Той хлопчик, який досі жив простим життям на тихій нью-йоркській вулиці – отак в одну мить перетворився на англійського аристократа, спадкоємця графського титулу і величезного маєтку. Так само вистачило буквально однієї хвилини, аби він знову став лише маленьким самозванцем, без пенні за душею, без жодних прав на ту розкіш, яка його оточувала. І, знову, ще менше часу треба було, аби усе вкотре докорінно змінилося і до нього повернулося те, що він мало не втратив.
Усе відбулося дуже швидко, бо жінці, котра називала себе леді Фонтлерой, не бракувало підступности, та розуму їй таки бракувало. Коли містер Гевішем узявся детально розпитувати про її одруження та про сина, вона двічі збилася – що, звісно, породило серйозні підозри. А оскільки претендентка на титул не надто вміла панувати над собою, то одразу й зірвалася на крик, наговорила купу дурниць адвокатові – чим іще більше себе виказала. Усі помилки й неузгодження стосувалися дитини. Що претендентка була одружена з Бевісом, лордом Фонтлероєм, а потім посварилася з ним і він заплатив їй відступне, аби тільки дала йому спокій – цей факт сумніву наче не викликав. Однак щодо її сина містер Гевішем виявив: що хлопчик нібито народився в одній із дільниць Лондона – згідно з тим, що стверджувала його мати, – таки не підтверджувалося. А у сам розпал замішань, спричинених цим відкриттям, до замку іще прийшли листи від молодого нью-йоркського адвоката та від містера Гобса.
Ох, що то був за вечір, коли прийшли ті листи й містер Гевішем разом із графом їх прочитали та засіли у бібліотеці, аби все обговорити й укласти план дій!
– Після третьої зустрічі з нею у мене вже зародилися були сильні підозри, – говорив містер Гевішем. – Виглядало, що хлопець таки старший, ніж вона стверджує. Потім збилася, коли я спитав про дату його народження, і відразу спробувала виправити помилку. А ці листи лише потвердили певні мої підозри. Найліпше буде надіслати телеграму обом Тімптонам, щоб приїхали сюди – але їй нічого не казати, – а тоді влаштувати зустріч із ними, коли вона зовсім цього не сподіватиметься. Врешті-решт, ця особа не є надто вправною інтриганкою. Думаю, вона злякається, втратить самовладання – й остаточно себе викаже.
Саме так усе і відбулося. Жінці нічого не сказали. Щоб у неї не виникало жодних підозр, містер Гевішем і далі регулярно зустрічався з нею, бо йому нібито треба було докладно вивчити справу. Невдовзі претендентка уже почувалася доволі впевнено, настрій у неї поліпшився, ба навіть стала виявляти зверхність і пиху.
Та якось зранку, коли у готелі "Доринкуртський герб" вона укладала собі плани щасливого майбутнього, повідомили про прихід містера Гевішема. І ось, адвокат увійшов до її кімнати – а за ним з'явилося ще троє людей: хлопець з проникливим вдумливим поглядом, кремезний молодий чоловік – а третім був сам граф Доринкурт.
Побачивши їх, жінка аж підскочила, зірвалася на рівні ноги і мимовільно скрикнула. Вона була настільки вражена, що на якусь мить геть втратила рівновагу. Бо кого-кого, а цих двох вона явно не сподівалася тут зустріти: вони ж бо мали бути за тисячі миль звідси… Зрештою, за стільки років вона ані разу про них і не згадувала, забула про їхнє існування. Зустріти їх знову – цього жінка ніяк не чекала.
Побачивши її, Дік лише усміхнувся.
– Здоров, Мінно! – проказав він.
Високий кремезний чоловік – а був то Бен – якусь хвилю стояв і без слова дивився на неї.
– Ви знаєте її? – спитав містер Гевішем, переводячи погляд з Бена на жінку.
– Так, – відповів Бен. – Я знаю її і вона знає мене. Тоді відвернувся і став побіля вікна, мовби не бажаючи її більше бачити – бо так воно, зрештою, і було.
А Мінна, зрозумівши, що її викрито остаточно, геть згубила владу над собою. Вона просто впала в шал від люті і безсилля: викрикувала, проклинала, погрожувала. Та Дік і Бен добре її знали, тим-то цей спалах гніву враження на них не справив. Дік хіба посміхався кутиками вуст, а Бен навіть не обернувся й далі дивився у вікно.
– Я в будь-якому суді присягну, що то вона, – сказав він містеру Гевішему, – і можу ще з десять свідків привести, які то потвердять. Її батько – чоловік шанований, хоча йому не дуже у житті щастило. А от мати була така сама, як вона. Мати померла, а батько живий. Як людині чесній, йому просто соромно за поведінку доньки. Він також вам скаже, що вона за одна і жінка вона мені чи ні.
Врешті Бен повернувся до Мінни:
– Де дитина? – суворо спитав він. – Він піде зі мною! З тобою йому нема чого робити, та й мені також.
На цих його словах двері спальні прочинилися і до кімнати зазирнув маленький хлопчик – вочевидь, його зацікавили гучні голоси дорослих. Мабуть, хлопчика годі було назвати вродливим, проте він мав щире личко і був схожий на Бена, свого батька. Усі також побачили, що на підборідді у малого виднівся трикутний шрам.
Бен підійшов до нього й узяв за руку. Від хвилювання Бенова рука тремтіла.
– І про нього також можу присягнути, – вимовив Бен. – Томе, я твій батько і прийшов, щоб тебе забрати зі собою, – звернувся він до сина. – Де твоя шапка?
Хлопчина показав на крісло, де лежала шапка. Він явно втішився, що його заберуть. За останній період він уже настільки звик до розмаїтих перемін і несподіванок, що й не надто здивувався, коли цей незнайомий чоловік повідомив, що він – його батько. Ця жінка з'явилася кілька місяців тому: оголосила себе його матір'ю і забрала з сім'ї, де він ріс з дитинства. Хлопчик їй не довіряв ані не відчував жодної симпатії, тим-то радо відгукнувся на слова Бена.
Бен одягнув шапку і рушив з малим до дверей.
– Як будете мене потребувати, то знаєте, де мене знайти, – сказав він містеру Гевішему.
І вийшов з кімнати за руку зі сином, навіть не повернувши голови у бік Мінни. А та все не могла втихомиритися і далі викрикувала розмаїті погрози і прокляття. Граф хіба незворушно розглядав її крізь скельця окулярів, які начепив на свій орлиний ніс.
– Вгамуйтеся, мадам, – вимовив містер Гевішем. – Це вам нічого не дасть. Якщо не хочете, аби вас зараз тут арештували, то опануйте себе і поводьтеся як належить.
Адвокат говорив дуже спокійно і врівноважено. Жінка, мабуть, відчула, що найліпше для неї буде забратися геть, отож вмовкла, іще кинула лютий погляд на містер Гевішема – і кулею вилетіла до сусідньої кімнати, при цьому добряче траснувши дверима.
– Думаю, більше клопотів вона нам не справить, – сказав містер Гевішем.
І мав цілковиту слушність: того-таки вечора Мінна покинула готель "Доринкуртський герб", сіла на потяг до Лондона – і більше ніхто її не бачив ані не чув.
Граф вийшов з готелю і рушив до своєї карети.
– До Курт-Лоджа, – сказав він Томасу.
– До Курт-Лоджа, – повідомив Томас кучеру, вмощуючись поруч із ним. – Можеш мені повірити: справи тепер обернулися так, що ніхто і не сподівався.
Седрик був у матусиній вітальні, коли перед її будинком у Курт-Лоджі зупинилася карета.
Граф увійшов без жодного оголошення. Він ніби скинув десяток літ і тримався рівно як струна. Очі жваво поблискували.
– А де лорд Фонтлерой? – спитав граф.
Місіс Ерол ступила йому назустріч. Її вродливе личко спалахнуло рум'янцем.
– Лорд Фонтлерой? – перепитала. – Ви сказали – лорд Фонтлерой?
Граф стиснув її долоню.
– Так, лорд Фонтлерой, – потвердив він – і другу руку поклав на Седрикове плече. – Фонтлерою, – звернувся до нього своїм звичним рішучим тоном, – спитай свою маму, коли вона переїде до нас у замок. Фонтлерой кинувся до матусі й обійняв за шию.
– Ти житимеш з нами! – вигукнув він. – Ти завжди будеш з нами!
Граф дивився на місіс Ерол, а вона на нього.
Граф був надзвичайно серйозний. Він постановив більше не гаяти часу і якнайшвидше вирішити справу. Бо тепер він вважав, що найліпше для нього буде заприязнитися з матір'ю свого спадкоємця.
– Ви впевнений? Справді хочете, аби я жила з вами? – спитала місіс Ерол, м'яко посміхаючись.
– Цілком, – відказав граф. – Ми завжди хотіли, щоб ви мешкали з нами, тільки не усвідомлювали цього. Сподіваюся, приймете наше запрошення.
РОЗДІЛ 15
Седриків День Народження
Бен забрав сина й повернувся з ним на своє ранчо у Каліфорнії. Його повернення збіглося з кількома приємними змінами. Ще до від'їзду з ним зустрівся містер Гевішем, порозмовляв із ним і повідомив, що граф Доринкурт бажає щось зробити для хлопчика, який міг стати лордом Фонтлероєм. Властиво граф Доринкурт вирішив вкласти гроші у ранчо, тобто він його викупив, а Бена поставив управителем, призначивши йому дуже добру оплату, аби міг забезпечити майбутнє сина. Отож Бен повертався на ранчо управителем, господарем ранча, яке цілком перебувало у його розпорядженні, так само, якби він був його власником. А через кілька років так воно і сталося: Бен і справді викупив ранчо і воно стало його власністю. Ну а Том, його син, виріс дуже гарною людиною. Він віддано любив батька, шанував його. Бен навіть говорив, що Том винагородив його за всі ті пережиття, які випали на його долю.
А ось Дік і містер Гобс – який також прибув до Англії з братами Тіптонами, аби допильнувати справи Седрика – ще на якийсь час тут залишився. Річ у тім, що граф вирішив подбати і про Діка, а саме дати йому добру освіту. Натомість містер Гобс, який залишив свою крамницю під надійним наглядом, мав змогу дочекатися святкування дня народження Седрика – тому мало виповнитися вісім років. Було запрошено всіх орендарів: вдень їх чекала гостина і танці у парку, а ввечері іще мало бути багаття і феєрверк.
– Та це геть як на Четверте Липня! – вигукнув лорд Фонтлерой. – Шкода, що я не народився четвертого липня, правда? Тоді ми святкували б усе разом.
Треба визнати, що граф та містер Гобс не відразу знайшли між собою спільну мову, як цього можна було б очікувати з огляду на інтереси британської аристократії. Насправді граф майже нічого не знав про бакалійників, а містеру Гобсу також зовсім небагато було відомо про графів, тим-то під час перших зустрічей їхня бесіда точилася не надто жваво. Треба визнати: містера Гобса просто вразила уся ця розкіш, яка оточувала Фонтлероя і яку Фонтлерой мав за обов'язок йому показати.
Уже в'їзна брама і камінні леви побіч головної паркової алеї справили на містера Гобса неабияке враження.