Якби не опір батьків, Рішар постригся б по двох роках послушництва. Його батько зажадав, щоб він повернувся додому з тим, що йому буде там дозволено, дотримуватися всіх правил манастирського життя, перевірити своє покликання протягом одного року. Умова була чесно дотримана обома сторонами. Рік випробування проминув на очах родини, і Рішар зажадав дозволу прийняти постриження. Але батько відповів йому:
— Я дав тобі один рік, щоб ти дійшов остаточного рішення, і сподіваюся, що ти не відмовиш мені ще раз такого строку з тією самою метою. Зрештою, я погоджуюся на те, щоб ти перебув цей рік, де тобі захочеться.
До кінця цього другого строку ігумен манастиря узяв його до себе, і саме в цей час Рішар заплутався в одну з тих пригод, які трапляються тільки в манастирях. На чолі одного з манастирів ордену стояв тоді один настоятель дуже своєрідної вдачі, — його називали отцем Гюдсоном. Отець Гюдсон був дуже гарної зовнішности: велике чоло, продовгасте обличчя, орлиний ніс, великі сині очі, гарні широкі щоки, гарні уста, гарні зуби, тонка усмішка; голова його була вкрита копицею білого волосся, що надавало гідности його вроді. Усім він був обдарований: дотепністю, знаннями, веселою вдачею, гідністю в поставі й у слові, любов'ю до ордену й працьовитістю, але заразом і бурхливими пристрастями, невгамовною жадобою розваг і жінок, здатністю до найнесамовитіших інтриґ, до розпусти без меж і абсолютного деспотизму в манастирському житті. До того, як він узяв у свої руки управління манастирем, там панував невігласний янсенізм;* наука дійшла до занепаду, у господарських оправах панував повний нелад, дотримання релігійного звичаю зовсім занепало і служби Божі відбувалися абияк, зайві приміщення були зайняті розбещеними дармоїдами. Отець Гюдсон навернув або видалив геть янсеністів, сам узявся керувати годинами навчання, упорядкував господарські справи, відновив суворе дотримання статуту, вигнав геть непристойних дармоїдів, установив порядок у богослуженнях і надав їм належної гідности, піднісши таким чином монашу громаду до зразкового вигляду. Тільки сам себе він звільнив від дотримання суворого порядку, якого вимагав від інших. Він не був дурний, щоб накласти й на себе залізне ярмо, у яке запряг інших. Вони ж затялися всі проти отця Гюдсона в гніві, таємному і тим ще більш упертому й небезпечному. Кожен був йому ворогом і шпигуном; кожен потайки намагався розкрити його темні діла; кожен вів свій власний реєстр його потайних пригод; кожен затявся його знищити. За ним стежили, куди тільки він повернувся, і про його інтриги вже знали, щойно він починав їх закручувати.
Абатові ордену належав дім, що прилягав до манастиря. Цей дім мав двоє дверей: одні виходили на вулицю, другі — до манастиря. Гюдсон зламав обидва замки, і дім настоятеля став осередком нічних розваг, а настоятелеве ліжко місцем розпусти. Коли надходила ніч, через ті двері, що виходили на вулицю, він уводив в апартаменти абата жінок легкої поведінки різних станів, і там улаштовувалися пишні вечері. Гюдсон мав свою сповідальню і використовував її на те, щоб спокушати всіх жінок, які йому припадали до вподоби. Серед них трапилася одна молода кондиторка, що уславилася в своїй дільниці вродою й веселою вдачею. Гюдсон, не мавши змоги відвідувати її дома, замкнув її в своєму гаремі. Цей спосіб викрадення не обійшовся без того, щоб не викликати підозріння у її родичів і чоловіка. Вони зібралися гуртом до нього. Гюдсон прийняв їх з розгубленим виглядом. Коли ж ці добрі люди саме приготувалися викласти перед ним свій клопіт, ударив дзвін до вечірні: була якраз шоста година. Гюдсон наказав їм мовчати, зняв з голови капелюх, розмашисто перехрестився і глибоко зворушеним голосом почав проказувати: "Angelus Domini nuntiavit Mariae..."* і т. д. Можна собі уявити, як було соромно батькові й братам кондиторки, що їм закрадалися такі підозріння, і, йдучи сходами вниз, вони виказували її чоловікові: "Сину мій, тобі бракує десятої клепки... Чи тобі не соромно, брате? Чоловік, що проказує ˝Янгола˝... Це ж святий!"
Одного зимового вечора, коли він повертався до свого манастиря, до нього причепилася одна з тих істот, що чигають на перехожих. Вона йому сподобалася, і він пішов з нею. Та щойно він увійшов до її хати, як слідом за ним нагодилася варта. Ця пригода могла б погубити когось іншого, але Гюдсон був з тих, що мають голову на плечах, і цей небезпечний випадок закінчився тим, що він зискав собі прихильність і підтримку начальника поліції. Ось що він сказав йому, бувши приведений до нього:
— Мені на ім'я Гюдсон, я настоятель манастиря. Коли я сюди прийшов, скрізь панував нелад; не було ні науки, ні дисципліни, ні доброго звичаю; духовні діла були скандально занедбані, а безгосподарність загрожувала манастиреві неминучою руїною. Я все впорядкував; але й я людина, і я волію мати справу з продажною жінкою, ніж спокушати чесну дівчину. А тепер можете робити зо мною, що хочете.
Начальник поліції порадив йому на майбутнє бути більше обачним, обіцяв йому затримати в таємниці цей випадок і висловив побажання познайомитися з ним ближче.
Тим часом вороги, що оточили його з усіх боків, послали кожен від себе генералові ордену справоздання, де було занотоване усе, що вони знали про погану поведінку Гюдсона. Співставлення цих справоздань збільшувало їх силу. Генералом ордену був янсеніст і наслідком цього був радий нагоді вчинити помсту за всі переслідування, яких зазнали від Гюдсона прихильники його поглядів. Він був би без міри втішений, якби можна було обвинувачення в розпусті й занепаді моралі, що стосувалися лише одного захисника булли, поширити на всю секту. У відповідності з цим він передав різні справоздання про вчинки Гюдсона на руки двох комісарів, яких він потаємно вислав з наказом перевірити всі ці факти і юридично їх ствердити; додавши до цього, що їм належить поставитися до справи з найбільшою обережністю, бо це єдиний засіб зненацька заскочити винного і вирвати його з-під протекції двору й єпископа Мірпуа,* в очах якого янсенізм був найбільшим з усіх злочинів, а визнання булли Unigenitus* — найпершою чеснотою. Рішар, мій секретар, був одним з двох комісарів.
Отак ці двоє людей, залишивши послушницькі келії, опинилися в манастирі Гюдсона і заходилися потайки збирати інформації. Невдовзі вони уклали такий довгий реєстр злочинів, що їх вистачило б для запроторення до в'язниці хоч і п'ятдесятьох ченців. Їх перебування там було тривале, але вони поводилися так розумно й обачно, що нічим себе не зрадили. Гюдсон, на що вже був мастак, і то ходив над безоднею своєї загибелі, нічого не помічаючи. Хоч врешті його згодом почало дещо непокоїти те, що ці два новоприбулі не робили жодних зусиль, щоб йому уподобатися, як і таємниця їхнього приїзду, виходи з манастиря то разом, то поодинці, часті їх зустрічі з іншими ченцями і ті люди, яких вони відвідували чи які до них приходили. Він почав до них сам приглядатися і звелів стежити за ними, і скоро йому стала ясною мета їхньої місії. Але він зовсім не розгубився, поклавши собі знайти спосіб, щоб, не втікавши самому від бурі, яка над ним нависла, відвести її на голови тих двох комісарів. І ось на якому хитрому рішенні він зупинився.
Він спокусив одну молоду дівчину, яку потайки тримав у маленькому помешканні передмістя Сен-Медар. Він поспішив до неї, щоб сказати їй наступне:
— Нас викрито, моя дитино, і нам немає рятунку; не мине й тижня, як тебе кинуть у в'язницю, а що зо мною буде — я й сам не знаю. Але не поможе нам ні розпач, ні голосіння, тому опануй себе і послухай мене. Роби так, як я тобі скажу, тільки слухай уважно, а решту я беру на себе. Завтра я виїду на село. Під час моєї вїдсутности піди і знайди двох ченців, імена яких я тобі назву (і він дав їй імена двох комісарів). Попроси їх згоди вислухати тебе без свідків. Лишившися насамоті з ними, впади перед ними на коліна і благай у них допомоги, благай справедливости, благай посередництва перед генералом ордену, у якого, як ти це знаєш, їхнє слово багато важить; плач, голоси, рви на собі волосся; і плачучи, голосячи, рвучи на собі волосся, розкажи їм усю нашу історію, і то розкажи так, щоб викликати в них якнайбільше співчуття до тебе й обурення проти мене...
— Як то, мій пане, щоб я їм розповіла...
— Так, маєш їм оповісти, хто ти є, кому належиш, розкажи, що я спокусив тебе при оповіді, вирвав тебе з рук твоїх батьків і заховав у цьому домі, де ти живеш. Скажи їм, що я, збезчестивши тебе і спокусивши на злочин, залишив тебе в безвиході; скажи, що не знаєш тепер, як тобі бути.
— Але, отче...
— Виконуй те, що я тобі наказав і наказуватиму далі, інакше загибель тобі і мені. Ці два ченці будуть співчувати тобі, обіцятимуть свою допомогу і проситимуть другої зустрічі з тобою, на яку ти й маєш погодитися. Вони цікавитимуться подробицями про тебе й про твоїх батьків, і тому, що ти говоритимеш їм чисту правду, вони не матимуть жодного недовір'я до тебе. По цій першій і наступній зустрічі я скажу тобі, що маєш робити при третій.
Усе відбулося так, як Гюдсон собі намислив. Він виїхав у другий раз. Два комісари повідомили про це молоду дівчину, і вона прийшла вдруге до манастиря. Вони попросили її розповісти ще раз історію свого нещастя. Тим часом як вона розповідала одному з них, другий занотовував на писальній дощечці. Вони зідхали над її долею, розповіли їй про розпач її батьків, очевидно, зовсім зрозумілий, і гарантували їй особисту безпеку і невідкладну помсту на її спокусникові; але все це при умові, що вона підпише власноручно свої свідчення. Ця пропозиція ніби викликала спочатку її опір; вони наполягали, і вона погодилася. Лишилося тільки визначити день, годину й місце, де мав бути укладений цей акт, який вимагав часу і певного місця.
— Тут, де ми тепер, це неможливе. Як пріор повернеться і побачить мене... У мене, я не наважилася б вас запрошувати...
На цьому дівчина й комісари закінчили розмову, домовившися ближчим часом знайти спосіб подолати труднощі.
Того ж таки дня Гюдсон був поінформований про все, що відбулося, і почував себе без міри щасливим: бо бачив уже свою перемогу. Він покаже тим жовторотим, з ким вони мають справу.
— Візьми перо, — сказав він молодій дівчині, — і признач їм побачення в тому місці, яке я тобі вкажу.