Цього має бути досить.
— Гаразд. Відійдіть назад, — наказав Гейворд офіцерові, що очолював англійський ескорт. — Відійдіть на відстань голосу і чекайте команди.
Манро, що з явною тривогою дивився на відхід загону, негайно зажадав пояснень.
— Виявляти недовіру не в наших інтересах, сер, — з'ясував йому Данкен. — Маркіз де Монкалм ручиться за нашу безпеку, і я наказав нашим відступити трохи, — хай він побачить, що ми покладаємось на його слово.
— Може, воно й слушно, добродію, але щось я не дуже довіряю цьому маркізові.
— Ви забуваєте, дорогий сер, що перед нами офіцер, прославлений як у Європі, так і в Америці. Воїна з таким ім'ям нам нічого остерігатись.
Старий махнув рукою — мовляв, хай уже, — хоч на суворому обличчі в нього застиг вираз упертої підозріливості, що походила скорше від спадкової зневаги до ворога, аніж з якихось конкретних причин. Монкалм терпляче ждав, поки скінчиться цей тихий діалог, а тоді підступив ближче й мовив:
— Я просив цієї зустрічі з вашим комендантом, майоре, сподіваючись йому довести, що він зробив усе можливе, аби підтримати честь свого короля і що пора зважити на голос людяності. Я завжди свідчитиму, що ваш опір був чинний і тривав, аж доки лишався бодай промінь надії.
Почувши переклад цього вступного слова, Манро відповів з гідністю й належною чемністю:
— Я високо ціную таку похвалу з уст добродія Монкалма. Але гадаю, що вона стане ще вартніша, коли більше матиме під собою підстав.
Француз посміхнувся, коли Данкен переклав йому відповідь, і мовив:
— Те, чого вповні заслуговує похвальна мужність, може бути зведене нанівець даремною впертістю. Можливо, полковникові Манро треба оглянути мій табір, щоб пересвідчитись у нашій силі і в безнадійності дальшого опору?
— Я знаю, що французький король має добре військо, — незворушно відказав шотландець, ледве Данкен скінчив переклад, — але в мого короля незгірше й так само вірне.
— Одначе, на щастя для нас, воно не тут, — запально поспішився Монкалм, не дочекавшись послуг перекладача. — Доля війни мінлива, і хоробра людина піддається їй так само мужньо, як і проти ворога виступає.
— Якби я знав, що добродій Монкалм володіє англійською, я б не брав на себе клопіт невдатного перекладання, — сухо сказав Данкен, пригадавши собі недавню розмову з Манро.
— Я перепрошую, добродію, — відказав француз, і легка барва проступила на його смаглявому обличчі. — Але це велика різниця — розуміти мову й розмовляти нею. Через те прошу вас допомагати мені й надалі. — І трохи помовчавши, він додав — Ці горби дають нам змогу оглядати ваші укріплення, панове, і їхнє незавидне становище мені відоме так само, як і вам.
— Запитайте французького генерала, чи може він у свої труби побачити аж до Гудзону, — згорда сказав Манро. — І чи знає він, коли й звідки сподіватись війська Веба.
— Хай генерал Веб сам за себе скаже, — чемно відповів Монкалм, простягаючи Манро розкритого листа. — І ви переконаєтесь, що він зовсім не має на думці виступати проти мене.
Ветеран ухопив простягнений йому папір, навіть не чекаючи на Данкенів переклад; гарячкова нетерплячка його рухів ясно виказувала, як багато для нього важив зміст листа. Тільки-но перебіг він очима текст, як вояцька гордість на його обличчі змінилась виразом смутку, губи йому затремтіли, лист випав з безвладної руки на землю, а голова схилилась на груди, як у людини, чиї надії розвіяно одним ударом. Данкен підняв листа і, не перепрошуючи за самовільство, хутким поглядом ухопив страшну звістку. Генерал Веб радив їм без загайки здатися, прямо посилаючись на те, що не має змоги вислати на допомогу ані солдата.
— Це не підробка, — зауважив Данкен, пильно розглядаючи папірець з обох боків. — Ось підпис Вебів — це, напевно, й є перехоплений лист.
— Він мене зрадив, — гірко мовив нарешті Манро. — Я ніколи в житті не знав, що таке ганьба, а він покрив мене безчестям і сивину мою ославив соромом.
— Не кажіть так! — скрикнув Данкен. — Форт ще в наших руках, а так само й честь! Спродаймо ж тоді свої голови за таку ціну, що буде задорогою для ворога.
— Дякую тобі, хлопче, — приходячи до тями, сказав старий ветеран. — Ти нагадав полковникові Манро про його обов'язок. Ми повернемось і знайдемо собі могили поза тими валами.
— Панове, — озвався Монкалм, раптом порушений благородством, і підступив на крок до Манро й Гейворда, — погано ви знаєте мене, Луї де Сен-Верана, коли думаєте, що я можу скористатися з цього листа, щоб принизити сміливців або доскочити сумнівної слави. Перше ніж відійдете, вислухайте мої умови.
— Що каже цей француз? — суворим тоном запитав полковник. — Кортить похизуватись, що перехопив гінця з листом? Перекажіть йому, добродію, що як він хоче залякати ворога словами, нехай зніме облогу й подасться до форту Едварда.
Данкен переклав Манро французову мову.
— Ми вас слухаємо, добродію де Монкалм, — уже спокійніше мовив ветеран.
— Утримати форт вам неможливо, — заявив великодушний ворог, — і в інтересах мого короля він має бути знищений. Але вам самим, як і вашим хоробрим товаришам, даровано буде всі пільги, дорогі вояцькому серцю.
— Наші прапори? — спитав Гейворд.
— Заберете їх до Англії і покажете своєму королеві.
— Наша зброя?
— Візьмете з собою. Ніхто краще за вас не зможе її вжити.
— Наш відхід і передача форту?
— Буде здійснено в найпочесніший для вас спосіб.
Данкен обернувся перекласти цю пропозицію своєму командирові, котрий вислухав її із щирим подивом, глибоко вражений такою незвичайною і несподіваною шляхетністю.
— Ідіть, Данкене, — сказав Манро. — Ідіть із цим маркізом, — бо він таки й справді, либонь, маркіз, — до його намету й там погодьте умови. До двох речей дожився я на схилі віку, що їх ніколи не думав побачити. Англієць боїться допомогти співвітчизникові, а француз такий чесний, що не користає цією перевагою.
Це мовивши, старий ветеран знов схилив голову на груди й повільно рушив назад до форту. Понурий його вигляд ясно казав знепокоєній залозі, що новини він несе невеселі.
Данкен лишився полагоджувати умови капітуляції. Бачили, як до форту він повернувся десь близько півночі під час першої нічної варти і, приватно переговоривши з комендантом, одразу ж вийшов знову. Тоді було оголошено замирення — Манро підписав договір, згідно з яким форт уранці мав бути зданий ворогові, а залога збереже свою зброю, прапори, спорядження, — тобто, як каже військовий звичай, — і свою честь.
РОЗДІЛ XVII
Тканину ми тчем. І човник ганя.
Роботу скінчили. Готове ткання.
Т. Грей. "Поет"
Супротивні війська, що отаборилися в глушині над Горікеном, провели цю ніч на 9 серпня 1757 року майже так само, як провели б її і на рівнинах Європи. Переможені були мовчазні, понурі й похнюплені, переможці тріумфували. Але й смуток, і радість мають свої межі, і ще задовго до світанку глибока тиша залягла в навколишніх лісах. Тільки зрідка порушував її веселий окрик якого розбуялого молодого француза з передових пікетів або ж погрозливе застереження від форту, де варта й далі пильнувала, щоб не підпустити завчасу ворога. Однак навіть ці випадкові вигуки завмерли в мороці, що западає перед самим сходом сонця. О цій сонній порі марно було б шукати бодай найменшого знаку присутності війська на берегах Святого озера.
Серед цієї глибокої тиші раптом відхилилася заслона, що прикривала вхід до просторого намету в стані французів, і надвір вийшов якийсь чоловік. Він був щільно закусаний плащем — так наче стерігся вологи або ж хотів уберегтись від цікавих поглядів. Гренадер, що пильнував сну французького генерала, вільно пропустив цього чоловіка та ще й відсалютував йому. Незнайомець хутко подався через містечко шатрів, простуючи в напрямку форту Вільям-Генрі. Щоразу, натикаючись на численні пікети, він, як виглядало, давав цілком належні відповіді, бо його незмінно пропускали.
За винятком цих коротких, хоч і частих, затримок, він мовчки проходив од центру табору до аванпостів. Коли він підійшов до солдата, що стояв на чатах найближче до форту, почувся звичний вигук по-французькому:
— Хто йде?
— Франція, — була відповідь.
— Пароль?
— Перемога, — відказав незнайомець, підступаючи так близько, щоб солдат розчув його шепіт.
— Гаразд, — мовив солдат, знов беручи рушницю на плече. — А раненько ви гуляєте, добродію.
— Треба матись на бачності, мій хлопче, — зауважив незнайомець і, відхиливши полу плаща й глянувши солдатові у вічі, рушив далі в бік англійських укріплень. Вояк здригнувся, а його зброя теленькнула, коли він виставив її наперед, з найглибшою пошаною відсалютовуючи незнайомцеві. Поновивши ж прохідку на своїй ділянці, він пробурмотів крізь зуби:
— І справді, треба матись на бачності! Либонь, у нас такий капрал, що ніколи не спить.
Тим часом офіцер ішов собі, вдаючи, ніби не почув солдатових слів, і пристав аж тоді, як спустився до низького берега озера, в небезпечній близькості до західного бастіону форту, що виступав над водою. Захмареного місячного світла вистачало, щоб розрізнити хоч і неясні обриси навколишніх предметів. Тим-то незнайомець завбачливо сперся на стовбур дерева і простояв так довгий час, з пильною увагою приглядаючись до темних і тихих валів англійського форту. Дивився він не просто як цікавий чи байдужий глядач — навпаки, з того, як очі його перебігали з місця на місце, знати було й військову досвідченість, і пильність. Нарешті він наче вдовольнився своїм спогляданням. Нетерпляче озирнувши верхів'я гори на сході, — так мовби з тривогою чекав настання світанку, — він уже обертався рушати назад, коли це до слуху його долинув легкий шурхіт за виступом найближчого бастіону і змусив затриматися.
Саме в цю мить чиясь постать підступила на край валу, зупинилась і теж почала приглядатись — цим разом до відлеглих наметів французького табору. Далі голова цього чоловіка обернулася на схід, ніби він теж занепокоєно чекав наближення ранку. Потім він прихиливсь до валу і задивився на дзеркальне плесо озера, що, наче підводне склепіння неба, полискувало тисячами ряхтливих зірок. Рання пора, понурий вигляд, як і вся кремезна статура цієї задуманої людини на валу англійського форту, ясно сказали французові, хто це був. Обачливість та й проста людяність спонукували його відійти, і він став обходити стовбур дерева, аж тут новий звук привернув його увагу і затримав на місці.