По тому вона лягла. Як на літо Гетті була зодягнена доволі тепло, проте в лісі завжди прохолодно, а в високих широтах ночі взагалі дуже свіжі. Дівчина передбачила це і взяла з собою товстий зимовий плащ, що міг успішно замінити їй ковдру. Загорнувшись у нього, вона через кілька хвилин заснула на своїй убогій постелі так безтурботно, ніби її охороняла рідна мати, тим часом як її сестра лежала в безсонні на м'яких подушках.
Спливала година за годиною, і ніщо не порушувало солодкого спочинку Гетті Гаттер. Її лагідні очі ні разу не розплющились, аж поки сіре світання не почало пробиватися крізь верховіття дерев; тільки тоді свіжість літнього ранку, як завжди, лоскотнула її, ніби нагадуючи, що час би вже вставати. Звичайно Гетті прокидалася, коли перше проміння сонця торкалося гірських верховин. Але вчора вона так наморилася і тепер так міцно спала, що це нагадування на неї не подіяло. Вона тільки пролепетала щось уві сні, всміхнулася ласкаво, наче дитина в колисці, і простягла вперед руку. Роблячи цей несвідомий рух, Гетті натрапила пальцями на щось тепле, і воно враз пов'язалося їй з надзвичайно знайомим, домашнім. Але наступної миті щось грубо штурхонуло дівчину під бік, наче звідкілясь прибігло порося і хотіло рилом зіпхнути її з місця. Скрикнувши "Джудіт", Гетті прокинулась. Вона здивовано сіла й помітила, що якийсь темний клубок одкотився від неї, розкидаючи листя та ламаючи хмиз під ногами. Протерши очі й трохи отямившись від збентеження та подиву, Гетті побачила мале дитинча звичайного американського бурого ведмедя, яке стояло на задніх лапах і дивилося на неї, ніби запитуючи, чи безпечно буде знову підійти до неї. На своєму віку Гетті вже виняньчила кількох ведмежат, і першим її бажанням було кинутися вперед і схопити до рук потішне створіння, але грізне гарчання попередило її про небезпечність цієї забаганки. Відступивши на кілька кроків, дівчина квапливо озирнулася навсебіч і зовсім близько від себе побачила ведмедицю, що злими очима стежила за кожним її рухом. Дупласте дерево, у якому раніше гніздилися бджоли, упало недавно під натиском вітру, і волохата матуся з двома ведмежатами ласувала медовими стільниками, подарованими їм щасливим випадком, але водночас вона ні на мить не спускала ревнивого ока з свого третього, необачного пустуна.
Людському розумові годі збагнути всі імпульси, які керують вчинками тварин. Ведмедиця, завжди така люта, коли її дитяті загрожує справжня чи гадана небезпека, цього разу не виявила бажання напасти на дівчину. Вона одірвалася від меду, підійшла до Гетті футів за двадцять і, зіп'явшись на задні лапи, розгойдувалась усім тілом та невдоволено гарчала, але вже не наближалася. На щастя, дівчина не кинулась тікати. Навпаки, вона стала навколішки обличчям до звіра і, звівши очі до неба та простягши руки, повторила вчорашню молитву. Ця данина Всевишньому не була викликана переляком. То було звичне для Гетті моління, про яке вона ніколи не забувала, лягаючи спати та прокидаючись до денних турбот. Тим часом як дівчина підвелася з колін, ведмедиця знову опустилась на всі чотири лапи і, зібравши навколо себе ведмежат, дозволила їм ссати молоко. Гетті була в захваті від цього прояву материнської ласки з боку тварини, яка загалом не славиться ніжністю почуттів. І коли одне ведмежа залишило матір і почало стрибати та перекидатися коло неї, Гетті знову відчула радісну спокусу підхопити пустуна на руки й погратися з ним. Але, попереджена сварливим гарчанням, спромоглася вчасно відмовитись від цього небезпечного наміру. Далі, згадавши про мету свого походу, вона обернулася до ведмедів спиною і пішла узліссям до озера, яке поблискувало між деревами. На її подив (хоч вона цього теж не злякалась), ведмеже сімейство піднялося й попленталося слідом за нею, тримаючись на невеликій відстані позаду. Звірі пильно стежили за кожним її рухом, ніби їх страшенно цікавило все, що вона робила.
Таким чином під охороною ведмедиці та ведмежат дівчина пройшла майже милю, тобто принаймні в три рази більше, ніж могла б пройти за цей час у темряві. Скоро вона зупинилася біля струмка, що промив собі ложе в пухкій землі і вливався в озеро між стрімкими й високими, порослими лісом берегами. Тут Гетті вмилася, напилася чистої гірської води і, відсвіжена, з полегкістю на серці, рушила далі й досі в супроводі свого дивного почту. Тепер дорога пролягала їй вздовж широкої пласкої тераси, що тяглася від самої води до підніжжя невисокого схилу, звідки починалася друга тераса з неправильними обрисами, розташована трохи вище. Це було в тій частині долини, де гори відступають навскоси, утворюючи початок низовини, затиснутої між горбами на південь від озера. Гетті вже сама здогадалася б, що наближається до індіянського табору, навіть коли б ведмеді не попередили її про близьку присутність людей. Понюхавши повітря, ведмедиця відмовилася йти далі, хоч дівчина не раз озиралася й манила її за собою дитячими жестами і навіть благально кликала своїм лагідним голосом. В такий спосіб Гетті повільно продиралася крізь кущі, повернувши голову й не одриваючи очей від непорушних звірів, коли раптом відчула, що її зупиняє людська рука, яка легко опустилася їй на плече.
— Куди йдеш? — квапливо й тривожно промовив м'який жіночий голос. — Індіянин — червоношкірий — дикун — злий воїн — там!
Це несподіване вітання налякало дівчину не більше, ніж присутність лютих мешканців лісу. Щоправда, Гетті трохи здивувалась. Проте якоюсь мірою вона вже була готова до подібної зустрічі, а створіння, яке зупинило її, здавалося найбезневиннішим з усіх, що будь-коли з'являлися в індіянській подобі. Це була дівчина трохи старша за Гетті, з усмішкою такою ж сонячною, як у Джудіт у найрадіснішу мить, і з милозвучним голосом, сповненим-покірливої ніжності, що так властива представницям прекрасної статі тих народів, де жінка буває тільки помічницею та служницею воїна. Краса — досить звичайна річ серед американських тубілок, поки їх не пригнітив важкий тягар подружнього життя та материнства. Щодо цього первісні володарі країни мало чим різняться від своїх цивілізованих наступників. Природа несхитно творить чудо, обдаровуючи юних представниць жіночої статі тендітністю й ніжністю, а життєві знегоди швидко руйнують цю красу.
На дівчині, яка так раптово зупинила Гетті, була міткалева накидка до пояса й гаптована золотою тасьмою коротенька блакитна спідниця, що ледь прикривала коліна. Гамаші з тієї самої тканини та мокасини з оленячої шкіри довершували убрання. Волосся довгими чорними косами спадало на плечі та спину й було розчесане проділом на невисокому гладенькому чолі; це пом'якшувало вираз очей, у якому крізь природжену щирість прозирало лукавство. Обличчя в дівчини було овальне, з тонкими рисами, зуби рівні й білі, а в обрисах рота застигла сумовита ніжність, мов своєрідна печать долі істоти, приреченої від народження на великі жіночі тяготи й маленькі жіночі втіхи. Жінки індіянської раси мають здебільша негучні голоси, але в цієї дівчини він був напрочуд тихий, мов подих нічного вітерця, тому й дали їй ім'я Уа-та-Уа, яке на англійську можна перекласти: "Тихше, о тихше!"
Одне слово, це була наречена Чингачгука.
Приспавши підозріливість своїх викрадачів, вона дістала дозвіл прогулюватись поблизу табору. А втім, таке потурання цілком відповідало звичаям індіянів, які до того ж чудово знали, що коли дівчина заміриться втекти, її легко буде розшукати по сліду.
Треба також нагадати, що ірокези, або гурони, як правильніше буде їх називати, навіть гадки не мали про те, що на озері з'явився її жених. Та й сама вона про це нічого не знала.
Важко сказати, котра з дівчат показала більше самовладання під час цієї несподіваної зустрічі — блідолиця чи червоношкіра. Але Уа-та-Уа, хоч була також трохи здивована, швидко зміркувала, чим це може скінчитись і як можна уникнути небажаних наслідків. Коли вона була дитиною, її батько тривалий час служив воїном у колоніального начальства. Сама вона прожила кілька років поблизу форту і навчилася англійської мови, якою говорила уривчасто, як усі індіяни, але цілком вільно й, на відміну від більшості своїх одноплемінників, досить охоче.
— Куди йдеш? — повторила Уа-та-Уа, відповідаючи ласкавою усмішкою на усмішку Гетті.— Злий воїн там. Добрий воїн далеко.
— Як тебе звати? — з дитячою безпосередністю спитала Гетті.
— Уа-та-Уа. Я не мінг — добра делаварка, друг інгізів.[36] Мінги жорстокі, люблять скальпи ради крові. Делавари люблять їх ради слави. Ходи сюди, тут немає очей.
Уа-та-Уа повела свою нову подругу до озера і спустилась на берег, де можна було сховатися під деревами та кущами від небажаних свідків. Тут вони сіли рядком на повалене дерево, верхівка якого мокла у воді.
— Чого ти прийшла? — нетерпляче спитала молода індіянка. — Звідки ти прийшла?
Гетті почала розповідати, як завжди, просто й правдиво. Вона пояснила, в яку біду потрапив її батько, і заявила, що хоче допомогти йому і, коли це можливо, домогтися його звільнення.
— Чого твій батько приходив до табору мінгів уночі? — спитала індіянська дівчина з такою ж самою одвертістю. — Він знає — тепер воєнний час, і він не хлопчик — у нього борода. Йшов — знав, що ірокези мають томагавки, ножі, рушниці. Чого він приходить уночі, хапає мене за коси і хоче зняти скальп з делаварської дівчини?
— Тебе?! — зойкнула Гетті, майже непритомніючи з жаху. — Невже він схопив тебе? Невже з тебе хотів зняти скальп?
— А чого ж? Делаварський скальп продається так само, як і скальп мінга. Губернатор не бачить різниці. Дуже погано для блідолицього ходити по скальпи… Не його звичай. Так мені завжди казав добрий Звіробій.
— Ти знаєш Звіробоя? — спитала Гетті, зарум'янівши з подиву й радості.— І я його знаю. Він зараз у ковчезі разом з Джудіт та делаваром, на ім'я Великий Змій. Цей Змій також вродливий і хоробрий воїн.
Хоча природа обдарувала індіянських красунь смаглявим кольором обличчям, щоки
Уа-та-Уа запашіли від цих слів ще густішим рум'янцем, а в чорних, наче смола, очах заблискотіло глибоке збудження та гарячкова праця думки. Пересторожливо піднявши палець, вона ще притишила свій тихий та ніжний голос, перейшовши на ледь чутний шепіт.
— Чингачгук! — сказала молода делаварка, вимовляючи це суворе ім'я такими ніжними гортанними звуками, що воно у неї заспівало. — Його батько Ункас, великий вождь Мегікані, найближчий до старого Таменунда! Славен як воїн, хоч не такий сивоволосий, і голос його менше важить на раді біля багаття.