Дружина цього чоловіка п'ять тижнів тому була запрошена до готелю на весілля. Під час вечері вона поклала своє норкове манто на рояль – разом із речами інших гостей. А вдягаючись, виявила в манто велику пропалену сигаретою дірку. За лагодження подружжю довелося заплатити сто доларів, і тепер чоловік вимагав, щоб адміністрація готелю відшкодувала цю суму. Це був уже не перший лист від нього, і завершувався він ультиматумом: гроші або суд.
Пітерова відповідь була ввічлива, але тверда. Він знову – вже вкотре – зазначив, що в готелі є гардероб, від послуг якого потерпіла, однак, відмовилася. Якби вона віддала своє манто на вішалку, адміністрація розглянула б претензію. За даних же обставин готель знімає з себе всяку відповідальність.
Пітер був майже певен, що автор листів діє на галай-балай, хоча не виключено, що він і позов може подати: такі ідіотські скарги на готель подавали вже не раз. Звичайно суд визнавав їх безпідставними й ухвалював, що судові витрати має оплатити позивач, але скільки часу й нервів усе це забирало! Іноді Пітерові здавалося, що публіка дивиться на готель, як на дійну корову.
Він вибрав інший лист, але в цю мить у двері кабінету легенько постукали. Він підвів голову, сподіваючись побачити Крістіну.
– Це я, – сказала Марша Прейскотт. – У приймальні нікого немає, і я вирішила… – В цю мить вона побачила Пітера. – Ой, а ви не перекинетеся?
– Досі не перекидався, – відповів він і ту ж мить полетів на підлогу.
Грюк, тріск, потім – мертва тиша…
Лежачи горілиць на підлозі за столом, Пітер визначив масштаби катастрофи. Кісточку на лівій нозі пекло вогнем: падаючи разом з кріслом, він ударився нею об ніжку. На потилиці намацав гулю – хвалити бога, не дуже велику, бо килим пом'якшив удар. Та найгірше те, що завдано непоправної шкоди його гідності, – про це свідчив дзвінкий Маршин сміх і стримана усмішка Флори.
Обійшовши стіл, вони допомогли йому підвестись, і хоч який він був зніяковілий, а мимоволі замилувався свіжою, сяючою вродою Марші. Сьогодні вона була в простому полотняному блакитному платтячку, і Пітер знову подумав, як зворушливо поєднуються в ній дитина і жінка. Пишне волосся її, як і вчора, вільно спадало на плечі.
– Вам треба було б почепити сітку для страховки, – сказала Марша. – Таку, як у цирку.
– Клоунський костюм мені б, мабуть, теж личив, – кисло всміхнувся Пітер.
Флора підняла й поставила на місце важке обертове крісло. Коли він сідав у нього, підтримуваний з обох боків Маршею й Флорою, двері відчинилися. Це була Крістіна із стосом паперів у руці. Здивовано звівши брови, вона зупинилася на порозі й спитала:
– Я невчасно?..
– Та ні, – відповів Пітер. – Просто я… я випав із крісла.
Крістіна перевела очі на крісло, яке твердо стояло на своєму місці.
Він пояснив:
– Воно перекинулося.
– З кріслами це вряди-годи буває. – Вона глянула на Маршу. Флора тихо вислизнула з кімнати.
Пітер відрекомендував їх одну одній.
– Дуже приємно, міс Прейскотт, – сказала Крістіна. – Я вже чула про вас.
Марша пильно подивилася на Пітера, потім на Крістіну й холодно промовила:
– Мабуть, де готель, там і плітки, міс Френсіс. Ви, очевидно, працюєте тут?
– Ви не так мене зрозуміли – плітками я не цікавлюсь. Але ви вгадали, я тут працюю. І тому можу зайти сюди ще раз, коли тут буде не так весело.
Пітер відчув, що Марша й Крістіна з першого погляду не злюбили одна одну. "Цікаво, чому?" – подумав він.
Немов прочитавши його думки, Марша ласкаво всміхнулася.
– Що ви, міс Френсіс, не йдіть. Я більше не заважатиму. Я просто заскочила на хвилинку, щоб нагадати Пітерові, що сьогодні він обідає в мене. – Вона обернулася до нього. – Ви ж не забули, правда?
На серці в Пітера похололо.
– Ні, – збрехав він. – Не забув.
Крістіна перепитала:
– Сьогодні ввечері?
– Господи, – зітхнула Марша, – невже він сьогодні мусить сидіти тут допізна?
– Ні, – рішуче похитала головою Крістіна. – Я особисто подбаю про те, щоб його тут ніщо не затримало.
– Я буду вам дуже вдячна, – Марша подарувала їй ще одну сліпучу усмішку. – Ну, мені вже час іти. Тож не забудьте – рівно о сьомій, – сказала вона Пітерові. – Я живу на Прайтенія-стріт. Будинок з чотирма високими колонами. До побачення, міс Френсіс. – Помахавши рукою, вона вийшла й зачинила за собою двері.
Крістіна з невинним виглядом запитала:
– Може, записати для вас, щоб не забули? Будинок з чотирма високими колонами.
Він безпорадно знизав плечима.
– Я знаю – ми з тобою домовлялися на сьогодні. Але зовсім забув, що пообіцяв їй… бо вчора… коли був з тобою… в мене взагалі все вилетіло з голови. І сьогодні вранці, коли дзвонив – не пам'ятав, на якому я світі.
– Ще б пак! – бадьоро підхопила Крістіна. – Якому чоловікові не замакітриться в голові, коли до нього липне стільки жінок!
Вона поклала собі нізащо не збиватися з веселого тону й виявляти, якщо треба, максимум зичливості. Дівчина розуміла: вчорашній вечір ще не дає їй права розпоряджатися Пітеровим часом; до того ж, він, можливо, й справді забув учора про все на світі.
– Бажаю вам приємного вечора, – додала вона.
Пітер збентежено посовався в кріслі.
– Слухай, Марша ж іще дитина.
"Ні, всьому є край, – подумала Крістіна. – Навіть терпінню й зичливості". Дивлячись йому просто в очі, вона сказала:
– Я вірю, що ви й справді так гадаєте. Але дозвольте мені як жінці запевнити вас, що порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною – це все одно, що називати тигрицю кошеняткам. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці.
Він нетерпляче похитав головою.
– Ти помиляєшся. Просто позавчора її страшенно скривдили, і…
– І її треба було заспокоїти.
– Атож.
– А тут саме нагодилися ви!
– Та ми просто побалакали. І я пообіцяв прийти до неї сьогодні на обід. Вона ж не одного мене запрошує.
– Ви певні цього?
Перше, ніж він устиг відповісти, різко задзвонив телефон. Невдоволено скривившись, Пітер зняв трубку й почув схвильований голос:
– Містере Макдермот, тут у вестибюлі заварюється якась каша, заступник адміністратора просить вас хутчіш спуститися.
Коли він поклав трубку, Крістіни в кабінеті вже не було.
5
"Іноді життя тиче тебе носом у такі проблеми, – похмуро думав Пітер Макдермот, – від яких утік би світ за очі. Але тікати нікуди, і почуваєшся так, ніби страшна нічна мара обернулася дійсністю. Навіть гірше – бо від тебе вимагають наплювати собі в душу, поступитися совістю, ідеалами, вірою в себе і в людей…"
Пітер тільки глянув – і враз зрозумів, що сталось у вестибюлі. Ще здалеку йому все сказала німа сцена: сповнена гідності поза вже немолодого негра, що сидів біля столу в ніші, обурене обличчя доктора Інгрема – поважного голови з'їзду дантистів і чемно-байдужа міна заступника адміністратора, який зіпхнув відповідальність на чужі плечі й заспокоївся.
Отже, і без слів було ясно, що тут назрів конфлікт, і коли не вдасться його залагодити, він може завершитися грандіозним вибухом.
Пітер помітив двох спостерігачів. Першим був знаний йому з журнальних фотографій Кертіс О'Кіф, а другим – моложавий плечистий чоловік в окулярах з масивною оправою, вдягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани. Поставивши на підлогу стару, пошарпану валізку, він удавав, ніби знічев'я роздивляється довкола, але насправді не пропускав жодного слова, сказаного біля столу чергового адміністратора.
Червоний і сердитий голова з'їзду дантистів випростався на весь свій куценький зріст і, стріпуючи скуйовдженим сивим чубчиком, процідив:
– Містере Макдермот, попереджаю вас: якщо ви не покладете край цьому дикому неподобству, я зроблю таке, що вам і не снилося. – Очі його люто блищали, голос зривався на крик: – Доктор Ніколас – учений із світовим ім'ям! Відмовляючись прийняти його, ви ображаєте мене особисто і всіх учасників з'їзду!
"Якби я не працював у цьому готелі, якби був стороннім спостерігачем, то вітав би твої слова трикратним "ура", – подумав Пітер. – Але нічого не вдієш: я тут працюю. І зобов'язаний перенести цю сцену кудись далі від вестибюля". Він запропонував:
– Може, ви з доктором Ніколасом, – він чемно обернувся до негра, – зайдете до мого кабінету, і ми там спокійно все обговоримо?
– Е ні! Ми можемо любесенько обговорити все тут. І не думайте, що вам удасться зам'яти це діло. – Доктор Інгрем притупнув підборами, показуючи, що не зрушить з місця. – То кажіть – приймете ви мого друга й колегу доктора Ніколаса чи ні?
На них уже дивилися з усіх боків, і люди, що проходили мимо, почали зупинятися. Чоловік у твідовому піджаку підступив ближче, все ще удаючи, ніби ця сцена його не цікавить.
Яка ідіотська примха долі, – з відчаєм подумав Пітер Макдермот, – ставить його супроти доктора Інгрема – людини, що викликає в нього тільки повагу? І хіба ж не парадокс, що тільки вчора саме він, Пітер, намагався переконати Уоррена Трента відмовитись від політики, яка призвела до цього скандалу!
Доктор Інгрем нетерпляче ждав відповіді на своє запитання: "Приймете ви мого друга чи ні?" На мить Пітерові страшенно закортіло відповісти: "Так, приймемо!" Сказати це –і хай буде, що буде! Та він добре знав: то була б порожня фраза.
Заступник головного адміністратора мав владу над клерками бюро оформлення, проте наказ оселити в готелі негра був би перевищенням його влади: тут існувало тверде й непорушне правило, скасувати яке міг тільки власник "Сейнт-Грегорі". Зайшовши. в суперечку з клерками, Пітер тільки затяг би цю сцену, але нічогісінько б не домігся.
– Мені теж дуже прикро, що так вийшло, докторе Інгрем, – сказав він. – Але в нашому готелі справді, на жаль, діє правило, яке не дозволяє мені прийняти доктора Ніколаса. Я б залюбки це правило скасував, але не маю на те влади.
– Отже, підтвердження, що номер зарезервовано, – пустий папірець?
– Ні. Просто ми мусили попередити вас про наше правило, коли укладали угоду. Ми винні в тому, що не зробили цього.
– Якби попередили, то дідька б лисого ви нас тут бачили! І ще невідомо, чи надовго ми тут затримаємось, – процідив крізь зуби доктор Інгрем.
– Я ж їм зразу сказав, що можу забезпечити номер в іншому готелі, містере Макдермот, – утрутився заступник адміністратора.
– Нас це не влаштовує! – відрубав доктор Інгрем і знову рвучко обернувся до Пітера.