Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…
– Ну так, – перебив його Кольберг. – Дякую.
Він підвівся.
– Але ж я не сказав ще найважливішого, – промурмотів Біргерсон. – Молодшого слідчого особливо зацікавило одне. Я згадав це, оскільки ви питали про "Морріса".
Кольберг знов сів.
– Так? А що саме?
– Ну, моя улюблена розвага теж мала свої труднощі, якщо можна так сказати. Деякі моделі важко було розрізнити, особливо в темряві й коли дивитися з чималої відстані. Наприклад, "Москвич" і "Опель-кадет" чи "ДКВ" й "ІФА". – Він замовк, а тоді задумливо додав: – Дуже важко. Вони відрізнялися тільки дрібними деталями.
– А до чого тут Стенстрем і ваш "Морріс"?
– Мій "Морріс" ні до чого, – відповів Біргерсон. – Просто молодший слідчий зацікавився, коли я сказав, що найважче було відрізнити "Морріс мінор" від "Рено КВ-4", коли дивитися на них спереду. Збоку чи ззаду – то не штука. А просто спереду чи ледь навскоси справді було нелегко. Хоч згодом я натренувавсь і рідко помилявся. Але не завжди вгадував.
– Стривайте, – перебив його Кольберг. – Ви сказали "Морріс мінор" і "Рено КВ-4"?
– Так. І пригадую, що молодший слідчий аж підскочив, коли я йому сказав про це. Весь час, поки я розповідав йому про своє захоплення, він просто сидів і кивав головою, навіть, здавалось мені, не дуже уважно слухав. А коли я сказав про це, він страшенно зацікавився. Кілька разів мене перепитував.
– Ви кажете, спереду?
– Так, він це теж перепитував. Саме спереду або ледь навскоси їх дуже важко розрізнити.
Коли Кольберг з Осою Турел уже сиділи в машині, вона запитала:
– І що це дає?
– Я ще добре не знаю. Але, може, наведе нас на слід.
– Того, хто вбив Оке?
– Не знаю. Принаймні це пояснює, чому він записав цю марку машини собі в записник.
– Я також згадала щось, – мовила Оса. – Те, що сказав Оке за кілька тижнів до смерті. Він сказав, що як тільки матиме два вільних дні, то поїде в Смоланд і щось там дізнається. Здається, в Екше. Це тобі щось каже?
– Нічогісінько, – відповів Кольберг.
Місто було порожнє, єдиними ознаками життя на вулицях були кілька різдвяних гномів, яких єднала фахова втома і валило з ніг надто щедре прикладання до чарки в гостинних домах, дві карети "швидкої допомоги" і поліційна машина. За якийсь час Кольберг запитав:
– Гун казала, начебто після Нового року ти нас покидаєш?
– Так. Я поміняла квартиру. Знайшла собі житло для однієї особи. І хочу знайти іншу роботу.
– Де?
– Ще добре не знаю. Але думаю… – вона замовкла, потім додала: – А що, якби в поліції? Там же є вільні місця?
– Мабуть, є, – неуважно відповів Кольберг, тоді, струснувши з себе млявість, запитав: – Що? Ти справді хочеш працювати в поліції?
Оса Турел скупчила свою увагу на машині. Насупивши брови, вона вдивлялася в сніговицю за вікном.
Коли вони вернулися на Паландергатан, Боділь уже спала, а Гун, скрутившись клубочком на кріслі, читала книжку. Очі в неї були заплакані.
– Що з тобою? – запитав Кольберг.
– Вся вечеря пропала. Хто її тепер холодну в дідька їстиме?
– Нічого. В тебе такий вигляд, а в мене такий апетит, що всяка вечеря буде добра. Поклади на стіл дохлого кота, і я буду радий. Мерщій неси їжу!
– І дзвонив той невиправний Мартін. Півгодини тому.
– О'кей, – добродушно мовив Кольберг. – Накривай стіл, а я йому дзеленькну.
Він скинув піджак, краватку й пішов дзвонити.
– Бек слухає.
– Хто там зчиняє такий гармидер? – підозріло запитав Кольберг.
– "Веселий поліцейський".
– Що?
– Пластинка.
– Ага, тепер я впізнав. Давній шлягер. Чарлз Пенроуз, правда? Він був модний ще перед першою світовою війною.
Їхній розмові вторували вибухи сміху.
– Байдуже, – сказав Мартін Бек не дуже весело. Я телефонував тобі, бо до мене зателефонував Меландер.
– Ага. Що ж він хотів?
– Сказав, що нарешті згадав, де йому траплялося прізвище Нільса Еріка Єрансона.
– Ну й де?
– У справі про вбивство Тереси Камарайо.
Кольберг розшнурував черевики, трохи подумав і сказав:
– Привітай його від мене й передай, що цього разу він помилився. Я прочитав її геть усю, до останнього слова. І не такий я затурканий, щоб цього не помітити.
– Папери в тебе вдома?
– Ні. Лежать у Вестберзі. Але я впевнений. Голову даю на відруб.
– О'кей, я тобі вірю. Що ти робив на Лонггольмі?
– Отримав певну інформацію, надто туманну й плутану, щоб тобі її так відразу пояснити, та коли вона справдиться, то…
– То що?.
– То все слідство в справі Тереси можна повісити в туалеті. Веселих свят.
Він поклав трубку.
– Ти знов кудись ідеш? – підозріливо спитала дружина.
– Так, але аж у середу. Де горілка?
XXIX
Меландер не належав до тих людей, що падають від першого удару, але вранці двадцять сьомого грудня він був такий розчарований і спантеличений, що навіть Гунвальд Ларсон знайшов за потрібне запитати:
– Що з тобою? Тобі не попався мигдаль у різдвяній каші?
– З кашею і мигдалем ми скінчили тоді, як одружилися, – відповів Меландер. – Якщо рахувати точно, то двадцять років тому. Ні, просто досі я ніколи не помилявся.
– Колись же треба почати, – втішив його Ренн.
– Так. Але я однаково не розумію.
Постукав Мартін Бек, і не встигли вони відповісти, як він уже, покашлюючи, з'явився на порозі, високий і суворий.
– Чого не розумієш?
– Того з Єрансоном. Як я міг помилитися.
– Я оце вернувся з Вестберга, – сказав Мартін Бек. – І дізнався про одну річ, яка, може, тебе втішить.
– Про що саме?
– У справі про вбивство Тереси бракує однієї сторінки. А коли бути точним – тисяча двісті сорок четвертої.
О третій годині після обіду Кольберг спинився перед автомобільною фірмою у Седертельє. Він того дня встиг залагодити багато справ. Між іншим, переконався, що троє свідків, які шістнадцять з половиною років тому помітили машину біля стадіону, бачили її спереду або трошки навскоси. Крім того, він викопав одну фототехнічну роботу і тепер мав у кишені темпу, ледь підретушовану фотографію з рекламного малюнка: "Морісс мінор" моделі п'ятдесятих років. Із трьох свідків двоє вже померли – поліцейський і механік. Проте справжній експерт, майстер автомобільної майстерні, і досі був живий-здоровий. І працював у Седертельє. Тільки вже не майстром, а кимось вищим, бо сидів у конторі зі скляними стінами й розмовляв по телефону. Коли він скінчив розмову, Кольберг підійшов до нього, не постукавши, не показавши свого посвідчення й не відрекомендувавшись. Він просто поклав перед ним на стіл фотографію і запитав:
– Що це за марка?
– "Рено КВ-4". Старий шарабан.
– Ви певні?.
– Авжеж, певен. Я ніколи не помиляюся.
– Ви твердо впевнені?
Чоловік за столом ще раз швидко глянув на знімок.
– Так, це "Рено КВ-4". Давня модель.
– Дякую, – мовив Кольберг і простяг руку по фотографію.
Чоловік спантеличено глянув на нього й сказав:
– Стривайте, ви хочете мене обдурити? – Він придивився уважніше до фотографії і секунд за п'ятнадцять повільно мовив: – Ні, це не "Рено". Це "Морріс". "Мор-ріс мінор" п'ятдесятої чи п'ятдесят першої моделі. Але з цією фотографією щось негаразд.
– Так, – відповів Кольберг. – Вона трохи підретушована і зроблена при поганому освітленні чи в дощ, наприклад, літньої ночі.
Чоловік витріщив очі.
– Слухайте, хто ви?
– Яз поліції, – відповів Кольберг.
– Як я не здогадався? – мовив чоловік. – Ранньої осені тут уже був один поліцейський.
Того ж надвечір'я, о пів на шосту, Мартін Бек зібрав своїх найближчих співпрацівників на нараду. Нордін і Монсон уже повернулися, отже, можна сказати, що команда була в повному складі. Бракувало тільки Гаммара, який виїхав з міста на свята. Знаючи, як поволі посувалося слідство протягом сорока чотирьох днів, Гаммар вирішив, що воно навряд чи зрушить з місця за тиждень, від різдва до Нового року, коли і переслідувачі, і переслідувані здебільшого сидять удома, відригують від переїдання й думають, як розтягти гроші, щоб їх вистачило до кінця січня.
– Так, бракує однієї сторінки, – вдоволено сказав Меландер. – А хто ж її взяв?
Мартін Бек і Кольберг швидко перезирнулися.
– Чи хтось із вас може сказати про себе, що він майстер робити обшук? – запитав Мартін Бек.
– Я, – мляво відповів Монсон із свого місця біля вікна. – Я вмію шукати. Коли десь щось пропаде, я неодмінно його знайду.
– Чудово, – мовив Мартін Бек. – Обшукаєш квартиру Оке Стенстрема на Черговсгатан.
– Що ж мені там шукати?
– Сторінку з поліційних протоколів, – мовив Кольберг. – Її номер – тисяча двісті сорок чотири, а в тексті, можливо, фігурує прізвище Нільс Ерік €рансон.
– Піду завтра, – сказав Монсон. – Удень краще шукати.
– Гаразд, – відповів Мартін Бек.
– Завтра вранці я дам тобі ключі, – сказав Кольберг.
Він, звичайно, й тепер мав їх у кишені, але хотів усунути сліди фотографічного мистецтва. Стенстрема, перше ніж туди з'явиться Монсон.
Другого дня після обіду на столі в Мартіна Бека задзвонив телефон.
– Привіт, це Пер.
– Який Пер?
– Монсон.
– Ага. Ну що?
– Яв Стенстремовій квартирі. Тут немає тієї сторінки.
– Ти певен?
– Певен. Звичайно, певен, – ображено сказав Монсон. – Але чи ви певні, що він її взяв?
– Принаймні так думаємо.
– Гм, то я пошукаю в іншому місці, – сказав Монсон.
Мартін Бек потер пальцями лоба й запитав;
– Де це "в іншому місці"?
Та Монсон уже поклав трубку.
– Адже в архіві має бути копія, – сказав Гунвальд Ларсон. – Або в прокуратурі.
– Авжеж, – сказав Мартін Бек.
Він набрав номер внутрішнього телефону. У сусідній кімнаті Кольберг розмовляв з Меландером.
– Я проглянув твій список.
– Ага. І тобі щось спало на думку?
– Спало, і не одне. Але не знаю, чи воно тобі пригодиться.
– Це вже моя справа.
– Багато з них – рецидивісти. Наприклад, Карл Андерсон, Вільгельм Русберг і Бенгт Вальберг. Усі троє давні злодії. Не раз карані. Тепер уже надто старі, щоб красти.
– Далі.
– Юган Гран переховував крадене і, певне, й досі переховує. Офіціантом працює тільки про людське око. Ще й року немає, як він сидів. А знаєш, як овдовів Вальтер Еріксон?
– Ні.
– П'яний убив стільцем свою дружину. Відсидів у в'язниці п'ять років.
– Хай йому біс.
– Таких типів у списку є чимало. Уве Еріксон і Бенгт Фредріксон були карані за бійку. Фредріксон не менше шести разів. Не одну таку бійку можна було назвати спробою вбивства. Торговець ношеними речами Ян Карлсон теж підозріла особа.