Але от рипнули задні двері, і з-за шахов висунулась бабуся в жовтій сукні, з кофейником в руках.
– Gut Morgen, meine Kinder!.. Der Kaffee ist schon…
Я підбіг до неї й поцілував її в сухі руки, не мігши вимовити й слова.
– Ignaz!.. Herr jesas… Ignpz! – вигукнула вона, обіймаючи мене. – Wo bist du so lange geweseu, liebpr Jgnaz?..[52] – Ну, Grossmutter, ви ж знаєте, що він був на війні.
Нащо ж питати, де був? – втрутився Ян.
– Herr jesas!.. Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?..[53]
– Звичайно, що не пив, – відповів за мене Ян.
– Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr.[54]
Вона налила мені чашку кави, дала три свіжих булки і, як завжди, зникла.
Тоді з гуком розчинилися вхідні двері, і в магазин вбіг Франц Мінцель, гладший і червоніший за брата.
– Як поживаєш, Ігнаце! – закричав він, хапаючи мене в обійми.
– Не цілуйся ти з цим дурнем, бо він зганьбив рід Міяцелів!.. – сказав мені Ян.
– Ай-я-яй! Подумаєш – рід!.. – сміючись, відповів Франц. – Наш батько приїхав сюди з порожньою торбою за плечима.
– Я з вами не говорю! – вереснув Ян.
– Я теж говорю не з вами, а з Ігнацом, – відказав Франц. – А наш дядько, – вів далі Франц, – був такий запеклий німчура, що виліз з труни за своїм нічним ковпаком, якого йому забули надіти….
– Ви ображаєте мене в моєму домі!.. – крикнув Ян.
– Я прийшов не в ваш дім, а в магазин – дещо купити… Віцеку! – звернувся Франц до хлопця. – Дай мені за гріш корка… Тільки загорни його в папір… До побачення, дорогий Ігнаце, зайди до мене сьогодні ввечері, ми погомонимо за доброю чаркою. А може, й той пан з тобою прийде, – додав він уже з вулиці, показуючи пальцем иа посинілого від люті Яиа.
– Ноги моєї не буде у підлого німця! – крикнув Ян.
Незважаючи на це, ми обидва були ввечері у Франца.
Мимохідь скажу, що не було тижня, щоб брати Мінцелі не посварилися б і не помирилися принаймні двічі. Найцікавіше те, що сварки їхні ніколи не поставали з причин матеріального характеру. Навпаки, незважаючи на прикрі непорозуміння, брати завжди ручилися один за одного, позичали один одному гроші та платили один за одного борги. Причини полягали в їх характерах.
Ян Мінцель був романтик і ентузіаст, Франц – спокійний і в'їдливий реаліст; Ян був запальним бонапартистом, Франц – республіканцем і непримиренним ворогом Наполеона III. Нарешті, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто твердив, що Мінцелі походять від старовинного польського роду Ментусів, які колись, може, за Ягелонів, а може, за виборних королів, оселились серед німців.
Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спині сусіди за столом і верещати:
– Я відчуваю в собі старовинну польську кров!.. Німкеня не могла б мене народити!.. Нарешті, у мене є документи…
І надто довіреним особам показував два посвідчення, з яких одне належало якомусь Модзелевському, варшавському купцеві шведських часів[55], а друге – Міллєрові, поручникові костюшкових військ. Який зв'язок існував поміж цими особами і родиною Мінцелів, я не знаю і по сей день, хоч пояснення чув не один раз.
Навіть з приводу Янового весілля між братами вибухнув скандал, бо Ян для цього урочистого випадку приготував малиновий кунтуш, жовті чоботи й шаблю, а Франц сказав, що не допустить такого маскараду під час вінчання, хоч би йому довелося звернутись до поліції. Ян заприсягся, що вб'є донощика, коли тільки той потрапить йому на очі, і до весільної вечері надів убори своїх предків Мептусів. Франц був і на вінчанні, й на весіллі і хоч з братом не розмовляв, але до паморок закружляв у танцях його жінку й мало не на смерть упився його вином.
Не обійшлося без скандалу навіть перед самою смертю Франца, який помер в 1856 році від карбункулу. Протягом трьох останніх днів брати урочисто двічі відрікались і проклинали один одного. Проте Франц усе своє майно заповів Яиові, а Ян кілька тижнів хворів з туги за братом і половину спадщини (близько двадцяти тисяч злотих) одписав якимось трьом сиротам, якими, крім того, опікувався до самої смерті.
Отака дивна то була родина!
Але я знову одійшов від теми: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби я не почував себе так бадьоро, то міг би запідозрити в собі балакучість – ознаку близької старості.
Я вже казав, що багатьох вчинків Стася Вокульського не розумію, і мені щоразу хочеться запитати: нащо воно оте все?
Отож коли я повернувся в магазин, ми майже щовечора збирались у Grossmutter нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малгося Пфейфер. Малгося з Яном сідали коло вікна і, тримаючись за руки, дивились на небо, Франц пив пиво з великого кухля з цинковою накривкою, бабуся плела панчоху, а я розповідав про події тих кількох років, що прожив за кордоном.
Найчастіше, звичайно, мовилось про тугу за батьківщиною, про солдатські злигодні або про битви. В такі хвилини Франц випивав подвійну порцію пива, Малгося горнулася до Яна (до мене ніхто так не горнувся), a Grossmutter спускала петлі із спиці. Коли я кінчав оповідати, Франц зітхав, розсівшись на канапі, Малгося цілувала Яна, а Ян Малгосю, бабуся ж, трясучи головою, казала:
– Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen?[56]
– Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, – нетерпляче перебивав її Ян.
Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе:
– Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?..[57]
– Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! – обурювався Ян.
Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, – вперше з того часу, як я її знав, – але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла:
– Merkwurdig![58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?
Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?
Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати?
А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?..
А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма…[59]
А він спокійнісінько відповідає:
– Божевільний.
– Але цьому божевільному, – кажу я, – зітнуть голову.
– І правильно, – відповідає він, – не буде плодити божевільних.
І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся – нічого! Я аж остовпів від такої витримки.
Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби…
Проте нащо мені говорити, що я думаю, – нехай за мене говорить хід подій.
На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п'ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу – найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд, праворуч – іграшки, а також дерев'яні та металеві речі, і в останньому – гумові та шкіряні товари.
Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: "А мені яке діло?"
Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про" деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки[60] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться.
Але яке це золоте серце!
Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п'ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. "Господи милостивий! – думав я. – Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?.."
Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:
– Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.
В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.
А він каже далі:
– Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.
– Як так найняв? – питаю його.