То навіщо завдавати вам зайвого клопоту?
— Ні, таких декрета лій — ангелами написаних — ви ще не бачили! — палко заперечив Гоменац.— Тільки наші декрета лії справжні; решта — списані з них, та й годі! Я буду дуже щасливий прислужитися вам! Скажіть, чи згодні ви три дні постити й висповідатися?
— Висповідатися можна,— відповів Панург,— але постити, як на мене, ні до чого. Ми в морі вже так на-постилися, що павуки нам і роти павутинням заснували. А в брата Жана рот мохом поріс — бо він, бідолаха, довго не ворушив ні губами, ні щелепами.
— Ну, то ходімо до храму! — сказав єпископ Гоменац.— Даруйте мені, що ми не служитимемо літургії — адже звернуло вже за полудень, а в божественних декрета ліях мовиться, що пополудні велику месу правити не слід. Я можу відправити тільки коротку, без співів і без причастя.
— І навіщо ото правити месу? — з досадою мовив брат Жан.— Тут у череві мов у порожній діжці, а він — месу та месу... Якби я попоїв та винця сьорбнув, то допоміг би йому ту месу відправити: він би
Відправивши месу, Гоменац дістав із скриньки в'язку ключів, одімкнув тридцять два замки, що висіли на заґратованому вікні над вівтарем, розсунув пурпурову завісу і показав Пантагрюелеві та його друзям портрет якогось добродія, намальований не дуже вправною рукою.
— Як ви гадаєте, хто це? — спитав він.
— Схоже, що папа,— відповів Пантагрюель.— Одіж на ньому наче папська, тіара... 10
— Ваша правда! — урочисто мовив Гоменац.— Це портрет нашого земного бога. Найзаповітніше наше бажання — побачити його коли-небудь у нас на острові. О сподівана, омріяна година! А ви, вельмишановні мандрівники, незрівнянні щасливці! Ви увіч бачили земного бога! Наймилосерднішого з усіх богів! О, досить тільки глянути на портрет — і вам відпустяться всі гріхи: і ті, які у вас на пам'яті, і ті, які давно пішли в забуття!.. Ми насмілюємось дивитися на цей портрет тільки у великі свята!
— Дивно мені, що цей образ, так недосконало намальований, має божественну силу — відпускає гріхи! — зауважив Пантагрюель.
Брат Жан і Епістемон підтакнули Пантагрюелеві. А Панург мовив:
— Я ж казав вам, що бачив трьох пап. Цей портрет не схожий на жодного з них. Щоправда, одного папу я бачив у шоломі і в перській тіарі — він саме вів жорстоку й запеклу війну...140
— Таж то війна з єретиками, бунтівниками, непокірними протестантами! — заперечив Гоменац.— Священні декреталії не тільки дозволяють і благословляють такі війни, а й наказують вести їх. Папа повинен вогнем і мечем упокорювати імператорів, королів, герцогів, князів і цілі республіки, якщо вони бодай на дещицю відступлять від того, що він, папа, наказує; він повинен відбирати у них усю маєтність, королівства, виганяти їх, проклинати і не тільки карати на смерть тіла їхні та тіла чад і домочадців, а й душі їхні ввергати у пекло.
— Воно-то так,— мовив Панург.— Але ж ви — не єретики! Ви всі як один — християни! Хіба ж ні?
— Свята правда! — вигукнув Гоменац.— Отим-то на нас і чекає спасіння!.. Ну, ходімо по святу воду, а тоді прошу всіх до обіду!
РОЗДІЛ XXXIII
Про те, які чудеса творять знебавпалі декреталії
Поки Гоменац правив месу, троє дзвонарів ходили по церкві з тацями в руках і зверталися до парафіян:
— Пожертвуйте на користь щасливців, які бачили його увічі
І всі кидали на таці гроші.
Коли Гоменац виходив із церкви, йому піднесли ці гроші. Він сказав мандрівникам, що на пожертвування влаштує розкішну учту.
І справді — їх пригостили чудово.
Сидячи за столом, я примітив дві цікаві речі. Хоч би яке м'ясиво подавали: косуль, каплунів, голубів, зайців, кролів, індиків, свинину, телятину чи баранину — все було начинено добрячим фаршем; ні доти, ні опісля я такого не куштував. А прислуговували нам гарненькі дівчатка, кучеряві білявочки у легких білих сукнях. їхні кучері були переплетені шовковими стрічками, обмаяні трояндами, гвоздиками, флердоранжем, майораном і кропом.
Принісши страви, дівчата заспівали пісню, в якій уславлялися пресвяті декреталії, а потім піднесли кожному з нас по келиху вина, шанобливо при цьому вклонившися.
Звеселілий Гоменац сказав Пантагрюелеві:
— Шановний добродію! П'ю за ваше здоров'я! І за вас, наші велевисокі, велеповажні гості!
Він вихилив свій келих і вигукнув:
— О божественні декреталії! Ви ще дужче усолодили це солодке вино! Слава вам, слава!
— Авжеж, вино добре,— обізвався Панург.
Та Гоменац, мовби й не почувши його, провадив:
— О божественні, о ангельські декреталії! Ви, тільки ви — ідеал справжнього християнина! Якби не ви —загинули б усі душі, що блукають тут, у цій юдолі скорботи, душі, заховані в тлінні тіла! О коли ж, коли нарешті зійде на смертних така благодать, що вони читатимуть, осягатимуть, пізнаватимуть тільки вас, о декреталії, і житимуть тільки за вашими веліннями й приписами? О, тільки тоді на весь світ зійде найвища радість і спокій!
— Ой, мені дихати нічим! — зненацька вигукнув Епістемон.— Мабуть, переїв вашого, папоманського, фаршу! Ой, підпирає! Ой, дух забиває! Пустіть мене з-за столу! Мені треба на свіже ловітря!
І Епістемон вибіг із трапезної.
А Гоменац правив своєї:
— О, тоді на землю не падатиме град, не литиме дощ, не хапатиме її в крижані обійми мороз, не шаленітимуть над нею буревії. О, тоді не буде воєн, чвар, грабунків, розбійництва, здирництва! Хіба тільки клятих єретиків вигублювати будуть! О, тоді весь рід людський раюватиме! О, хто з нас, читаючи ці неоціненні, пресвяті, пребожественні декреталії — бодай рядок із них! — не відчував, як серце його спалахує вогнем неземної любові й співчуття до ближнього? Чия душа не сповнювалася щастям? О велике віровчення, о дорогоцінна наука, о божественні напучування, увічнені в дивних параграфах безсмертних декреталій!
— Оце златоуст! — вигукнув Панург.— Ну й чеше, ну й чеше! Краще, ніж по-писаному, а втім, я не йму йому віри. Якось я прочитав один розділ із декреталій — то мене такі кольки взяли, що подумав: незабаром по душі моїй задзвонять.
— Ха-ха-ха! — засміявся Гоменац.— Певно, ви тоді мали на душі якийсь смертний гріх.
— Та начебто ні,— поміркувавши хвилинку, відповів Панург.— А коли й був якийсь гріх, то декреталії тут ні до чого.
— І мені дещо розказували про декреталії,— підхопив Евдемон.— Один аптекар із Манса — Франсуа Корню його звали — загорнув своє зілля в листки, видерті із старих декреталій. І геть усе, що він туди насипав — ладан, перець, віск, шафран, ревень, гвоздика, кориця — тої ж миті загнило, засмерділося і перетворилось на отруту. Бий мене лиха година, коли брешу!
— То була кара, божа кара! — обурено вигукнув Гоменац.— Як смів ваш аптекар загортати такі мирські дрібнички у святі письмена?І
— А в Парижі був такий собі кравець Гроньє,— повів мову Карпалім,— то він старі декреталії пускав на викройки. І що ви думаєте? Одяг, що його шив Гроньє по тих викройках, нікуди не годився: ні мантії, ні плащі, ні камзоли, ні каптани, ні спідниці, ні накидки, ні фіжми... Приміром, кроїв Гроньє каптан — а виходив капелюх. Кроїв плащ — а виходили штани. Кроїв камзол — а виходило щось схоже на балдахін. Кроїв мантію — а виходив чобіт. Навіть сковороду — каштани
смажити — якось пошив замість мантії І Отож кінець кінцем бідолаху потягли до суду і примусили відшкодувати збитки. Уявіть собі, скільки краму він зіпсував! Тепер живе в злиднях, з голоду в кулак свище...
— І його спостигла божа кара,— зауважив Гоменац.— Чи ж таке видано святі декреталії на викройки пускати!..
— А в Каюзаку яка дивна пригода з декреталіями сталася! —встряв у розмову Гімнаст.— Сеньйорові д'Етісаку і віконтові де Лозену забаглося постріляти з лука. Слуга роздер старі декреталії і наробив з них мішеней. І — чудасія! — жодна стріла не влучила в мішень. Старший слуга, який споглядав стрільбу, потім божився, що бачив на власні очі, як стріли біля самісінької мішені раптом відскакували вбік мало не на ту азу і летіли аж до пекарні. Згинути мені отут на місці, коли я брешу!
— То диво, диво, диво! — загорлав Гоменац.— Ваше здоров'я, шановні гостоньки! Я маю вас за най-справдещніх християн. Служко, вина!
При цих його словах дівчата, що прислуговували за столом, пирхнули. Брат Жан і собі пирхнув — так, наче кінь заіржав.
— Паж сеньора д'Етісака,— провадив Гімнаст,— здогадався, що тут пущено якусь ману. Він загадав слузі зробити нові мішені — із звичайного паперу. Той послухався — і всі стріли стали влучати точнісінько в ціль!
— Як уже зайшла мова про декреталії, то і в мене є що розповісти,— обізвався Різотом.— Жан Де ліф, мій ландеруський приятель, саме женився. Весільний бенкет був дуже пишний. Після вечері ми грали фарси та комедії, танцювали маврітанські танці з бубнами й бубонцями. А потім прийшли переряджені в машкарах. Ми й собі химерно повбиралися, причепили бороди зі скойок та мушлів. Тільки машкар у нас не було. То ми роздерли старі декреталії і зробили з них машкари. Затулили тими машкарами обличчя й веселилися далі. А коли познімали машкари, ледве глузду не позбулися від жаху. Того короста обсипала, у того гнояки нарвали, того схопила віспа, того краснуха... В одного зуби випали — то всі йому заздрили: мовляв, легко відбувся. Отак ні сіло ні впало всіх нас спотворило! Та й люті ж болячки були, довго гоїлися!..
— Диво! Диво! — знову крикнув Гоменац.
8 9-1100
177
— І таке ще пригадую,— вів далі Різотом.— Сестри мої, Катрін та Рене, поклали якось у декрета лії — книжка була товста, у грубій оправі, з цупкими сторінками — свої щойно випрані комірці, манжети й чепчики — щоб випрасувалися. То знаєте — бог тому свідок...
— Стривайте, стривайте! — перепинив Різотома Гоменац.— Це ви про якого бога?
— Бог один,— відповів Різотом.
— То на небі! А я питаю про нашого земного бога. Хіба в нас немає земного бога?
— Ет, про нього я справді забув! Ну, то бог земний, себто папа, тому свідок, що комірці, манжети й чепчики моїх сестер, полежавши в декрета л іях, стали чорними, мов мішок сажотруса І
— Чудо! Чудо! — знов зарепетував Гоменац.— Любі й високошановані гості, тож вип'ємо за святі, безсмертні, превисокі, премудрі декрета лії!
— Недарма ж у пісні співається,— сказав брат Жан,— що відтоді,як декрет 141 доповнили декреталія-ми, зла в світі побільшало.
— А мені видається чудом інше,— мовив Пантагрюель.— Як це папа з допомогою своїх декрета лій гребе щороку з Франції стільки золота? Чотириста тисяч золотих дукатів, коли не більше І
— Так, це чималі гроші,— кивнув головою Гоменац.— Та коли згадати, що Франція — єдина країна, яка годує римську курію, це ще й небагато.