В стайні стояв ваговозний кінь. Дука й Давіде турнули в гній двох затриманих, одного притомного, але безсилого, він лише зойкав, тримаючись руками за живіт, а другого — зомлілого й нерухомого — може, він задихнувся? — ну й біс із ним, розберемося потім.
-т— Давіде, їдь до будинку, розшукай Лівію і дізнайся, що з нею. Тоді подзвониш до Карруа. Поясниш усе й попросиш негайно приїхати сюди. — Ось що було невідкладним — Лівія. — Ай тим часрм побалакаю з цими., Гайда.
У стайні було не так жарко, як задушно від гарячих літніх запахів. Освітлювалася вона двома високо розташованими віконцями, але їхнього світла було цілком достатньо. Почувши, як поїхав Давіде, Дука звелів собі зосередитися думками лише на цих двох. Він підійшов до того, що тримався руками за живіт і вже не стогнав, — страх виявився дужчим від ,болю.
— Що ти зробив з дівчиною?
— Якою дівчиною? — Бандит спробував зіп'ястись на ноги, щоб вилізти з гною, що липнув до його сорочки.
Ногою, не б'ючи, а тільки натискаючи, Дука змусив його знову лягти в гній.
— Послухай-но,— почав був Дука, але, побачивши, що другий злочинець саме розплющив очі й жадібно хапав ротом повітря, звернувся до обох: — Послухайте обидва, що я вам пропоную. Я ставлю запитання, а ви відповідаєте. Якщо ваші відповіді будуть розумні — гаразд; тоді вам пряма дорога на каторгу. А якщо брехатимете, вам світить дорога на цвинтар, я вам усі ребра, всі кісточки попереламую, поліції доведеться викликати санітарну карету з мішками на блискавці. Домовились? Насамперед я питав тебе: що ти зробив з дівчиною? Ти відповів: "З якою дівчиною?" Це не відповідь. Тепер я ще раз тебе спитаю, постарайся відповісти чітко: що ти зробив з дівчиною?
Мовчанка. Коняга, стоячи поряд, навіть голови не повертав, він здавався* вирізьбленим з дерева.
— Я зрозумів, що її прислала сюди поліція, в мене виникла підозра, і я вирішив змусити її зізнатися.
— Що ти їй зробив?
У садиста були потяги до блювоти, він корчився від болю в животі, тому й признався, що робив з Лівією. І Дука йому нічого не зробив, стояв нерухомо й намагався не думати про дівчину.
— І вона все визнала? — спитав Дука.
Ні, відповів садист, він і далі різав їй обличчя й намагався зрозуміти, чи вона має в чому зізнаватися. Зрештою він майже допевнився, що вона приїхала не шпигувати. Відтак перестав її калічити, і вони поїхали геть.
— Чому ж ти не вбив її? Тепер ця дівчина може чимало розповісти.
— Я не вбивця.
— Ця відповідь уже ухильна. — Закаблуком черевика Дука різко вдарив садиста в скроню, там, де скроня з'єднується з нижньою щелепою. Почувся стогін, але допитуваний свідомості не втратив; саме цього ефекту Дука й домагався: приголомшити, прибити, але не забиваючи памороків. — Ти справжній убивця, і якщо не вбив її, то мав на те причини. Але буде краще, якщо про ці причини скажеш ти сам. — Допитуваний вирішив схитрувати, він завів очі вгору й удав зомлілого, але цього разу йому не пощастило: його допитував медик. — Я добре бачу — ти не зомлів. Відповідай, а то дістанеш іще.
Садист одразу ж розплющив очі.
— Мені звеліли виконати завдання, я тут ні до чого, мусив робити, що сказано.
— Авжеж, і я знаю, які тобі давали розпорядження: або вбивати, або
різати обличчя. Це добре налагоджена система. Ти Не з мафії, але тебе навчали мафіозі, ти навіть пройшов прискорений курс, як робили порізи. Так чи ні? Мовчанка.
— Відповідай.
Підбор черевика завис у повітрі на сантиметр рід носа.
— У Туріні я познайомився з двома сіцілійцями, але мїй учитель був один молодик, він це робив заіграшку.
— Звичайно, вони навчили тебе анатомії лицьових м'язів, навчили, в якому місці треба робити надрізи і як саме, щоб потім не догіомоглі жодна пластична операція. ;^
Ці речі розтлумачив йому батько, коли Дука вперше надяг довгі дитини: отоді батько вперше заговорив з ним про мафію. Звісно, Ці двоє покидьків не з мафії, тим більше — не з її місцевої або "національної" верхівки, але теоретично вони належали до структури великої банди, а отже, таки мафії.
— А тепер скажи мені: хто той синьйор із сивими вусиками, який зупинив дівчину вчора ввечері?
Ані звуку.
— Бачиш, мені багато відомо. Я знаю, що вас троє: той синьйор, який верховодить у вашій зоні, ти та твій дружок, що лежить поруч з тобою. Ви знаєте лише того ватажка, але він знає чимало інших цікавих осіб. Давай мені ім'я, прізвище й адресу цього синьйора. Самі ви мафіозі не справжні, тільки учні, і тому нема чого огинатися.
Дука тихенько поставив ногу йому на живіт і почав давити. Чоловік заблагав пощади. В нього знову почались потяги на блювоту, після чого він назвав прізвище, ім'я, адресу і цодав ще дещо, дуже цікаве.
— Отож-бо! А зараз, оскільки ти тримаєшся за живіт, скажи мені, з усіма подробицями, як ти вбив Альберту Раделлі.
Нога стояла на животі, і вбивця не змусив довго себе чекати. Він усе зрозумів. І Дука його вислухав і ще раз переконався, що батько мав цілковиту слушність. З ними треба розмовляти їхньою мовою. Навіщо шпрехати по-німецькому з тим, хто розуміє тільки французьку. Звісно, це незаконно, звісно, поліція, як їй і слід, не переходить на мову насильства. Для цього передбачено відбитки пальців, лабораторні аналізи, ввічливі допити, психологічні вмовляння. Але він, Дука, сам не поліція, він — молодий невдаха, який не міг чути слова "мафія", не уявивши свого батька з рукою, скаліченою ударом ножа й приреченого через це каліцтво скніти писарем у квестурі, на третьому поверсі, кімната 92, в найдальшому кінці коридора. Авжеж, він, Дука, це знав, тут ішлося тільки про грубий, атавістичний інстинкт вендети, він не домагався справедливості й не служив законові, хотів лише побачити в обличчя декого з них і поговорити з ними їхньою мовою, щоб його вони відразу ж зрозуміли.
— А зараз ти розповіси мені, як убив Маврілію. Може, ти вже забув, то я тобі нагадаю: це та білява дівчина, яку ти повіз у Рим.
Ні, ні, він її не забув, бо що більше згадував, то менше тиснув йому закаблук на живіт. Садист почав розповідати так докладно, ніби писав новелу. Тепер усе з'ясувалося, з подробицями, і Дука зняв ногу з його живота. Тим часом другий, збоченець, який досі сумирно лежав на купі гною, певно, щось придумав, бо схопив Дуку за ногу. Може, в своїй дурній хитрості подумав, ніби Дука про нього забув. Але той про нього пам'ятав, стояв спокійно, спираючись однією рукою на гриву биндюга, і, як тільки гомик учепився в його ногу,— різко скинувсь, наче мустанг, і тією самою ногою, за яку його тримали, ударив у лице розумника — раз, потім удруге, втретє, аж поки той зі скигленням випустив ногу. Тоді Лука садонув його ще міцніш учетверте, і скиглення відразу ж урвалося. Збоченець затулив обличчя руками.
— Ні, ні, ні! — приказував він.
Але треба було втихомирити і його, щоб йому й на думку не спало тікати і щоб сидів тихо.
— Сказано тобі — не рипайся!
Дука ще раз стукнув, але не сильно, аби лиш забити на певний час памороки. Потім вийшов із стайні й закурив.
Очікувані прибули за дві хвилини після цього: спершу Давіде "Джульеттою", потім Карруа поліційною "альфою", а за ним — фургон для перевезення затриманих.
— Я ж тебе просив не давати волі рукам! — розлючено загорлав Карруа, вилазячи з машини, але він це робив лише для проформи, бо все відав, його ввесь час тримав у курсі справ Маскаранті.
— Вони тут, у стайні,— відказав йому Дука. — Сьогодні ж увечері я подам тобі докладний рапорт, я вже дізнався від них чимало. І щоб ти знав, у стайні стоїть кінь, дуже нервовий, увесь час брикається, ото він хвицьнув і затриманих.
Карруа почервонів.
— Якщо ти хоч пальцем їх торкнув, я тебе посаджу. Ти куди?
Дука не відповів і його крику більше не слухав. Підхопивши під руку Давіде, він повів його до "джульєтти".
— Підкинь мене швиденько в центр.
Вони мовчали, аж поки влились у вулицю Порпора, в тісній отарі автоовець, і ця транспортна пробка знову викликала в Дуки роздратування. Аж тут він коротко запитав:
— Ти її бачив?
Давіде кивнув головою — так. бачив. Це означало, що він поїхав до кооперативу "Улісс", піднявся на третій поверх і побачив Лівію Уссаро.
— Вона не була непритомна?
— Ні.
Лівія сиділа на стільці гола, а довкруг валялися на підлозі шахові фігури. Вона витирала обличчя рушником, крові було не багато, що ні, то ні, але Давіде мало не зомлів, побачивши її обличчя тієї миті, коли Лівія опустила рушник, щоб дати себе вдягти, бо йому довелось одягати її. Але сама вона не втрачала свідомості, не зомліла навіть тоді, коли Давіде ніс її до машини, хотіла навіть іти своїми ногами, аби він її лише підтримував.
— Куди ти її одвіз?
— У Фатебенефрателлі. Так звелів Карруа по телефону.
— їдьмо туди хутчіше.
Тільки тоді Дука помітив, що хлопця всього судомить, як буває в дітей від довгого плачу. Спершу ця судома здалася була Дуці гикавкою, а тепер він усе зрозумів. Навіть зрозумів, чому Давіде не хотів бачити Лівію: над нею зараз чаклували лікарі. Окрім інших ран, у неї були два надрізи в кутиках рота. Колись батько розповідав йому дуже докладно про те, як бандити спотворюють людям обличчя. Лівію на багато тижнів позбавили змоги говорити і їсти. Доки її трошки не підлатають хірурги, він не зможе побачити її.
— В такому разі їдьмо мерщій на площу Кастелло. — Дука пояснив, до кого вони поїдуть і що там робитимуть. А також — у чому полягатиме допомога з боку Давіде. — Слід простежити, щоб той гад не втік чорним ходом,— докинув Дука.
Машину вони залишили на площі Кастелло, а далі рушили пішки. Невдовзі опинилися на вузенькій вуличці, старовинній і мальовничій, випадковою здавалася тут філателістична крамничка з її іграшковими вітринками обабіч входу, з цілим набором гарних марок, яких ніхто, мабуть, не розглядав, ба навіть сам власник. Дука й Давіде ввійшли, спустившись двома східцями вниз, до кімнатки, не більшої, ніж ванна, призначення якої було служити, не без претензії на елегантність, філателістським раєм.
Крамничка була порожня, і в ній панували сутінки, вітринки з марками під стіною мирно поблискували. На прилавку лежав розгорнений величенький альбом, поруч стояло кріселко, і видно було чималеньку попільничку з червоного скла, не те що без недопалків, а навіть зовсім чистеньку.