— Дратувати не можна.
— Що з ним?
— Дати б йому поштовх який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний... Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче... Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!
— Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав...
— І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство...
— Ай справді! — підхопив Разуміхін, — ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.
— Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись... А втім, запалення не буде...
— Спасибі тобі! А я у Пашеньки тим часом почекаю і наглядатиму через Настю...
Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.
— Чаю, може, тепер вип'єш? — спитала вона.
— Потім! Я спати хочу! Залиш мене...
Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.
VI
Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв'язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав'язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. "Сьогодні ж, сьогодні ж!.." — бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке перейшло у спокій, у рішучість, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п'ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що їх витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню. Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар. Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.
Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Стояла така сама задуха, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: "що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити". Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відганяв цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, "хоч як би там було", повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.
За давньою звичкою він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині років п'ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці,[2-34] в рукавичках і в солом'яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть із крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п'ятака і поклав у руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: "годі!", і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.
— Любите ви вуличний спів? — звернувся раптом Раскольников до якогось уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера.[2-35] Той здивовано зирнув на нього. — Я люблю,— говорив далі Раскольников, але наче зовсім не про вуличний спів вів мову. — Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові блищать...[2-36]
— Не знаю... Пробачте... — пробурмотів добродій, зляканий і запитанням, і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на інший бік вулиці.
Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.
— Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?
— Всякі торгують, — відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.
— Як його звуть?
— Як охрестили, так і звуть.
— Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?
Хлопець знову подивився на Раскольникова.
— У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю... Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.
— Це харчевня отам, нагорі?
— Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться... тільки ну!
Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, у напрямі до В-го.[2-37] Проминувши площу, він потрапив у провулок.
Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів із площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, "щоб іще нестерпніше було". А тепер він ішов, ні про що не думаючи. Тут є великий будинок, весь зайнятий пивницями та іншими їстівно-випивальними закладами; з них раз у раз вибігали жінки, убрані, як буває, коли треба збігати кудись недалеко — простоволосі і в самих платтях. У двох-трьох місцях вони товпилися на тротуарі групами, переважно біля досить-таки веселих закладів, куди можна було потрапити, спустившись кількома сходинками у підвальні приміщення. З одного з них у цей час линув грюкіт і гамір на всю вулицю, там бренькала гітара, співали пісень, і було дуже весело. Велика група жінок юрмилася біля входу, деякі сиділи на сходинках, другі на тротуарі, треті стояли розмовляючи. Поруч, на бруківці, вештався, голосно лаючись, п'яний солдат з цигаркою і, здавалося, кудись хотів увійти, але куди саме, забув. Якийсь голодранець лаявся з іншим голодранцем, і якийсь у дим п'яний валявся поперек вулиці. Раскольников спинився коло жінок. Вони розмовляли сиплими голосами; всі були в ситцевих платтях, у козлових черевиках і простоволосі. Деяким було років за сорок, але були й років по сімнадцять, майже всі з очима підбитими.
Його чомусь цікавив спів і весь цей грюкіт і гамір, там, внизу... Звідти чути було, як, серед реготу і вереску, під звуки молодецької пісні, що її виводив тоненький фальцет у супроводі гітари, хтось завзято витанцьовував, відбиваючи такт каблуками. Він уважно, похмуро і замислено слухав, нахилившись коло входу і з цікавістю заглядаючи з тротуару в сіни.
Ой ти, будочник Яремо,
Ти не бий мене даремно!
— розливався тоненький голос співака. Раскольникову дуже захотілося краще розчути, що саме співають, неначе в цьому й було найголовніше.
"Може, зайти? — подумав він.— Регочуть! Сп'яну. А що ж, чи не напиться й собі?"
— Не зайдете, любий паничу? — спитала одна з жінок досить дзвінким і не зовсім ще осиплим голосом. Вона була молода і навіть не огидна — єдина така з усього гурту.
— Ач, гарненька! — відповів він, випроставшись і подивившись на неї.
Вона посміхнулася, комплімент їй дуже сподобався.
— Ви й самі дуже гарненькі, — сказала вона.
— Які худі! — зауважила басом інша, — з лікарні, чи що, виписались?
— Здається, й генеральські дочки, а носи у всіх кирпаті! — перебив, підійшовши раптом, якийсь чоловік, в арм'яку[2-38] нарозхрист, що був під чаркою і хитро осміхався. — Ач, веселощі які!
— Заходь, коли прийшов!
— І зайду! Насолода!
І він ринувся униз.
Раскольников рушив далі.
— Слухайте, пане! — гукнула вслід дівиця.
— Що?
Вона засоромилась.
— Я, любий пане, завжди з вами рада буду час провести, а тепер от якось розгубилася. Подаруйте мені, приємний кавалер, шість копійок на випивку!
Раскольников витяг скільки витяглося: три п'ятаки.
— Ой, який же добрий панич!
— Як тебе звуть?
— А Дукліду спитаєте.
— Ні, це вже казна-що, — зненацька зауважила одна з гурту, киваючи головою на Дукліду. — Це вже я й не знаю, як оце так просити! Я б, здається, із сорому крізь землю пішла...
Раскольников з цікавістю подивився на неї. Це була ряба дівка, років тридцяти, вся в синцях, з припухлою верхньою губою. Говорила й осуджувала вона спокійно і серйозно.
"Де це, — подумав Раскольников, ідучи далі, — де це я читав, як один якийсь засуджений до страти, за годину до смерті, говорить чи думає, що коли б довелося йому жити де-небудь на височині, на скелі,[2-39] і на такій вузенькій площині, де б тільки дві ноги можна було поставити, а навколо були б безодні, океан, довічний морок, довічна самотність і довічна буря, — і треба було б лишатись так, стоячи на аршині[2-40] простору, все життя, тисячу років, вічність, — то краще так жити, ніж зараз вмирати! Тільки б жити, жити і жити! Хоч як би жити, — тільки жити!.. Яка правда! Господи, яка правда! Падлюка людина! І падлюка той, хто її за це падлюкою називає", — додав він перегодя.
Він вийшов на іншу вулицю. "Чи ба! "Кришталевий палац"! Це ж Разуміхін говорив про "Кришталевий палац". Але ж що я хотів? Ага, прочитати!.. Зосимов говорив, що в газетах читав..."
— Газети є? — спитав він, заходячи в досить просторий і навіть охайний трактир на кілька кімнат, правда, майже порожніх.