Над покрівлями видно було зорі. "Вони всі однакові", — сумно подумав Здоровань Луї. І поспитався:
— Багацько їх у Марселі?
— Кого, любчику?
— Муринів.
— Та взагалі немало, — хитаючи головою, відказав Маріо.
"Я геть затурканий", — подумав собі Здоровань Луї, "та я вам допоможу, — сказав капітан, — буду вашою покоївкою". Маріо обхопив Здорованя Луї за поперек, капітан смикнув за бретельку комбінації, Мод не могла втриматися від сміху: "Таж ви тримаєте її навиворіт!" Маріо нахилявся вперед, він міцно стискав Здорованя Луї за поперек, він терся головою йому об живіт і повторював: "Це мій любчик, правда, Стараче, коханчик мій, ми кохаєм одне одного". А Стараче мовчки реготався, голова його оберталася, оберталася, зуби блищали, це було якесь марення, голова його дудоніла від галасу і світла, він простував назустріч іншому галасу й іншому світлу, вони не відпустять його до ночі, сміх Стараче, його смагляве лице, яке то виринало, то опускалося, лисячий писок Маріо, йому хотілося блювати, море підіймалося й опускалося у П'єровому шлунку, він уже втямив, що ніколи не зустріне свого мурина, Маріо пхав його, Стараче тягнув, негр був янголом, а я в пеклі. Він сказав:
— Негр був янголом.
І дві великі сльози покотилися його щоками. Маріо пхав його, Стараче тягнув, вони звернули за ріг, П'єр заплющив очі; було тільки миготливе світло ліхтаря на бруківці й піняве шелестіння води об форштевень.
Віконниці зачинені, вікна зачинені, тхнуло блощицями й формаліном. Він схилився над паспортом, пломінець свічки освітлював його кучеряву сиву чуприну, але тінь від його голови вкривала всенький стіл. "Чому він не запалює електричного світла, він же зіпсує собі очі". Філіп почухав горло: він мовби потонув у тиші й забутті; там я існую, нарешті я існую, я міцний, я диктую свою волю, вона не здужала проковтнути шматок, в горлянці у неї стояв давучий клубок, а він був приголомшений, рука, яку він на мене підняв, немовби одсохла, він не думав, що я здатен учинити таке, там я щойно народився, одначе я тут, навпроти цього низького дідка з сивими вусами, який немовби геть забув про мене. Тут; тут! Тут триває моя монотонна присутність серед сліпих і глухих, я розчиняюся в пітьмі, а там, у світлі канделябра, поміж кріслом і тапчаном, я існую, там зі мною рахуються". Він тупнув ногою, й дідок підняв підсліпуваті очі, суворі, сльозливі й утомлені.
— Ви були в Еспанії?
— Авжеж, — відказав Філіп. — Три роки тому.
— Ваш паспорт недійсний. Його слід було продовжити.
— Знаю, — нетерпляче сказав Філіп.
— Мені байдуже. Ви говорите еспанською?
— Як французькою.
— Якщо з таким світлим чубом вас приймуть за еспанця, то вам дуже поталанить.
— Є й біляві еспанці.
Дідок стенув плечима.
— Як знаєте, я вас попередив...
Він неуважно погортав паспорт. "Я тут, у фальшувальника". В це важко було повірити. З самісінького ранку важко було у все повірити. Фальшувальник не схожий був на фальшувальника, він скидався на жандарма.
— Ви скидаєтеся на жандарма.
Старий не відповів; Філіпові стало незручно. Незначущість. Вона повернулася сюди, ця прозора незначущість попереднього дня, коли я проходив крізь їхні погляди, коли я був труським шклом на спині шкляра і коли я проходив крізь сонце. Там, тепер я непрозорий, мов небіжчик; вона питає себе: "Де він? Що він робить? Чи думає він усе-таки про мене?"
— Ну? — поспитався Філіп.
Дідок перевів на нього втомлений погляд.
— Вас прислав Пітто?
— Ви вже втретє запитуєте мене про це. Так, мене прислав Пітто, — гонористо заявив Філіп.
— Гаразд, — сказав дідок. — Зазвичай я роблю це задурно; та для вас воно коштуватиме три тисячі франків.
Філіп скорчив гримасу Пітта.
— Та певно ж. Я не збирався просити вас про безкоштовну послугу.
Старий посміхнувся. Мій голос фальшивий, роздратовано подумав Філіп. У мене ще немає природного нахабства. Надто ж у стосунках зі старими. Поміж ними і мною існує давній рахунок несплачених ляпасів. Перш ніж балакати з ними, як рівний, я мушу повернути ці ляпаси. Та на останньому, блискавицею майнуло в його голові, на останньому ще немає дати.
— Ось, — мовив він.
Потім дістав гаманця і поклав на стіл три купюри.
— Йолопе ти малий! — вигукнув дідок. — А я от зараз покладу їх до кишені та й начхаю на твого паспорта.
Філіп занепокоєно зиркнув на нього і простягнув руку, щоб забрати гроші. Дідок зареготався.
— Я гадав... — почав було Філіп.
Старий знай реготався. Філіп з досадою забрав свою руку і спробував усміхнутися.
— Я знаюся на людях, — сказав він. — Знаю, що ви так не зробили б.
Дідок перестав сміятися. У нього був лихий і веселий вигляд.
— Воно знається на людях. Бідолашний мій шмаркачу, ти приходиш до мене, ти вперше мене бачиш, і от ти дістаєш грошенята й кладеш їх на стіл, та тебе вже за це треба вбити. Йди, йди собі, дай мені спокійно попрацювати. Поки що я візьму тисячу франків, на той випадок, якщо ти передумаєш. Решту принесеш тоді, коли прийдеш по документи.
Ще один ляпас, я всі їх поверну. На очах у нього заблищали сльози. Він мусив би розгніватися, та відчував лиш остовпіння. Як це вдається їм бути такими жорстокими, вони ніколи не опускають зброї, вони завжди насторожі, щонайменша помилка — й вони кидаються на тебе і завдають болю. Що я йому зробив? А тим, у голубій вітальні, що їм я зробив? Та нехай, навчусь я правилам їхньої гри, буду жорстоким, вони ще тремтітимуть у мене.
— Коли буде готове?
— Завтра зранку.
— Я гадав... я не сподівався, що на це піде стільки часу.
— Та невже? — поспитався дідок. — А печатки я що, сам роблю? Йди, забирайся геть, прийдеш завтра вранці, часу й так лишилося небагато, щоб усе зробити.
Надворі ніч, огидна й тепла, з її чудовиськами; кроки вже давно лунають позаду, і не посмієш озирнутися, ніч в Сен-Уані; непевний квартал.
Філіп ледве чутно промимрив:
— Коли можна прийти?
— Коли завгодно, з шостої години.
— А тут... є тут якісь готелі?
— Проспект Сен-Уан, які хоч на вибір. Йди вже, йди.
— Я прийду о шостій, — твердо сказав Філіп.
Він узяв свою валізку, зачинив двері й побрався східцями. На майданчику четвертого поверху в нього поллялися сльози, свого носовичка він забувся, втер очі рукавом, шморгнув носом декілька разів, я не боягуз. Старий неотеса нагорі прийняв його за боягуза, те презирство переслідувало його, мов погляд. Вони дивляться на мене. Філіп квапливо спустився останніми східцями. "Двері, будь ласка". Двері відчинилися в сіру каламутну теплу імлу. Філіп занурився в це літепло. Я не боягуз, так думає лише цей брудний дідок. Втім, більше не думає, вирішив він. Більше він про мене не думає, взявся до роботи. Погляд погас, Філіп наддав кроку. "Ну що, Філіпе? Ти боїшся?" — "Не боюся, не можу я". Він скулився під стіною. Пітто пестив йому стегна і груди, помацав його пипки крізь сорочку, а потім двома пальцями правої руки ляснув його по губах. "Прощавай, Філіпе, йди собі. Я не люблю боягузів". Вулиця була наповнена нічними статуями, то були люди, які попритулялися спинами до мурів, вони нічого не казали, не палили і, не рухаючись, дивилися на тебе вогкими очима ночі. Він майже біг, і серце його калатало дедалі швидше. "З твоїм писком? Авжеж, авжеж, ти малий боягуз". Вони ще побачать, всі побачать, він прийде, як інші, прочитає моє ім'я і скаже: "Для дитини заможних батьків, для хлопчиська, це не так і кепсько".
Праворуч од нього вибух світла, готель. На порозі стояв зизоокий служник; він на мене дивиться? Філіп сповільнив ходу, та зробив зайвий крок і поминув двері, служник, напевне, косував йому в спину; з пристойности він уже не міг повернутися. Зизоокий винар або ж дуель циклопів. Або ж іще: халепа для циклопа. Якось він відчув, що негаразд із очима, глянув у дзеркало і побачив: одне око рухається окремо від другого! Який жах. Їх неможливо змусити рухатися удвох, одне віддавна звикло бути саме і тепер косує вбік. На протилежному боці був другий готель, "Конкарно", маленький одноповерховий будиночок. Піти туди? А якщо вони попросять мої документи? — подумалося йому. Він не зважився перейти вулицю й попрямував тим же боком. Треба бути рішучим, але цього вечора рішучости в мене чортма, той дідок спустошив мене; хіба що, подумав він, зиркнувши на вивіску "Кава, вина, лікери", хильнути задля хоробрости? Він штовхнув двері.
Це була геть мала кав'ярня, циновий шинквас і два столики, до підошов чіплялася тирса. Господар недовірливо зиркнув на нього. "Надто вже добре я вбраний", — роздратовано подумав Філіп.
— Коняку, — сказав він, підходячи до шинквасу.
Господар узяв пляшку, на шийці в неї стирчав бляшаний носик. Він налляв коньяку, Філіп поставив долі свою валізку і з цікавістю наглядав за ним: цівка коньяку бігла з бляшаного носика, в господаря був такий вигляд, ніби він поливає городину. Філіп ковтнув і подумав собі: "Це, мабуть, злецький коньяк". Він ніколи не пив міцного, коньяк скидався на перекисле вино і обпік йому горлянку; він хутко поставив чарку. Господар дивився на нього. Була іронія в його незворушних очах чи ні? Філіп знову взяв чарку і недбало підніс її до вуст: горлянка палала, з очей текли сльози, він вихилив решту одним духом. Коли він знову поставив чарку, то відчув, що йому море по коліна, і трохи звеселів. Подумав собі: "Якраз нагода роззирнутися". Тижнів зо два тому він виявив, що не вміє спостерігати, я поет, я не аналізую. Відтоді він змушував себе подумки описувати все, хоч би де перебував, наприклад, лічити предмети у вітрині. Він кинув оком довкруги, почну з останнього ряду пляшок, угорі, над шинквасом. Чотири плящини "Бірра", одна "Ґудрону", дві "Нуаї", глечичок рому.
Хтось увійшов. Робітник у кашкеті. Філіп подумав собі: "Це пролетар". Йому нечасто випадало бачити їх, та він багато про них думав. Це був тридцятирічний чоловік, мускулястий, але негарно збудований, з надто довгими руками й кривими ногами, напевне, його знівечила фізична праця; під носом у нього була жорстка жовта щетина; на кашкеті видніла триколірна кокарда, і ввесь він здавався похмурим і схвильованим.
— Шклянку білого вина, господарю, хутчій.
— Вже зачиняємо, — відказав господар.
— Ви не хочете налляти шклянку винця мобілізованому? — поспитався робітник.
Він насилу говорив, голос його був хрипкий, немовби він цілий день кричав.