що вам захочеться.
По цій мові брама зачинилася; комісар повернувся до фіякра і мовив до наших двох небораків, що були ні живі, ні мертві:
— Я зробив усе, що міг. Ніколи не повірив би, щоб отець Гюдсон був такий твердий. І пощо, до дідька, треба вам було йти до тих дівчат?
— Коли та, з якою ви нас застукали, й справді була б гуляща, то аж ніяк не перелюбство завело нас до неї.
— Гай-гай, мої панотці, нащо таке говорити старому комісарові! Власне, хто ви такі?
— Ми ченці, і одяг, який на нас, належить нам.
— Зрозумійте мене, що завтра ваша справа має бути вияснена; кажіть чисту правду; можливо, я стану вам у пригоді.
— Ми сказали вам правду... Але куди ми прямуємо?
— До малого Шатле.
— До малого Шатле! До в'язниці!
— Дуже мені прикро.
І справді, Рішара і його напарника привезли до в'язниці. Але Гюдсон не мав на мислі залишити їх там. Він сів до поштової карети і поїхав до Версалю; там говорив з міністром, якому оповів справу так, як йому хотілося.
— На таке, ваша екселенціє, доводиться наражатися, коли зважуєшся реформувати розбещений манастир, щоб викурити з нього єретиків. Небагато бракувало, щоб було заплямоване моє добре ім'я. Але цькування на цьому не припиниться; найстрашніші наклепи донесуть до ваших вух, щоб очорнити чесну людину. Але я сподіваюся, ваша екселенціє, ви пригадаєте собі, що наш генерал ордену...
— Знаю, знаю і співчуваю вам. Але послуги, які ви зробили церкві і своєму орденові, ніколи не будуть забуті. Обранці Господні за всіх часів були приречені на переслідування, але вони знали, як їм протистояти. Трудіться й ви наслідувати їх у мужності. Можете розраховувати на прихильність і підтримку короля. Ех, ченці, ченці! Я сам був ченцем і знаю з досвіду, на що вони здібні.
— Коли добро церкви й держави хотіло, щоб ваша екселенція пережили мене, я без страху продовжуватиму почате діло.
— Не турбуйтеся, я допильную, щоб витягнути вас з того манастиря. Можете йти.
— Ні, екселенціє, ні, я не піду, поки не дістану на руки наказ про звільнення тих недостойних ченців.
— Я бачу, що честь ордену і вашої ряси так дорога вам, що ви ладні забути особисті образи; це справді по-християнському, і я дуже радий, хоч не маю чого дивуватися, коли це робить така людина, як ви. Зробимо так, щоб справа не набрала розголосу.
— Ах, екселенціє, ви наповнили мою душу радістю. У цю мить я тільки цього й боявся.
— Зараз я все полагоджу.
Ще того самого вечора Гюдсон дістав наказ про звільнення ченців, і наступного дня Рішар і його напарник ще до схід сонця були за двадцять льє від Парижу, прямуючи в супроводі стражника до манастиря, в якому вони відбували послушенство. Стражник мав при собі й листа від міністра, в якому генералові ордену було наказано припинити подібні витівки, а обох ченців поставити під суворий манастирський режим.
Ця пригода цілковито приголомшила ворогів Гюдсона. Не було ченця в його манастирі, щоб не тремтів під його поглядом. Кілька місяців пізніше він одержав багате абатство. Це була смертельна образа для генерала. Він був уже старий і мав усі підстави боятися, що його наступником стане абат Гюдсон. Він щиро любив Рішара і якось порадив йому:
— Бідний мій друже, як ти житимеш, потрапивши під владу злодюги Гюдсона? Я здригаюся від самої думки про це. Тебе ще не зв'язує обітниця, і як маєш до мене довір'я, то я раджу тобі зняти рясу...
Рішар послухав цієї ради і повернувся до батьківського дому, який був недалеко від абатства, що його посідав Гюдсон.
Гюдсон і Рішар мали спільних знайомих, і неможливе було б, щоб вони не зустрілися; вони й справді зустрілися. Якось Рішар гостював у господині замка, що стояв між Шальоном і Сен-Дізьє, але ближче до Сен-Дізьє, ніж до Шальону, як двічі палкою кинути від абатства Гюдсона. Та пані сказала йому:
— Ми тут маємо вашого колишнього пріора; він дуже милий, але, по щирості вас запитаю, що він за людина?
— Це найліпший з друзів і найнебезпечніший з ворогів.
— Чи не хотіли б ви зустрітися з ним?
— Зовсім ні...
Ледве встиг він так відповісти, як загримів кабріолет, що в'їжджав у подвір'я замка, і вони побачили, як з нього вийшов Гюдсон у супроводі найвродливішої пані у всій окрузі.
— Ви його побачите, хоч би й не хотіли цього, — промовила господиня замка, — бо це він і є.
Господиня замка з Рішаром пішли назустріч пані з кабріолета й абатові Гюдсанові. Дами обнялися, а Гюдсон, наблизившися до Рішара й упізнавши його, скричав:
— Гей, та це ж ви, дорогий мій Рішаре! Ви хотіли погубити мене, але я вам прощаю, простіть і мені ваші відвідини в малому Шатле, та й забудьмо про це.
— Погодьтеся, пане абате, що ви були тоді великим негідником.
— Можливо.
— Що якби судити по справедливості, то Шатле мали б були відвідати ви, а не я.
— Можливо... Але, мені здається, небезпеці, яка чигала тоді на мене, я зобов'язаний своїм наверненням на добру путь. Ех, дорогий мій Рішаре! Скільки довелося мені подумати над тим і як я тепер змінився?
— Ця пані, з якою ви прибули, — чарівна.
— Я вже не маю ока на ці принади.
— Який стан!
— Тепер мені це байдуже.
— Яка приємна огрядність!
— Рано чи пізно доводиться відмовитися від утіхи, якою ласуєш на краю даху, ризикуючи щомиті зломити собі голову.
— У неї найкращі руки в світі.
— Я вже зрікся бавитися такими руками. Мудра голова знає, коли повернутися до духу свого стану, і в цьому справжнє щастя.
— А ці очі, якими вона так грайливо стріляє на вас. Погодьтеся, як знавець у цих справах, що вам ніколи не доводилося бачити такі пристрасні й ніжні очі, спрямовані на вас. Скільки грації, яка легкість і шляхетність в її ході, в поставі!
— Мені байдужа суєта цього світу; я читаю святе Письмо й студіюю отців Церкви.
— І час від часу вроду цієї пані... Вона живе недалеко від Монсецу? Має молодого чоловіка?..
Гюдсон, роздратований цими питаннями і твердо переконаний, що Рішар не вважає його за святого, зненацька відповів:
— Дорогий мій Рішаре, ви с... на мене, так мені й треба.
Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань, як, наприклад, у розповіді про розмови Пірона* й покійного абата Ватрі, пристойне слово зіпсувало б усе.
— Про які розмови Пірона з абатом Ватрі мова? Запитай у видавця його творів, який не відважився їх надрукувати, але не змусить тягнути себе за язик, щоб тобі їх розповісти.
Четверо наших персонажів увійшли до замка; добре пообідали, весело пообідали і під вечір розійшлися, пообіцявши собі зустрітися знову...
•••
Тим часом, як маркіз Дезарсі розмовляв з Жаковим паном, Жак з свого боку не сидів німотою з паном секретарем Рішаром, якого він уподобав як справжнього ориґінала, які трапляються часто між людьми, якщо насамперед освіта, а потім тривале перебування в оточенні людей не обтирає їх, як ті срібні монети, які в наслідок тривалого обігу втрачають на собі карбові знаки.