— Еге... Знаємо ми ці баєчки! А ще брехню газет.
Серед усіх цих гуркотів чується рівне цокання. З усіх шумів на війні цей згук тріскалки кулемета найдужче бере за серце.
— "Млинок до кави!" Це наш: тріскіт рівний, а в бошів проміжки між пострілами неоднакові: так... так-так-так... так-так... так!
8 — Влучив ч пальцем у небо. Це не "швацька машина" строчить, а мотоциклет біжить по дорозі до тридцять першого бліндажа.
— Ні, це там угорі якийсь хлопак літає на своїй "мітлі",— хихотячи, каже ПепеН; він задирає носа й шукає в небі аероплана.
Здіймаються суперечки. Хіба можна знати! Серед цього гуркоту, незважаючи на звичку, розгублюєшся. Днями в лісі ціла чота прийняла на мить за хрипкий рев гарматнів крик мула, що зарепетував поблизу.
— Та й ковбас сьогодні в небі! — зауважує Ламюз.
Ми підводимо голови й лічимо.
— Вісім ковбас у нас і вісім у бошів,— каже Кокон (він уже встиг підрахувати).
Справді, на обрії, на рівній віддалі одне од одного перед лінією ворожих прив'язних повітряних куль, що здаються здалеку маленькими, витають вісім продовгуватих, легких і зірких "очей" армії, з'єднаних живими нитками з головним командуванням.
•— Вони бачать пас, а ми бачимо їх. Як же сховатися від цих ідолів?
—Ьсь наша відповідь!
Справді, раптом за нашими спинами лунає чіткий, різкий, оглушливий гуркіт 75-міліметрових гармат. Гуркотить безупинно.
Цей грім нас підбадьорює і п'янить. Ми кричимо з кожним випалом, ми не чуємо одне одного; долітає тільки надзвичайно пронизливий голос горластого Барка серед цих неймовірних барабанних дрібушок, де кожна дрібушка — гарматний постріл. 1
Потім ми обертаємо голову, витягаємо шию і на вершку горба бачимо пишний обрис чорних пекельних дерев; їхнє страшне коріння вросло в невидиму землю схилу, де причаївся ворог.
— А це що таке?
Батарея 75-міліметрівок за сто метрів од нас і далі бахкає: це чіткі удари велетенського молота по ковадлу і моторошно дужі й люті крики. Але концерт забиває лиховісне гурчання. Його чути також із нашого боку.
— Оце-то пузань летить! •
На висоті тисячу метрів над нами пролітає гарматень. Його гуркіт покриває все банею. Гарматень повільно дихає: відчувається, що він пузатий, більший за інші. Він* пролітає, спускається, важко тремтячи, як потяг підземної залізниці, що прибуває на станцію; потім його важкий посвист віддаляється.
Ми дивимося на горб напроти. За кілька секунд його повиває хмаровище кольору заліза, воно обіймає, півобрію.
— Це двохсотдвадцятиміліметровий з батареї на пункті "гама". *
— Ці гарматні бачиш, коли вони вилітають з гармати,— запевняє Вольпат.— І якщо дивитися в напрямку пострілу, бачиш їх голим оком, навіть коли вони вже далеко від гармати.
Пролітає другий гарматень.
— Ось! Глянь! Бачив? Спізнився, брате! Гахнуло! Треба швидше повертати макітру! А ще один летить. Бачив?
— Ні.
— Тюхтій! Треба ж бути таким лемішкою! Видно, твій батько був роззявою? Ось летить! Бачиш, ступо?
— Бачив. Та й усе?
Дехто помітив щось чорне, загострене, схоже на дрозда зі згорнутими крилами, коли дзьобом уперед він падає з високості, викреслюючи криву.
— Цей птах важить сто вісімнадцять кіло, цтарий хріну,— каже гордо Вольпат,— і коли попаде в землянку, повбиває всіх, хто там є. Кого не пошматує уламками, то заб'є вітром або задушить газом, вони й зойкнути не встигjjVTb!
_ Ось дуже добре видно двохсотсімдесятиміліметровий гарматень, коли міномет жбурляє його в повітря — гоп!
—" А ще стоп'ятдесятип'ятиміліметрівки Рімайльо, але за ним не встежиш, тим більше, вони тануть у тебе перед очима.
Над полями витає сморід сірки, чорного пороху, горілого рам'я, обпаленої землі Ніби розперезалися дикі звірі: химерне, драпіжне мукання, рикання, завивання, нявкання роздирають нам вуха й ніби порпаються в наших кишках; або це протяглу реве й репетує сирена потопельного судна. Іноді навіть мукає щось подібне на вигуки, і чудні зміни тону надають їм людського згуку. Поле подекуди то підноситься, то знов спадає; він овиду до овиду шаліє незвичайна хвища.
А десь далеко-далеко чути притлумлений гуркіт важких гармат, але його силу знати з повіву вітру, що б'є нам у вуха.
...Ось коливається й тане над зоною обстрілу клубок зеленої вати, що розпливається навсебіч. Ця кольорова пляма вирізняється й привертає увагу; всі полоненики траншеї повертають голову й дивляться на цю потворну річ.
— Це, мабуть, задушливий газ. Наготуймо маски.
— Свині!
Це вже нечесний спосіб,— каже Фарфаде.
— Який? — глузливо питає Барк.
— Розуміється, ганебний спосіб. Гази!..
— Ти мене смішиш своїми "нечесними" й "ганебними" способами,— відмовляє Барк.— А ти що, ніколи не ачив людей, розпиляних навпіл, розсічених згори донизу, роздертих на клапті звичайнісіньким гарматнем? Ти бачив, як валяються тельбухи, наче їх розкидано вилами, черепа загнано в легені ніби ударом дрючка? Або замість голови стирчить якийсь обрубок і мозок тече агрусовим варенням на груди й на спин ? І потому ти скажеш: "Це чесний спбсіб, це я розумію!>>
— А все-таки гарматень — це можна, так заведено...
— Так, так... Знаєш, що я тобі скажу? Давно я так не сміявся.
Барк повертається до Фарфаде спиною.
— Гей, хлопці, увага!
Ми нашорошуємо вуха; хтось кинувся ницьма додолу, інші несамохіть суплять брови й поглядають на схованку, куди їм тепер не добігти. За ці дві секунди кожен убирае голову межи плечі. Все ближче, ближче чути скрегіт ве летенських ножиць, і от вони обертаються в оглушливий гуркіт, наче розвантажують бляху.
Цей гарматень упав недалеко: може, метрів за двісті. Ми пригинаємось й сидимо навпочіпки, ховаючись від зли" ви дрібних уламків..
— Аби лиш не попало в хавку навіть на такій віддалі! — каже Параді; він дістає з земляної стіни уламок, схожий на грудку жужелиці з гострими рубами й шпичаками, й підкидає його на руці, щоб не обпектись.
Раптом він різко присідає, ми теж.
"Бз-з-з-з, бз-з-з-з..."
— Рурка!.. Пролетіла!..
Дистанційна рурка шрапнелі злітає і прямовисно падає; в розривному гарматні ударна рурка після вибуху відокремлюється від розбитого стакана і, як звикле, вганяється в землю там, де падає; але іноді вона відскакує де попало, паче великий розпечений камінь. Її треба стерегтися. Вона може кинутися на вас уже по якомусь часі після вибуху, чорт її знає як перелітаючи через насип і пірнаючи в ями.
— Найпідліша штука! Зо мною раз трапилось ось що...
— Є штуки й гірші за все це,— перебиває Багс, солдат одинадцятої сотні,— це австріяцькі гарматні: сто тридцять і сімдесят чотири. Ось їх я боюсь. Кажуть, вони нікельовані, сам бачив: вони летять так швидко, що від них не вбережешся. Як. тільки почуєш їхній хрип, вони й вибухають.
— Коли летить німецький сто п'ять, теж не встигнеш кинутися на землю й сховатись. Мені розповідали гармаші.
— Я тобі ось що скажу: гарматні морських гармат ле
тять так, що не встигнеш і почути, а вони в тебе вже трапили. .
— А є ще цей новий гарматень-задрипанець, він вибухає тільки по тому, як рикошетом шопаде в землю, відскочить метрів на шість і пірне знову раз-другий. Коли ‘я знаю, що летить такий гарматень, у мене душа в п'ятах... Пам'ятаю, одного разу...
— Це все дурниці, хлопці,— каже новий сержант (він проходив поблизу й зупинився),— ви б подивились, чим частували під Верденом, я там був. Тільки "більшаками": триста вісімдесят, чотириста двадцять, чотириста опок. Ось коли тебе так обстріляють,' можеш сказати: "Тепер я знаю, що таке обстріл!" Цілі ліси скошувало, gane пашню, всі криївки пробиті, розкидані, навіть коли яа них у три лави лежали колоди й земля, всі перехрестя ДОЛИТО крицевим дощем, шляхи перекинуто догори дригом я перетворено на якісь довгі горби; всюди розбиті обози, потрошені гармати, трупи, наче накидані в купи лопатою. Одним гарматнем убивало по тридцять душ; деяких підкидало в повітря метрів на п'ятднадцять; клапті штанів майо* ріли на верхів'ї тих дерев, що ще заціліли. В Вердені гар* матні триста вісімдесят попадали в кам'яниці через дах, пробивали два, а то й три поверхи, вибухали внизу, і вся халупа летіла к бісу, а в полі цілі батальйони розпорошувались і ховалися від цього вихору, наче бідолашна беззахисна дичина. Щокрок у полі валялись уламки завтовшки як рука, широченні; щоб підняти таке залізне череп'я, треба було б четверо солдатів. А ниви... та це були скорше брили скель!.. І так цілі місяці. А тут що? Пусте! — повторив сержант і рушив далі, напевне, поділитися цими спогадами з іншими солдатами.
— Ану, глянь, капрале, на цих хлопців! Вони здуріли, чи що?
На бомбардованій позиції якісь дрібнолюдки бігли на місце вибухів.
— Це артилеристи,*— сказав Бертран.— Як тільки "чемодан" вибухне, вони біжать шукати в ямі запальну рурку, з її поставп і з того, як вона ввійшла в землю, можна Дізнатися про напрямок батареї, розумієш? А віддаль досить лише прочитати: її позначено поділками, накарбованими по кільцю рурки, коли закладають гарматень.
—■ Усе одно... Та й молодчаги ці "артишоки". Вийти під такий обстріл!
— Артилеристи,— пристає до розмови солдат іншої сотні,— артилеристи завжди або зухи, або нікчеми. Або соколи, або ворони. От зо мною, я тобі скажу, було...
— Це можна сказати про всіх солдатів.
■— Можливо. Але я кажу тобі не про всіх. Я кажу про артилеристів, і ще я кажу, що...
— Гей, хлопці, пошукаймо криївки, бережімо свої старі Маслаки! А то уламок улучить нам у казанок!
Чужий солдат так і не скінчив своєї історії й пішов далі розповідати її іншим, а Кокон, що любить суперечку заявив:
— Що й казати, весело буде в криївці, якщо вже й тут не вельми приємно бавимо час.
— Гляньте, вони гатять мінами! — сказав Параді, показуючи праворуч на наші позиції.
Міни злітали прямо або майже прямо, наче жайворонки дрижачи й шелестячи, зупинялися, колихались і падали, сповіщаючи в останні секунди про своє падіння добре знайомим нам дитячим криком. Звідти здавалося, що люди на гірському пасмі поставали в лаву й граються опукою.
— Мій брат пише, що в Аргонах їх обстрілюють "горлицями",— каже Ламюз. Це великі важкі штуки, їх кидають зблизька. Вони летять і воркують, а як вибухнуть, зчиняється такий рейвах!
— А найгірше "крапуйо": він мов женеться за тобою й кидається на тебе, розкидає насип і вибухає в самій траншеї.
— A-а!..