Ми живемо та вмираємо, це й усе. Людські справи не дають нам нічого, крім суму та неприємностей, але ми маємо мову, беремо участь у війнах і використовуємо інструменти, тож, мабуть, ми маємо обрати, на якому боці битимемося. Проте знати все — це краще, ніж знати половину. Ліро, звернись до свого приладу. Дізнайся, до чого може призвести твоє прохання. Якщо після цього ти все одно бажатимеш, аби я відновив ніж, я зроблю це.
Ліра відразу взяла алетіометр і притиснулася ближче до вогню, щоб краще бачити циферблат. Майоріння язиків полум'я та дим, що час від часу потрапляв їй в очі, ускладнювали їй завдання, тож аби дістати відповідь на своє запитання, їй знадобилося більше часу, ніж зазвичай. Коли вона заблимала очима та зітхнула, виходячи зі свого трансу, її обличчя було стурбованим.
— Я й не знала, що все це так заплутано, — сказала вона. — Алетіометр повідомив мені багато нового, і, гадаю, я все зрозуміла як слід, але не впевнена в цьому на всі сто. Він сказав, що ніж може і завдати шкоди, і зробити добро, але рівновага є такою тонкою та нестійкою, що найменша річ чи думка може все змінити… Віле, він мав на увазі тебе, твої бажання та думки, проте не казав, гарно це чи погано. Потім він… — дівчинка кинула швидкий погляд на галівесп'ян і перевела його на ведмедя. — Він сказав, що тобі слід полагодити ніж.
Йорик уважно на неї подивився та кивнув. Тіаліс і Салмакія наблизилися до приладу та почали розглядати його, а Ліра промовила:
— Тобі потрібні дрова, Йорику? Ми з Вілом можемо піти пошукати їх.
Віл зрозумів, що вона мала на увазі: слід було поговорити подалі від небажаних вух. Йорик підказав їм:
— У тому напрямку, звідки ви прийшли, за виступом скелі, росте кущ зі смолистою деревиною. Принесіть, — скільки зможете.
Ліра скочила на ноги, слідом підвівся й Віл.
Місяць заливав снігове покривало яскравим світлом і сліди на снігу було чудово видно. Повітря було холодним і колючим, і діти відчули, як кров починає бадьоріше циркулювати по їхніх жилах, а сили швидко відновлюються. Поки вони не віддалилися від печери на достатню відстань, вони мовчали.
— Що ще повідомив тобі алетіометр? — нарешті спитав Віл.
— Він сказав деякі речі, що їх я не збагнула відразу й не розумію досі. Він сказав, що ніж буде смертю Пилу, але потім додав, що це єдиний спосіб зберегти Пилу життя. Я не розумію, що це означає, Віле. Але прилад весь час стверджував, що ніж дуже небезпечний. Він сказав, що коли ми… ну, ти знаєш, коли ми зробимо те, що збиралися…
— Тобто коли ми підемо до світу мертвих?
— Так. Якщо ми це зробимо, то можемо не повернутися. Віле, ми можемо залишитися серед мертвих!
Віл нічого не сказав, і деякий час вони мовчки йшли по своїх слідах, шукаючи очима кущ, про який казав Йорик, та обмірковуючи слова Ліри.
— Але ми мусимо це зробити, чи не так? — нарешті промовив Віл.
— Не знаю.
— А я вважаю, що мусимо. Ти маєш поговорити з Роджером, а я — зі своїм батьком.
— Я боюся, — вимовила Ліра.
Віл знав, що нікому іншому вона в цьому не зізналася б.
— А чи питала ти, що станеться, коли ми цього не зробимо? — поцікавився він.
— Алетіометр лише вказав на якусь порожнечу. Насправді я не зрозуміла, що це означає, але гадаю, що навіть коли це означало, що весь цей намір надзвичайно небезпечний, ми все одно повинні спробувати врятувати Роджера. Проте це буде зовсім інша річ, ніж мої пригоди в Больвангарі. Там я по-справжньому не знала, що роблю, я лише почала діяти, і мені поталанило. Я хочу сказати, там мені допомагало багато людей — цигани, відьми… Однак там, куди ми повинні піти, ніякої допомоги не буде. І я знаю… Увісні я бачила це місце, й воно було набагато гіршим від Больвангара. Ось чому я боюся.
Запанувала тиша.
— А я боюся, — дивлячись кудись убік, нарешті відповів Віл, — що ми десь застрягнемо, і я ніколи не побачу матері.
Невідомо звідки перед його очима постав спогад із раннього дитинства, із часів, коли негаразди з його матір'ю ще не почалися. Він тоді тяжко захворів. Його мати всю ніч просиділа в темряві на краєчку його ліжка, співаючи колискові та розповідаючи казки, і поки хлопець чув її любий голос, він знав, що йому нічого не загрожує. Як жевін може кинути її? Якщо їй це буде потрібно, він доглядатиме її все своє життя!
Ніби здогадавшись, про що він думає, Ліра м'яко сказала:
— Так, дійсно, це було б жахливо… Ти знаєш, я ніколи не розуміла, що моя мати… Насправді я росла сама по собі — я не пам'ятаю, щоб хто-небудь тримав мене в обіймах та співав мені колискові, у моєму світі, здається, завжди були лише я сама та Пантелеймон. Я не пам'ятаю, щоб пані Лонсдейл виявляла справжню приязнь до мене: вона була економкою в Коледжі Джордана і дбала лише про те, щоб я була одягнена в усе чисте та гарно поводилася. Проте тоді, в печері… Віле, я знаю, це здається тобі дивним, бо моя мати чинила жахливі речі, але я дійсно відчувала, що вона любить мене та піклується про мене… Мабуть, вона гадала, що я умру прямо у сні, що я підхопила якусь хворобу, однак все одно не припиняла піклуватися про мене. Ще я пам'ятаю, як раз чи двічі прокидалася і в її обіймах… Я впевнена, що це мені не наснилося… Якби в мене була дитина, я б робила на її місці те саме.
Отже, Ліра не знала, чому вона спала весь цей час. Чи слід сказати їй та цим розбити всі її спогади — навіть якщо вони були несправжніми? Ні, звісна річ, робити цього не слід.
— Здається, он той кущ? — промовила Ліра.
Місяць сяяв так яскраво, що було видно кожну голку. Віл відламав гілочку, і його пальці покрилися пахучою клейкою-смолою.
— Маленьким шпигунам ми нічого про це не скажемо, — нагадала дівчинка.
Вони набрали повні оберемки гілок та понесли їх до печери.
15
Кузня
Галівесп'яни розмовляли про ніж. Домовившись із Йориком Бернісоном про збройний нейтралітет, вони усілися на кам'яному пагорку подалі від багаття. Іскри злітали до самої стелі, а вогонь ревів і тріщав, тож маленьким людям можна було не боятися, що їх почують. Тіаліс промовив:
— Ми ні на мить не повинні спускати з нього очей. Щойно ніж буде полагоджено, ми ходитимемо за ним, як тіні.
— Він надто пильний. Він повсюди шукає нас, — відповіла Салмакія. — Дівчинка набагато довірливіша. Думаю, можна було б домогтися її Прихильності. Вона наївна, і завоювати її любов буде неважко. Гадаю, саме на це ми маємо спрямували всі свої зусилля, Тіалісе.
— Але ніж у нього. Він може застосувати його.
— Без неї він нікуди не піде.
— Хто знає? Мені здається, що тільки-но ведмідь полагодить ніж, вони скористаються ним, щоб вислизнути до іншого світу та відірватися від нас. Ти бачила, як він перервав її, коли вона збиралася щось сказати про їхні наміри? У них є якась таємна мета, відмінна від тієї, котру ми їм нав'язуємо.
— Побачимо. Але, гадаю, ти маєш рацію: ми в будь-якому разі повинні триматися поруч із хлопцем.
Потім галівесп'яни дещо скептично почали спостерігати, як Йорик Бернісон розкладає інструменти у своїй імпровізованій кузні. Могутні робітники збройових майстерень лорда Ізраеля, що мали у своєму розпорядженні антаричні горна та домни, прокатні стани та гідравлічні преси, напевно лише розсміялися б, побачивши звичайне багаття, а також кам'яний молот та ковадло зі шматка Йорикової броні. Проте ведмідь явно знав, що він робить, і, спостерігаючи за його впевненими рухами, маленькі шпигуни відчули, що їхній скепсис тане.
Коли повернулися діти з дровами, Йорик наказав їм спочатку скласти гілки в купу біля вогню. Тоді він почав брати до лап послідовно кожну гілку та, оглянувши її, передавав1 Вілу чи Лірі з указівкою, під яким кутом її слід покласти у вогонь або як розламати її на частини. Як наслідок, розгорілося багаття надзвичайної сили, причому вся його енергія була зосереджена з одного боку.
У печері стало дуже жарко. Йорик продовжував працювати з вогнем, а дітям довелося ще декілька разів сходити до куща за дровами та зробити досить великий їх запас.
Потім ведмідь підняв із підлоги невеликий камінь і наказав Лірі знайти ще декілька подібних камінців. За його словами, після нагрівання такі камені випускають газ, що огортає лезо та ізолює його від повітря, адже коли розпечений метал стикається з повітрям, він поглинає його та стає менш міцним.
Ліра пішла на пошуки та за допомогою Пантелеймона, котрий перетворився на сову, невдовзі відшукала дюжину таких каменів. Йорик повідомив їй, як і де розмістити їх, та показав, як за допомогою гілки з великою кількістю листя створювати тягу, потрібну для того, щоб газ рівномірно покривав ковадло.
Віл був призначений відповідальним за вогонь, і Йорик декілька хвилин витратив на те, щоб розповісти хлопцеві принципи роботи та переконатися, що він їх добре засвоїв. Від того, як підтримують жар, залежало дуже багато, а Йорик не міг щоразу відриватися від ковальської роботи та класти дровину в потрібне місце, тож йому залишалося тільки довірити це завдання Вілові. Утім, хлопець швидко показав, що на нього цілком можна покладатися.
Ведмідь також зауважив, що Вілу не слід очікувати, що ніж буде точнісінько таким самим, як раніше. Він буде коротшим, адже кожна наступна частинка леза має дещо перекривати попередню, інакше їх не можна буде скувати. Крім того, незважаючи на газ із каменів, поверхня ножа трохи окислиться, і гра кольорів на ній уже не буде такою виразною, як раніше, а рукоятка почорніє. Але лезо буде так само гострим, як колись, а головне, не зміняться його властивості.
Отже, Віл, прикриваючи запалені від спеки очі, опаленими руками підкладав смолисті гілки в ревуче полум'я, розміщуючи їх так, щоб жар зосереджувався там, де це було потрібно Йорикові.
Тим часом сам Йорик обробляв розміром із кулак камінь, котрий він відібрав, переглянувши велику кількість інших. Ведмідь потужними ударами шматка броні надавав каменю потрібної форми та гладкості, і незабаром у печері запахло не тільки димом, а й кордитом від розколотого каменя. Лише галівесп'яни не брали участі у роботі — Пантелеймон також запропонував свою допомогу й тепер у вигляді крука махав крилами, роздуваючи вогонь.
Нарешті форма молота задовольнила Йорика, і він поклав перші два шматки леза магічного ножа прямо в осердя жарко палаючого багаття та сказав Лірі, щоб вона гнала на них газ із каменів.